Одяг верхів’я Боржавської долини належить до тієї ж етнографічної групи, що й народний одяг українців Ріцької, Тереблянської і Тересвянської долин. За сучасним адміністративним поділом до верхів’я Боржавської долини слід віднести такі села, як Керецьки, Березники Свалявського, Лисичово, Кушниця, Бронька, Суха. Довге, Приборжавське Іршавського районів.
З діда-прадіда мешканці згаданих сіл верхів’я Боржавської долини ніколи не ідентифікували себе долинянами. Село Лисичово навіть має статус гірського села. Зате мешканців всіх інших сіл Свалявського та Іршавського районів вони називали лемаками. Лемками вони себе ототожнювали і в минулому, і зараз. Ні в якому разі не можна об’єднувати Свалявський, Іршавський, Міжгірський, Тячівський, Хустський, Ужгородський, Мукачівський, Перечинський райони в одну етнографічну групу. Можна навести приклад. Село Свобода Міжгірського району знаходиться на висоті тисячу метрів над рівнем моря, у витоків річки Тереблі. Мешканців цього села називають долинянами. Гуцули і бойки живуть на нижчій висоті. І мешканців інших сіл верхів’я Тереблянської і Тересвянської долин, які живуть високо в горах, теж називають долинянами. Долинянами називають також мешканців низинних районів – Виноградівського, Мукачівського, Ужгородського. Де ж тут логіка? Хіба це правильно з точки зору географії, етнографії? Етнографічну групу потрібно визначати не від рельєфу місцевості. Закарпатські гуцули теж живуть у долині (!) Чорної та Білої Тиси.
Одягом українців верхів’я Боржавської долини також займалося чимало дослідників. С.Маковський у декількох реченнях описав жіночі сорочки, фартухи, чоловічі сорочки, штани, гуні та череси [Маковський, 1925,31-3*7]. М.Шмельова об’їздила чимало сіл і описала локальні типи жіночого народного одягу українського населення Закарпатської області. Згадує також і одяг українців верхів’я Боржавської долини [Шмельова, 1948, 130-146]. М.Тиводар стисло описав одяг пастухів в Українських Карпатах. Згадує також і одяг пастухів Боржавської долини [Тиводар, 1994, 356-362]. В.Коцан описав жіночі сорочки українців верхів’я Боржавської долини [Коцан. 2010, 244-257]. Р.Пилип подає опис локальних особливостей традиційної народної вишивки сорочок українців Закарпаття. Окремо виділяється тип вишивок Боржавської долини [Пилип. 2010, 258-273]…
Зібраний нами матеріал дає можливість наступним чином охарактеризувати народне вбрання українців верхів’я Боржавської долини. Жіночий народний одяг складається із сорочки, витканої вдома на кроснах у дві ничелниці із конопляного полотна. Через ничелниці пропускали нитки основи на ткацькому верстаті. Виткане домоткане полотно звивали у сувій («пук») і поливали гарячою водою, потім один день сушили на сонці і приступали до крою. Основа полотна жіночої сорочки конопляна, піткана бавовняними («памутовими») нитками. Піткати могли і конопляними. Ще на початку XX ст. сорочку у Боржавській долині називали кошуля. Я. Прилипко відмічає, що термінологія болгарських сорочок часто співпадає з східнослов’янською (болг. «кошуля», руба; україн. «кошуля»; рос. «рубаха»; білор. «кашуля») [Прилипко, 1964,33].
Сорочка додільна (суцільна), широка із довгими широкими рукавами, зшита з чотирьох прямих пілок («пол»). Болгарські сорочки майже завжди викроєні з чотирьох пілок, а східнослов’янські – переважно з трьох, часом з двох, і лише подекуди з чотирьох. Іншу відзнаку становить додільність (суцільність) болгарської сорочки, тоді як основним видом сорочки східнослов’янської є сорочка, що складається з станка і підточки, тобто окремо верхньої і нижньої частин [Прилипко, 1964, 37]. Згадана сорочка верхів’я Боржавської долини теж є додільною, довгою, яку називали «довганя». Стародавньоруська жіноча сорочка була надзвичайно довгою, до ступні («до полу») – звідси назва подол – край одягу. [Рабинович, 1986, 44]. Ще недавно (для нас це майже сто років) слов’янки на Балканах влітку ходили в одній тільки сорочці, без рукавів, такі сорочки дуже схожі до карпатських жіночих сорочок [Нидерле, 1956, 233].
Сорочка складалась із однакових передньої і задньої пілки, та з двох боків по два викроєні «скоси», вужчими кінцями зверху. Задня пілка суцільна, у верхній частині якої робили поздовжню розпірку, що зав’язувалась двома плетеними шнурками. Передня пілка була викроєна із двох частин. Верхня частина передньої пілки («пазуха») була виготовлена з шматка бавовняного чи конопляного полотна, витканого технікою саржевого («чиноватого») ткання у чотири ничелниці. У верху, під комірцем, «пазуха» має кольорову тканину кайму («краску»), шириною 5-7 см. У 30-50-х роках XX ст. побутували сорочки, у яких між нижньою та верхньою частинами передньої пілки пришивали вузький шматок фабричного або домотканого полотна. Подальша еволюція сорочки, відмічає М.Шмельова, виражалось в тому, що частина цільних пілок стану замінювалось так званими «скосами» [Шмельова, 1948, 132-134].
Рукав викроєний з двох шматків домотканого полотна: широкого і вузького («розтічки»). Рукави пришиті по основі у верхній частині «скосів». Перед тим, як пришити вишиті комірець та манжети, внизу рукави і біля шиї збирати у дрібні брижі («рами»). Сорочку з густими зборами навколо шиї носили не лише в селах верхів’я Боржавської долини, але й болгари та східні слов’яни, поляки, словаки. Деякі дослідники вважають цю рису загальнослов’янською [Прилипко, 1964, 34]. Потім всі, вже готові частини пришивали («ворошили»): манжети до рукавів, рукави та вузенький комірець до стану сорочки.
Сорочка розглядається як «двійник» людини, що її носить. Сорочка наближала до тіла і її здавна вишивали, наділяючи магічними символами-знаками , щоб була берегинею [Антонович, Захарчук-Чугай, Станкевич 1992, 40]. В архітектурі та одязі орнаментувались всі отвори, через які злі сили могли проникнути до людини. Магічним обереговим візерунком оздоблювали комір, манжети, поділ, розрізи на сорочці. Сама тканина вважалася непроникною для злих духів, так як вона була виготовлена знаряддями праці, які були декоровані магічним орнаментом (терлиця, куделя, ткацький верстат) [Рибаков, 1987, 465]. З орнаментом вишивок пов’язані образи добра, краси, захисту від усього злого в житті. Орнамент вишивок – це народна пам’ять про життєдайні сили землі і сонця. Орнамент розкриває складні питання світосприймання і світорозуміння, співвідношень — людина і природа, людина і праця, людина і художня творчість [Захарчук-Чугай, 1988, 94]. Вишивку розміщували по всій довжині рукавів та на плечах. Вишивали також комір на манжети [Пилип, 2010, 267].
Поперек рукава, біля плеча, вишивали прямокутної форми смугу («наплічник»), В центрі «наплічника» закомпоновано ромб, площа якого заповнена малими ромбами. В центрі верхньої частини рукава, під прямокутною смугою зображували ромб, що складається із чотирьох-восьми малих ромбів. В центрі кожного ромба виконано восьмипелюсткову зірку або малий ромб. Вздовж декоративного шва рукава вишивали ланцюжок з ромбів, квадратів та восьмипелюсткових зірок. Великі ромби поєднували з .меншими, біля них вишивали малі ромбики.
Орнамент вишивки на рукавах жіночих сорочок з сіл Довге та Кушниця Іршавського району більший за розмірами, ніж у селах Керецьки та Березники Свалявського району. Ромб («хвостик»), розміщений під «наплічником» на всіх жіночих сорочках Іршавського району складається з чотирьох ромбів. На відміну від сорочок з сіл Керецьки та Березники, де основними кольорами вишивки були червоні та бордові нитки, в селах Іршавського району, як основні використовували також сині та чорні кольори [Коцан, 2010, 253]. Довжанські сорочки («заспульниці») оздоблювали вишивкою ромбовидними суцільними смугами, вишитими червоними нитками, зрідка робили сині вкраплення. Основним орнаментальним мотивом є ромб з крючками-квітка («ружа»). Самі крючки неоднакові: довгі, короткі. Сама «ружа» буває більш або менш складною, з добавленням декоративних елементів [Маковський, 1925, 43]. Манжети («зап’ясники») та комір («ошиник») оздоблювали ромбами, квадратами, половиною восьмипелюсткової зірки, зигзагоподібними лініями.
Ф.Манайло, художник та етнограф відмічав, що характерною ознакою руського (українського) народного орнаменту є його квадратна або ромбовидна основа, заповнена орнаментальними мотивами різноманітних форм. Орнаментальні мотиви і їх дрібні елементи носять назви, які свідчать про любов народу до природи. Ці назви вказують на культ орнаменту нашого народу, ведучи в далеке історичне минуле, навіть до старих слов’ян. Руський народний орнамент відрізняється строгою, детально дозрілою, геометричністю форм. Кольорів небагато в орнаменті. Тільки в останні десятиріччя в деяких місцевостях орнамент яскравий і багатокольоровий. На старих вишивках і, як свідчать старожили, недавно ще обходилися трьома, двома і навіть одним кольором [Манайло, 1941, 177-180].
К.Матеико відзначає, що у закарпатських, так само, як і в прикарпатських сорочках переважають оздоблення, виконані технікою низі, хрестиком і гладдю [Матейко, 1977, 65]. Часто буває таке, що одну і ту саму техніку вишивки називають по-різному. Старожили у селах верхів’я Боржавської долини оздоблювальні техніки називали «хрещик» і «поза иглу».
Виготовлену сорочку мили у теплій воді, сушили і прасували-викачували за допомогою рубеля («пранник») і качалки. Перед тим, як зібрати сорочку у складки, її покраплювали водою. У дівчат та молодих жінок сорочка зібрана у дрібні складки («рами») шириною 2-З см. по всій довжині. Таку сорочку збирали дві жінки. Один кінець сорочки затискували між столешницею і столом. У старших жінок та бабусь сорочка зібрана у поперечні складки («рами») шириною 8-10 см. У поперечні складки могла зібрати сорочку і одна жінка.
Такі сорочки Боржавської долини називали «збиранками».
Підперезували сорочку домотканим поясом («силянкою») із покупних різнокольорових шерстяних ниток, що називались «чиллінь». Більше всього побутували пояси бордового та зеленого кольорів. За народними звичаями, з’явитися без пояса (в некомплектному одязі) означало скомпрометувати себе. Пояс підкреслював святковість одягу, був показником заможності [Ніколаєва, 1996, 104]. Шкіряним і тканим вовняним поясом, як частині одягу людини, що утворює форму кола, українці та сусідні з ними народи надавали важливе магічне значення, вірячи в їх відгінну та охоронну силу. Тому за народними віруваннями, і відьму розпізнати було дуже просто по її зовнішньому вигляду, яка в повір’ях та фольклорі, як правило, зображується без пояса та простоволосою [Босий, 2010, 486, 487].
Поверх сорочки та пояса одягали фартух («плат»). Я.Прилипко відмічає, що болгарка часто навіть престилку одягає поверх пояса, чого росіянка, українка, білоруска, як правило, не роблять [Прилипко, 1964, 52, 53]. Дівчата та молоді жінки носили фартухи яскравих кольорів, літні жінки та бабусі – темних, вишитих рослинним орнаментом [Маркуш, 1926, 92].
Жінки волосся заплітали в одну або дві коси, вплітаючи в них стрічки («пантлики») чи китиці – шнурок із шістнадцятьма різнокольоровими вовняними кульками. На пучок волосся («конть») надівали чепець («чепак») ковпакоподібної малої шапки. Чепець шили з конопляного чи бавовняного полотна і обшивали фабричним полотном червоного кольору. До задньої частини чепця пришивали три шовкові стрічки («пантлики», «панклики») червоного, зеленого, синього кольорів. Жінки ходили в чепцях або поверх чепця пов’язували хустку («ширинку», «рійтованку») червоного, білого, чорного чи інших кольорів. Хустка із чотирьох боків закінчується торочками («ройтами»). Зав’язували хустку ззаду. З найдавніших часів звичай покривати волосся хусткою (намітка, завій, чепець) був правом і обов’язком заміжніх жінок — на відміну від дівчат. [Нідерле, 1956, 237].
Звичай закривати волосся заміжній жінці надзвичайно стародавній. В кінці ХІХ-поч. XX ст. він зберігся місцями, хоча під впливом міста почав зникати. В його основі уявлення про те, що відкрите волосся заміжньої жінки точніше магічна сила в цьому, нібито приносить неврожай хліба, падіння скота. Ці уявлення були не тільки у слов’ян, але і в багатьох інших народів [Маслова, 1984, 56-57].
Шию та груди прикрашували намистом (“пацьорки”) із дрібних скляних намистинок у 10-12-22 разків (“грядків”) фіолетового, червоного, зеленого, срібного кольорів.
Заможні одягали кожушок (“кожух”,”кужух”, “бунда”) – коротку хутряну безрукавку (хутром всередину). Безрукавка викроєна із трьох пілок: двох передніх та спинки. Із зовнішнього боку кожушок вишивали гарусом, червоного, зеленого, синього кольорів, оздоблювати шкірянами аплікаціями, мідними бляшками. Дані кожушки виготовляли майстри у великих селах та містах.
Традиційним елементом одягу жінок і чоловіків була гуня. Важко було уявити мешканця верхів’я Боржавської долини без гуні в будь-яку пору року: в холод, дощ, восени, навесні, під час релігійних свят, похорон чи весілля. У селах верхів’я Боржавської долини побутували біла «сива» гуня, яку одягали вівчарі, та чорна (“ключканиста”). Білу гуню біля шиї та поли обшивали (“обмітували”) білою вовняною ниткою. Розчісували.(“чіхрали”) ключки на гуні залізним гребенем. Весь її зовнішній бік був покритий довгим ворсом. Зверху гуню зав’язували двома вовняними шнурками (“ощінки”). Носили гуню на опашки. Гуня була довгою, до колін чи трохи вище колін. Як біла, так і чорна гуня мали поперечний крій. Чорну гуню фарбували так, що варили у посудині на плиті (“шпорі”) кору із чорної вільхи і добавляли темний порошок (“синій камінь”). В цю суміш замочували білу вовну. Кип’ятили, а через дві години виймали і сушили на дерев’яній огорожі (“городині”). Після цього вовну промивали і знову сушили. Біля шиї та поли чорної гуні обшивали чорною вовняною ниткою. У чоловіків гуня зав’язувалась зверху двома чорними вовняними шнурками. У жіночої гуні з лівого боку виткана ключка, до якої пришитий шнурок зеленого або червоного кольору, що закінчувався чотирма різнокольоровими кульками. Із-за чорної гуні жителів Керецьок. Березників. Кушниці, Броньки, Довгого називали “черняками”. Таку гладку гуню називали ще петек [Маковський, 1925,35]. До 80-90-х років XIX ст. гуня була єдиним видом верхнього одягу.
У 80-90-х роках XIX ст. у мешканців верхів’я Боржавської долини з’явився новий елемент плечового одягу – суконна куртка поперечного крою (“уйош”). Сам термін угорського запозичення. Сукно на “уйош” ткали теж із овечої вовни. Потім готове сукно відносили до кравця (“шнайдра” – від німецького слова Schneider), який вже шив “уйош”. Його одягали як чоловіки, так і жінки. Внизу даний елемент одягу мав дві кишені (“жеби”), зверху-стоячий комір (“ошиник”). “Уйош” не застібувався. його поли, комір, кишені, внизу рукави обрамлені темним фабричним полотном або сукном. На початку 40-х років XX ст. цей елемент одягу був видозмінений, значно довший, застібувався гудзиками (“гомбицями”). ззаду мав пришитий пояс та відкладений комір. На полах “уйоша” пришивалися чотири кишені. У мешканців верхів’я Боржавської долини побутували також і в’язані із овечої вовни светри (“сведер”) білого та сірого кольорів як з рукавами, так і без них.
Із взуття, як у жінок, так і у чоловіків були постоли, що виготовляли із волової, кінської чи свинячої шкіри. Перш, ніж взути постоли, навколо ступні і трохи вище обвивали прямокутним шматком конопляного полотна (“онучі”), а їх обв’язували вовняними білими чи чорними суканими шнурками (“волоками”), що внизу проходили через чотири дірки (“остроки”) постолів. Чоловіки обмотували онучі шнурками (“мотузками”) із клочя або шкіряними ремінцями.
Ілля ГРИБАНИЧ
науковий співробітник
Закарпатського краєзнавчого
музею ім. Т. Легоцького
