Версія для друку Версія для друку

Дорога — не тільки проїжджа частина

Незручності при пересуванні відчуває на собі практично кожен. Це стає майже обов’язковим предметом розмови. Одні гудять, і справедливо, тих, хто нами керує, інші – шляховиків, треті – місцеву владу. І кожного разу мають правду.
Дорога – громадський соціальний проект, тому про неї й мають дбати всі – від простих громадян і до тих, у кого дуже непрості й відповідальні повноваження. Тому, якщо кожен із нас пройметься почуттям відповідальності, ми можемо мати не суцільні вибоїни, а нормальну дорогу.

А тепер хочу зупинитися на фразі, винесеній у заголовок. Чи задумувалися ви, чому наші дороги такі розбиті? Чи тільки через те, що вчасно не відновлюють асфальтне покриття? Зовсім ні. Вигляніть із вікна легкового чи вантажного автомобіля, автобуса і побачите – на тому місці, де на дорозі найбільші ковбані, ні справа ні зліва нема канав – там зарослі швидкорослих невибагливих порід дерев. Якщо поглянете уважно – вони вже вимахали більше триметрової висоти, а хто знається в ботаніці – настільки їх коріння сягнуло під полотно дороги. Живить його колишня канава – тільки-но перестають падати дощі вся волога із канави яка вже перекрита, тягнеться за корінням дерев-паразитів. Настає посуха – дорога осідає, асфальт тріскається, руйнується. Спочатку появляється одна дірка (випав один камінь), а потім процес пішов – люди жартома кажуть, що в такій ямі можна сховати і вола.
Колись відомі сатирики Ільф та Петров геніально зауважили «Не треба боротися за чистоту – треба вчасно підмітати!»
Мені, як і вам, читачі, (бо всі ви — пасажири) дуже сумно говорити і констатувати очевидне. Знаю і вірю, що протягом багатьох років державна організація служби доріг недофінансовувалася, асфальт їй був майже недоступний.
Але, як нині кажуть, якби на то була політична воля керівників району, які мінялися за 27 років як рукавички, дороги могли бути ліпшими. Біда в тому, що майже всіх більше цікавили стосунки з «попередніками» ніж головне стратегічне завдання – дороги, артерії життя.
Я не можу прямо звинуватити шляховиків району в тому, що вони не розчищають кювети, бо трохи обізнаний, що таке бюджетні кошти і куди вони зникають. Тим більше, що пішли реальні слухи, що шляхо-будівельної організації в Іршаві взагалі не буде. Це означає, що їх нинішній негативний авторитет забезпечували заздалегідь. А колись ШЕД-600, яка дислокувалася в Іршаві, побудувала мости через Тису у Велятині та Чопі, на Іршавці в Лозі, добудувала тротуарні переходи до чеського моста в центрі Іршави.
Іршавський район втратив багато – поліцію, прокуратуру, фіскальну й пенсійну владу, але, якщо втратить ще й службу доріг, ми змушені будемо пересуватися на возах, відроджувати поголів’я коней, пересідати на карети. При теперішніх наших шляхах коні спокійно попасуться, а пасажири посплять у затінку пришляхових бур’янів. Ідилія.
Не хочу повертати моїх читачів у майже позаминуле століття. Є в наш час і лицарі, і герої. Й перший серед них – Арданівський сільський голова Михайло Станинець.

Він не бере з бюджету грошей для ремонту доріг в Арданові й прилеглих до нього селах – Мідяниці, Дунковиці, що входять до складу сільської ради. Гроші на ремонт доріг дають інвестори, яким Арданівська сільська рада дає простір. Інвестори займаються бізнесом, сільський голова – контролер на своїй території з ухилом на те, щоб до Арданова та Мідяниці дороги були кращі, ніж на центральних автошляхах. І він цього добився. Тепер на реконструкцію сільських доріг Арданівської сільради інвестори надали одинадцять мільйонів гривень.
Знаходять власні ресурси для поліпшення стану сільських доріг також у Білках. Місцевий голова Василь Зейкан залучає до цього як кошти сільради, так і підприємців. Уже частково очищені кювети магістральних доріг в напрямку Іршави та в найнижчій частині села – присілку Телятинець. Роботи продовжуються.
Оригінально підійшли до вирішення проблеми доріг в Іршаві. Тут просто зняли непотрібний шар асфальту із бруківки, закладеної ще в період першої Чехословацької Республіки. Зразу знову запрацювала ливнева каналізація, припинився бітумний сморід пекельного літа. Та й дороги позбавилися вибоїн, а райцентр знову набув, у поєднанні із сакурами, європейського шарму.
З усієї цієї розповіді хочеться зробити невеликий підсумок: нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Надіятися на когось зверху – марно. Та й безперспективно.
Михайло ЦІЦАК,
член Національної спілки журналістів України

Ваш отзыв

Ваш коментар