- Нове життя - https://nz-ir.com -

Сила безсилих, або «Празька весна»

У ці серпневі дні варто пригадати події півстолітньої давнини – введення радянських військ у Чехословаччину.
Причиною таких дій Москви послужило те, що призначений у березні 1968 року керівником Чехословаччини Олександр Дубчек почав реформаторський курс, повністю відкидаючи політику тоталітаризму. Відмінив цензуру, дозволив діяльність закритих 20 років до того громадських організацій, дозволив критику влади, реабілітував греко-католицьку церкву. Все це він назвав «соціалізмом із людським обличчям». Але це йшло врозріз із політикою Кремля і викликало там неабияку тривогу і навіть паніку. Кремлівські старці боялися, що ця зараза може швидко розповсюдитися по всьому соцтабору й мова може піти про серйозні наслідки. «Виховні бесіди» Л. Брежнєва з О. Дубчеком, якого він називав чомусь Сашком, нічого не дали, тому було вирішено придушити «Празьку весну» військовою силою. Почали збирати прихильників таких дій. Від цієї затії навідріз відмовився лідер Румунії Н. Чаушеску, не підтримали Кремль у Югославії та Албанії. Та все ж уряди Угорщини, Болгарії, Східної Німеччини та Польщі дали свою згоду на вторгнення і навіть послали в мирну сусідську державу свої війська. Разом з Радянською Армією вони окупували територію Чехословаччини 21 серпня 1968 року. Офіційна пропаганда називала це братерською допомогою. Дорого вона коштувала чехам і словакам. З цього приводу вони гірко іронізували: «Друзів обирають, а брати приходять самі».
Головним плацдармом для вторгнення Радянської Армії в Чехословаччину служило тоді Закарпаття. Навколо Ужгорода зібралося стільки війська, що місцеве населення почало відчувати перебої з продуктами харчування. В армію терміново мобілізували місцевих резервістів.
Військові дії були чітко сплановані. У першу чергу блокували військові частини та аеродроми Чехословаччини, а за перший день, 21 серпня, окупанти, з п’ятьох напрямків, зайняли практично всі населені пункти мирної країни.
Народ був у розпачі. Стихійні сутички, які виникали то в одному, то в іншому місці, не призвели до серйозних наслідків. Проте глухе, відверте несприйняття такої «братської» допомоги було помітно всюди. Активізувалися засоби масової інформації. Особливо дошкуляли окупантам підпільні радіостанції. Вони вели прямі трансляції на чеській, словацькій і російській мовах, відкривали очі військовикам, що вони – тільки знаряддя в нечесних руках. Ці радіопередачі добре прослуховувалися на території Закарпаття. І, що цікаво – всі вони підтримували тодішнє керівництво своєї країни й Олександра Дубчека зокрема. Вони на весь світ волали: «Залиште нас, дайте нам можливість жити в своїй країні так, як ми хочемо».
Окупацію Чехословаччини засудив весь світ. Кремль, як умів, відгризався, торочив свою версію про імперіалістичну загрозу країнам соцтабору. В народ запускалися всілякі чутки й плітки. Поширеною, наприклад, була така, що радянські солдати збирають у лісах Чехословаччини жолуді, щоб із них не проросли нові дубчеки. Але й таким провокаціям була альтернатива. Поляки, хоча їх вояки теж були в числі окупантів, співчували сусідам. Саме в Польщі народилося гасло: «Відвідайте своїх друзів у Радянському Союзі, бо вони прийдуть до вас першими».
Не обійшлося і без жертв. Понад 100 радянських воїнів повернулися додому в цинкових трунах. Серед них і 23-річний Іван Мурник з Імстичова. Рік перед тим хлопець повернувся додому після строкової служби. Працював помічником майстра на Іршавській бавовняно-ткацькій фабриці. Волею долі опинився серед тих, кого спішно мобілізували. Загинув Іван у перший день окупації в містечку Угерське Градіще на нинішньому кордоні Словаччини та Чехії. Куля була випадкова, сліпа. Постріл прозвучав із натовпу, але для Івана, котрий сидів крайнім позаду у військовій вантажівці, виявився фатальним…
Коли через десять днів додому його привезли у цинковій труні, це була трагедія для всього села. Батько, Антон Іванович Мурник, у розпачі накинувся на військових. Його якось зумів розрадити тодішній райвійськком М. Павлунін, колишній фронтовик, який не раз дивився смерті в очі. Добре, що на новому пам’ятнику воїнам у центрі Імстичова, що постав нинішнього року, вибито й ім’я Івана Антоновича Мурника.
Кремлівські старці марно старалися, приносячи в жертву Молоху молоді сили. Життя в усьому світі йшло вже за іншим сценарієм. Тоталітаризм був приречений і протримався рівно 23 роки. Стільки, скільки було Іванові Мурнику.
Вацлав Гавел, який у той період був у вигнанні, а з розвалом соцсистеми став останнім (дев’ятим) президентом Чехословаччини і першим — Чехії із новим обличчям, назвав події 1968 року силою безсилих. Виявляється, що і така сила може перемагати.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово