Версія для друку Версія для друку

Дмитро Кремінь і контора глибокого буріння

Навесні 1975 року Дмитро Кремінь закінчував філфак у єдиному тоді на Закарпатті виші – Ужгородському державному університеті. Незважаючи на те, що він був надзвичайно обдарований, закінчував він його вкрай тяжко, бо це був час, коли діяло негласне правило «умных нам не надо». Його запровадила зловісна контора, яка правила суспільним життям колишнього Радянського Союзу десятками років. Під якими вивісками вона б не ховалася – ЧК, ГПУ, НКВС, МДБ, КДБ – суть її не мінялася, а всевидяще око невпинно слідкувало за всіма на роботі і в побуті. Уповноважених цієї контори боялися навіть володарі владних кабінетів.
У часи, коли студентом був Дмитро, ця установа називалася всіма російською КГБ. Між собою люди називали її конторою глибокого буріння. Предметом особливої її уваги була творча інтелігенція. Тому зрозуміло, що в поле її зору попав і Дмитро Кремінь. Пише вірші, а в них ні слова про партію або Леніна, про щасливе життя радянської людини. Зустрічається з підозрілими. Такого треба подалі з Ужгорода, як це вже було з Василем Густі, Д. Матолою та іншими.
Випускникові філфаку ніяк не дають влаштуватися в Ужгороді, тицяють направленням за межі області. Тоді він звернувся до редактора районки в Іршаві Василя Звонаря. З ним молодий поет був добре знайомий, бо саме шеф «Нового життя» першим із видавців взяв до рук поезії школяра з Сухої і надрукував у газеті.
Василь Юрійович зустрів Дмитра привітно. У редакції була вільна єдина вакансія – коректора. Дмитро зрадів і цьому, бо дуже не хотів їхати за межі рідного Закарпаття. Почав уже вживатися в нову роль, коли В. Звонар повернувся на роботу невеселим і явно змученим. Закликав Дмитра до себе, вибачився перед ним і сказав:
– На жаль, Дмитре, через причини, які не залежать від мене, я не можу прийняти тебе навіть на цю посаду…
Юнак все зрозумів. Не образився, а чемно попрощався з усіма нами й пішов. За скеруванням у м. Миколаїв – крупне місто на півдні України.
Де і з ким була розмова у В.Ю. Звонаря про Д. Креміня, він не розповідав, бо дуже не любив говорити про свої невдачі. А ми всі й так розуміли, тому не розпитували.
Так Дмитра Креміня розлучили із рідними Карпатами остаточно. Розлучили з рідним краєм, але не з поезією. Там на благодатному півдні у таврійських степах його талант не зачах, а розвивався із новою силою, сягнувши творчих вершин аж до звання лауреата Шевченківської премії в галузі літератури. Він настільки увібрав своєю поетичною душею дух і красу степового краю, що став його найкращим співцем. Хто не знає біографії митця, може й не здогадатися, що він – син гір із Боржавських полонин.
Інколи мені приходить на думку, що у Д. Креміня є щось споріднене із М. Машкіним. Останній народився і виріс неподалік Таврії, майже на її межі. Потрапивши в Карпати, він так увібрав у себе дух гір, їх красу і душу, що зміг у своїх піснях висловити думи і прагнення горян як справжній горянин. Так могли занурюватися і перевтілюватися в чужий етнос Михайло Коцюбинський, Сергій Параджанов.
Пересадивши свого часу Д. Креміня на інший грунт, особісти думали, що зломили його. Мені ж здається, якби він залишився вдома, йому був би закритий шлях до видавництва, до нормальної роботи. Скільки прикладів, що його ровесники і друзі зійшли на маргінеси, бо так склалися їх життя. Не з власної вини.
P.S. Дивно, але факт. Восени того ж року Василя Звонаря зняли з посади редактора газети. Йому було 52.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово

Ваш отзыв

Ваш коментар