Із Ярославом Раточкою познайомився кілька років тому у рентген-хірургічному відділенні інтервенційної кардіології Закарпатського обласного клінічного кардіологічного диспансеру. У нього в кабінеті якраз був пацієнт – людина похилого віку. Чоловік дуже хвилювався. Із розмови дізнався, що йому потрібна операція. Після ретельного обстеження Ярослав Гаврилович спокійно мовив:
– А ви не переживайте. Усе буде добре. Через три-чотири дні будете вже вдома.
Уже згодом дізнався, що Ярослав Раточка – наш земляк. Народився він у с.Кам’янське. Батьки – Уляна Михайлівна і Гаврило Гаврилович – вчителі. А син облюбував собі професію лікаря. І надихнули його на це саме вони – у їх сімейній бібліотеці на видному місці книжка Василя Сухомлинського «Серце віддаю дітям». Для батьків ці слова були життєвим правилом, а для нього вони стали визначальними. Тільки він трохи перефразував їх: «Серце віддаю людям». І в цьому немає ніякої патетики, а тільки дароване Всевишнім щастя – бути на сторожі людських сердець із Божою допомогою, в разі необхідності, рятувати їх.
Батьки не були проти вибору сина. Навпаки, вони раділи за нього. Вітали із вступом в Ужгородський державний університет, на медичний факультет, на лікаря-кардіолога.
Ярославу Раточці пощастило на хороших вчителів. Клінічну ординатуру з кардіології проходив із 1998 по 2000 рік у доктора медичних наук, завкафедрою госпітальної хірургії УжНУ Миколи Рішка.
– Миколу Васильовича вважаю своїм учителем і наставником і щиро вдячний за ті знання, практичний досвід, які здобув у спілкуванні з ним, — каже Ярослав Гаврилович. – Думав, що кардіологія буде моїм хлібом. Але так склалися обставини, що довелося серйозно заглибитись у рентгенологію, а відтак і очолити в 2007 році рентген-хірургічне відділення. Це, мабуть, той випадок, коли підтверджується народна мудрість: що не робиться, — все до кращого. Я відчув себе у своїй стихії. Спілкування з висококласними фахівцями з інтервенційної кардіології у клініках Києва, Львова, інших вітчизняних і зарубіжних кардіоцентрах просто захопило мене, спонукало до самовдосконалення. Мені дуже пощастило працювати під керівництвом Сергія Фуркала – видатного вченого-кардіолога Інституту імені Шалімова. Часто згадую про нього і не раз в екстрених випадках звертаюся до нього за порадою.
А ще Я. Раточка має задоволення від того, що Закарпатський кардіодиспансер та рентген-хірургічне відділення виправдовують своє призначення щодо охорони здоров’я і збереження життя краян.
Коронарографія – рентгено-контрастний метод дослідження судин серця та «золотий стандарт» діагностики ішемічної хвороби серця. Він дозволяє визначити місце, ступінь і довжину пошкодження коронарних артерій. За результатами коронарографії, залежно від ступеня пошкодження, лікар визначає метод відновлення кровопостачання серцевого м’яза: медикаментозний, стентування або шунтування.
Ще десять років тому ургентні стентування не проводилися. Звісно, гострий інфаркт – це не вердикт, але як підтверджує практика, при вчасному ургентному стентуванні летальність становить 5 процентів, а якщо не проводити його – то до 20 відсотків. Його, себто Ярослава Гавриловича, мета – домогтися, аби всі пацієнти поверталися до повноцінного життя.
– Водночас, — продовжує розмову Ярослав Раточка, — ми активно працюємо й над тим, щоб не допустити людину до інфаркту. Саме з цією метою в 2007 році створили рентген-хірургічне відділення. Було непросто. Від першого дня існування кардіодиспансеру, з 2004, працювали над цим. Наразі маємо новий ангіограф – це найсучасніше обладнання експертного класу з відмінною якістю зображення, точністю позиціювання, зниженою дозою рентген-навантаження, надзвичайно зручне і швидке в роботі. Потрібно було придбати й інше відповідне устаткування, найновішу апаратуру. Та й самі лікарі працювали над оволодінням найсучаснішими технологіями, набувши практику в передових клініках України, а також у Європі, США. Одного бажання, звичайно, в такій важливій справі недостатньо. Ми мали підтримку з боку владних структур області, Мінохорони здоров’я України.
Ярослав Раточка й дотепер пам’ятає першу операцію стентування.
– Таке не забувається, — у задумі каже він. – Нашим першим пацієнтом був житель села Ракошино Василь Зубак. Слава Богу, від 2007 року і дотепер у нього все гаразд. Буваючи в обласному центрі навідується до нас, дякує. Хіба це не радість? Відтоді що не день – нові хворі. Тепер тільки в нашому відділенні інтервенційної кардіології є 4 лікарі та 15 медсестер. Отже, зростаємо кількісно і якісно, запрошуємо висококласних, самовідданих фахівців. За обсягом роботи ми входимо в першу п’ятірку в Україні. Звичайно, що в цьому заслуга колективу всього обласного кардіодиспансеру. Адже до прийняття конкретного рішення приходимо спільно: детально вивчаємо дані коронарографії, лабораторні аналізи, результати терапевтичного лікування. А ще велика увага приділяється підтримці благодатного настроєвого клімату в спілкуванні з пацієнтами, щоб допомогти їм подолати страх, настороженість, нервове напруження, які ще більше ускладнюють і без того непросту ситуацію. Перед проведенням коронографії та стентування навіть запитуємо людину, яка музика їй до вподоби і, за можливості, тихенько включаємо її. Це дуже допомагає. Також колегіально приймаємо рішення при обговоренні результатів коронографії і так само реалізуємо його. Працівники нашого відділення розуміють один одного з півслова. У зцілення кожного пацієнта вкладена частка любові й доброти всіх моїх колег, усього персоналу, за що я їм щиро вдячний.
Слід також зазначити, що це стало можливим лише тепер, в часи незалежної України. І саме завдяки таким ентузіастам медичної справи як Ярослав Раточка. Високої думки про нього відомий український письменник, голова обласної організації Національної спілки письменників України Василь Густі:
– Ярослав Гаврилович – справжній зцілитель. Мабуть, жоден орган людського тіла не оповитий такою романтичною аурою, як серце. Неспроста ж кажуть: «Любити всім серцем», «до останнього удару серця», поки серце в грудях б’ється». Тому так важливо, щоб наші серця були здоровими, билися довго і щасливо. Саме такі, як Раточка, і рятують людей, допомагають їм стати на ноги, творять дива.
Отже, наше майбутнє — за молодими, за тими, хто розбудовує незалежну Україну!
Василь ШКІРЯ
