Постоли малися за основне взуття і на Україні, причому не лише в Карпатах, а й в центральних областях.
У селах верхів’я Боржавської долини побутували постоли, передня частина яких трохи загострена.
У 10-20-х роках XX ст. жінки почали в’язати з овечої вовни шкарпетки, які тут називали (“штрімпфлі”, від нім. слова Strumpfe) У святкові дні жінки взували також і чоботи червоного чи чорного кольорів. У чоловіків побутували чоботи чорного кольору.
Основа полотна чоловічої сорочки була конопляна, піткана бавовняними нитками. Чоловіча сорочка була надзвичайно короткою. Н.Калашникова відмічає, що коротка сорочка, що залишала частину тіла вище пояса оголеною, з дуже широкими рукавами і неглибоким середнім розрізом, була поширена майже у всьому Закарпатті [Калашникова, 1986,116]. Коротка сорочка («курта») з широкими рукавами поширилася у слов’ян з римської епохи і під римським, а на сході візантійським впливом. її праобразом була коротка, вільна, чоловіча римська туніка [Нідерле, 1956,229].
Чоловічу сорочку кроїли так, що шмат полотна складували і посередині прорізували виріз для голови. До плечей пришивали широкі прямі рукави. У плечах робилась збиранка у дрібні брижі, а під рукавами вшивалися прямокутні чи трикутні шматки полотна. Таку сорочку в селі Довге вишивали білими нитками. Круглий виріз біля шиї, пазушний розтин та внизу рукави декоровані трикутною смужкою білого кольору. Сорочку в селі Керецьки вишивали білими та чорними нитками. Пазушний розтин оздоблений ромбами і трикутниками чорного кольору. Вузький комірець теж оздоблений нитками чорного кольору. Плечі і спину вишивали білими нитками. Вишито чотири ряди шестипелюсткових зірок. Візерунок доповнюють восьмипелюсткові зірки, у центрі яких закомпоновано ромби. На плечах вишито також дві трикутні смужки. Техніка вишивки низь («попуд иглу») та хрестик («хрещик»). Коротка сорочка побутувала в селах верхів’я Боржавської долини до 30-х років XX ст., потім поширилась сорочка міського крою.
Сорочку носили навипуск із білими конопляними штанами («гаті»). У поясі штани зав’язувались за допомогою шнурка («гачник»). В передню частину штанів вшивали ромбовидну ластку («клин»). Внизу штани закінчувались білими торочками («рентами»). Деякі чоловіки поверх сорочки одягали безрукавку («лайбик – від нім. слова Leib), пошиту із фабричного полотна чорного кольору.
У 80-90-х роках XIX ст. у чоловіків появився інший вид штанів, які називали «бачмаги», що з 40-х років ХХст. фарбувались у чорний колір. «Бачмаги» – вузькі, виготовлені з клочаного полотна, у поясі укріплювали шкіряним фабричним ременем. Влітку, весною, восени «бачмаги» одягали поверх гатей. «Гаті» й «бачмаги» були виткані на ткацькому верстаті у дві ничелниці. Взимку чоловіки одягали поверх «гатей» суконні холошні, виткані з овечої вовни у дві ничелниці. Такі штани теж були білого кольору. О.Трубачов вважає, що слово холошні в слов’янських мовах є романським запозиченням [Матейко, 1977, 70]. Я.Прилипко відзначає, що аналогічні цьому підтипу штани у східних слов’ян зустрічаються лише в карпатських українців. Зате вони дуже поширені у словаків, румунів, а також сербів, албанців і інших народів Балканського півострова. Можливо, вони місцевого, дослов’янського походження. [Прилипко. 1964, 60, 61]. В селі Березники холошні до колін фарбували («дубили») корою із чорної вільхи.
Верхню і нижню частину костюма з’єднував шкіряний ремінь («черес»). С.Маковський відмічає, що широкі ремені в долині Боржави одягають на оголене вище пояса тіло [Маковський, 1925, 34] Черес прикрашали тисненим орнаментом, мідними бляшками, аплікували шкірою та застібали на 3-6 пряжок. У вівчарів та лісорубів ремені були найширші, сягали аж попід пахви. Черес оберігав нирки від переохолодження в холодну пору року. Здавна складовою частиною одягу всіх балканських слов’ян були широкі шкіряні пояси типу українського череса [Прилипко, 1964,1 10].
Влітку чоловіки одягали фабричні з темного кольору (чорного, темно-коричневого) капелюхи («клибані»), солом’янки. Зимовим головним убором був «ковпак», «кучма», що шились з рукава чорної «ключканистої» гуні. Чоловіки носили головні убори, пошиті навіть із шкіри сірого зайця, хутром наверх. Такий головний убір був круглої форми, його називали «жугля».
З 20-30-х років XX ст. у релігійні свята чи неділю чоловіки надягати нарукавники «нараквиці» на нижню частину рукавів сорочки. Нарукавники («нараквиці») в’язали жінки із різнокольорових вовняних ниток (гарус). Із цих же ниток ткали і жіночі пояси («силянки»).
М. Тиводар об’їздив багато сіл у Карпатах, як і годиться етнографу, відмічає, що щоденний і святковий одяг пастухів і скотарок не відрізнявся від одягу решти населення даного краю. Способи виварювання і просмолювання одягу в усіх областях Українських Карпатах були більш-менш одинакові. Наприклад, вівчарі в селах долин Тересви, Тереблі, Ріки і Боржави в казанку розтоплювали кілька кілограмів овечого масла і 20 хвилин виварювали в цьому сорочку і штани. Інколи до овечого масла додавали й смерекової смоли («живиці») і воску. Виварений в такій суміші («товщи») одяг висушували [Тиводар, 1992,356, 357].
Одяг доповнювався різними декоративними предметами: тайстринами, торбинами, бесагами, палицями.
Кожна жінка вміла обробляти коноплі, овечу вовну, прясти, ткати, шити та вишивати. В кожній хаті були знаряддя праці по виготовленню домотканого полотна, сукна та ткацький верстат. Ще в другій половині 40-х років XX ст. жінки виготовляли домоткані сорочки. Навіть у 50-х роках минулого століття жінки працювали за ткацьким верстатом і виготовляли домоткане полотно для господарських потреб. Деякі працьовиті жінки мали по 10-15 сорочок. В другій половині 60-х років під час релігійних свят та в неділю жінки одягали три-чотири елементи народного одягу і систематично відвідували церкву.
Нові сорочки були святковими, а всі інші – повсякденними. У 50-60-х роках XX ст. деякі дідусі в холодну пору року залюбки носили холошні, гуню та «уйош». Люди віддавали перевагу -домотканому.
Отже, народний одяг українців верхів’я Боржавської долини кінця ХІХ-50-х років XX ст. залишався традиційним. Зміни в ньому відбувалися повільно, особливо в жіночому одязі. Жінки в матеріальній і духовній культурі дотримувались консервативних поглядів. Нові елементи в народне вбрання поступово проникали під впливом міської культури.
Ілля ГРИБАНИЧ,
науковий співробітник
Закарпатського краєзнавчого
музею ім. Т. Легоцького
