Версія для друку Версія для друку

Його основне кредо у житті – праця на користь нашого народу

В Ужгородському видавництві «Патент» побачила світ книжка Василя Марка «Заповітна зоря Івана Хланти». Вона складається з п’яти розділів.
Спочатку кілька слів про автора. Василь Марко – доктор філологічних наук, професор, талановитий вчений-літературознавець, пристрасний публіцист, громадсько-освітній діяч. Народився він 6 січня 1936 року в селі Руське Поле, закінчив Ужгородський державний університет. З Іваном Хлантою познайомився у с. Дулові на Тячівщині. В. Марко працював у школі директором і водночас вчителем української мови і літератури. «Стояла гарна тепла погода напровесні чи восени. Була неділя. У школі занять не було. Я сидів у робочому кабінеті, щось обмірковував, — йдеться у вступному слові Василя Марка. – Любив такі години праці не менше, ніж гармонійно-притишений ритм життя школи, заповненої учнями.
Бачу: до школи заходить чорнявий молодик, виразної чоловічої вроди, з похідною сумкою через плече. Виходжу йому назустріч. А він зупинився у вестибюлі й пильно приглядається до стендів і картин нашої шкільної галереї. Після короткого вітання прискіпливо допитується: де дістали картини, хто виготовляв рамки, за яким принципом розшукували картини, як використовуємо їх у навчально-виховному процесі. Знайомимося. Назвався Хлантою, Іваном Васильовичем…»
Уже через роки Василь Марко з’ясував, що це й справді сутнісні прикмети Івана Хланти: до всього придивлятися і дослухатися: чи то народний обряд, дійство, чи пісня, казка, примовка, влучне слово, він завжди був у пошуках коштовних перлин – творінь народного генія, що втілені в слово, мелодію, дійство, зберігаються і примножуються упродовж віків.
У нарисі Василя Марка висвітлюється життя і творчість відомого фольклориста, бібліографа й краєзнавця Івана Хланти, котрий невпинно працює над збагаченням скарбниці української культури, видавши понад 100 книжок фольклорних збірників, фольклористичних та літературознавчих статей, бібліографічних покажчиків. Чільне місце в цьому поважному ряду займають збірники казок. Івана Хланту називають серед трьох у сучасній Україні дипломованих казкознавців. (О. Брицина – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Національної академії наук України, Л. Дунаєвська (на жаль, покійна) – Національний університет імені Тараса Шевченка). Коли ж мати на увазі все, що воно підготовлене до друку, — а це «Казки Карпат про тварин», «Казки Юрія Баняса», «З гір і долин Закарпаття», «Казкар», «Як чоловік кішку вчив працювати», «Українська соціально-побутова казка» (у 2-х томах), героїко-фантастичні казки Карпат під назвою «Молодильна вода», — І.В. Хланті, як знавцеві казок, сьогодні на Україні немає рівного: в його казковому набутку понад шістсот записаних і опублікованих текстів. А ще у фольклориста багатий архів. Своєї черги на підготовку і видання чекають легенди й перекази, колядки і щедрівки, різні жанри дитячого фольклору (колисокові, забавлянки, потішки тощо).
Василь Марко справедливо зазначає, що те, що робить Іван Хланта, справжній подвиг. Коли ю не дзвонив йому додому – вранці чи ввечері, він завжди в дорозі. Дружина відповідає: «Сьогодні поїхав на Міжгірщину, буде пізно вночі», або «Поїхав на Львівщину. Скоріше як через 5-6 днів не буде». Коли ж він вдома і коли встигає все записане обробити, важко навіть сказати. Але є в нього та Божа іскра, що не дає йому спокою. Він уже налагодив «виробничий конвеєр»: майже щороку у нього виходить нова книжка. Ось що сказав свого часу про Івана Васильовича відомий український письменник Василь Вовчок: «… сьогодні, коли література, так багато зробивши для воскресіння національного духу народу, опинилася в рідній державі бездомною сиротою, те, що робить і творить Іван Хланта, без перебільшення можна назвати подвигом. Чи відомо комусь, скільки цьому тихому, чемному й наполегливому трудівникові доводилося вичікувати в урядницьких приймальнях, скільки разів штурмувати майже неприступні чиновницькі пороги, аби забезпечити коштами видання літературознавчої праці чи чергового збірника народнопоетичної мудрості – казок, легенд і переказів, колядок, пісень… Адже не секрет, що нині, аби видати книгу, потрібні такі гроші, які митцеві навіть не сняться. Гірко усвідомлювати, що держава покинула літераторів напризволяще. Проте не забув нас Бог. То з його поміччю такі унікальні люди, як Іван Хланта, не дають замулитися нашим духовним джерелам.
В одному з інтерв’ю на запитання «Яке Ваше основне кредо у житті?» Іван Хланта відповів: «Праця на користь нашого народу. На перший план у мене ніколи не ставали мрії на якусь винагороду. Від улюбленої праці людина насамперед повинна отримувати велике моральне задоволення… Увесь зміст свого життя вбачаю саме в тому, щоб не загубити, а своєчасно зафіксувати те, що створив наш талановитий народ протягом століть і доніс до наших днів». Отут, напевне, Іван Васильович трохи злукавив. Усяка робота потребує винагороди. Попробуйте запросити до себе на роботу будівельника. Він наперед скаже, скільки то коштуватиме. За «спасибі!» тепер ніхто і пальцем кивнути не хоче. За все треба платити.
Сучасні майстри слова на рівні жебраків. Ким би ти не був – лауреатом обласної чи всеукраїнської премії, а книгу задарма ніхто не видасть. Іван Хланта написав багато, чимало книжок підготовлено до друку. А коли вони побачать світ? «Причина затримки, — каже І. Хланта, — економічні і фінансові труднощі. Книги рідко з’являються завдяки державній підтримці, а насамперед власним зусиллям та інших відчайдушних патріотів, які, виходячи з можливостей, роблять усе, щоб зовсім не зникло українське друковане слово, щоб хоч якимось чином поставити заслін книгам – вбивцям молодого покоління, книгам, а також кінотеатрам, телепередачам, що пропагують розпусту, розбещеність, насильство, бездушність. Хотілось би, щоб мої книги розвивали в читача почуття національної самосвідомості, патріотизму, сприяли боротьбі за національну культуру, нашу духовність». Хоча часи змінюються. Тепер дітвора не та, яка була 15-20 років тому. Уже з трирічного віку вона грається з мобільним телефоном. Мало де побачиш хлопчика чи дівчинку з книгою в руках.
Іванові Хланті вже за 77. Свого часу він пов’язав своє життя із школою. Викладав українську мову і літературу. «Велику увагу приділяв предметному значенню слова, поєднанню в ньому емоційного й інтелектуального начал, розвиваючи мислення учнів, формуючи їхні особистості. Як вчитель української мови та літератури, — характеризує Іван Васильович свою позицію педагога, — головною метою вивчення цього предмета уже в той час я вважав формування національної свідомості учнів, вироблення в них державницького світогляду в сув’язі з високим інтелектуальним, емоційно-естетичним розвитком, який повинен ґрунтуватись на високій культурі почуттів та мислення, принципах родинної згоди й поваги до людини».
На своєму життєвому шляху І. Хланта зазнав чимало всього. І добре, що свої знання і набутий досвід охоче передає молодим.
Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар