Версія для друку Версія для друку

Людина масштабних завдань і звершень

Нашій пам’яті властиво забувати – це є один із запобіжників збереження психічного здоров’я. В інакшому випадку людина могла б і не витримати того всього вантажу проблем та безладу, що із часом накопичується в голові впродовж життя. Для влади подібне небажане або навіть неприпустиме, позаяк у протилежному випадку викреслюється якийсь період із історії. А, значить, ті уроки залишаються поза увагою підростаючих поколінь. Тоді вони просто не вивчаються. Провали ж у пам’яті знов-таки зі сфери медицини.
На певному етапі новітньої української історії, здається, на зламі ХХ і ХХІ-го століть в коридорах державних адміністрацій і обласних і районних рад вишикували на стінах портрети перших керівників району і краю. Що вже похвально.
При цьому поза фокусом залишилася ціла когорта керівників другого ешелону. Саме про одного із таких, мабуть, і настала пора розповісти. 4-о серпня Василю Михайловичу Митровцію мало б виповнитися сімдесят років. Не такий уже й довгий вік, як на наш час.
Проте цей чоловік заледве перетнув пенсійний рубіж.
Навіть у цьому своєю долею «не захотів» обтяжувати державу, її пенсійний фонд. Служіння державним інтересам, незалежно від займаної посади у органах виконавчої влади на місцевому рівні у осіб подібного психотипу, здається, в крові. При цьому не слід відкидати і виховний фактор у сім’ї та суспільстві.
Василь Митровцій народився первістком із трьох синів у родині Михайла Михайловича Митровція, на той час директора Іршавського промкомбінату Закарпатської облспоживспілки, та вчительки початкових класів Марії Іванівни. Особа Михайла Михайловича ще теж чекає на свого достойного оповідача. Незважаючи на доволі високий тодішній соціальний статус родини, Василь разом із братами Олександром та Іваном зростав та виховувався у триєдиній площині координат, на додаток до високих моральних критеріїв у сім’ї: навчання, домашні хатні та господарські обов’язки, заняття улюбленими видами спорту.
Після закінчення Іршавської середньої школи здобуває вищу освіту в одному із найбільш престижних ВУЗів Радянської України – у Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті. Багато хто, хто не знав Василя Михайловича доволі близько, помилково міг вважати, що він не мав почуття гумору. Подібне твердження невірне в своїй основі. Воно йому було властиве, хіба що більш близьке до британського типу на кшталт творчості Бернарда Шоу. При гарному настрої у колі близьких друзів він любив відповідати на запитання про інститут, який закінчував, запозиченим із студентських років розшифровкою-оксюмороном: «ДХТІ – дурний, хто туди іде», і, обов’язково витримавши коротку паузу, завершував: Той – хто так думає». А насправді випускники цього ВУЗу відзначалися грунтовною підготовкою, вмінням визначати і бачити перспективу, розв’язувати надскладні завдання. Життя і діяльність Василя Михайловича — цьому підтвердження. Наступний життєвий для нього етап — робота в Загатській середній школі, Іршавській райсільгосптехніці, в райкомі комсомолу, райкомі Компартії, навчання у ВПШ. Сьогодні на більш ніж чвертьвіковому етапі незалежної України ці кар’єрні площадки можуть викликати нерозуміння, несприйняття подібного шляху, скепсис, нерідкою буває навіть зневага нігілістів. На районному рівні подібне професійне вивищення у тогочасного абсолютного загалу населення викликало далебі не осуд. Тим більше, що Василь Михайлович, технар за своєю сутністю, наскільки міг, сторонився ідеологічного нашарування роботи.
Тож і не дивно – його організаторський талант, майже доведене до досконалості вміння добиватися намічених рубежів і результатів, комунікувати з особами практично всього на той час соціального спектру – від робітника до міністра робили Василя Михайловича Митровція практично незамінимим вічним першим замом голови райради, райвиконкому, представника Президента в Іршавському районі, голови райдержадміністрації. Добра чарка, випита Василем Михайловичем у кабінеті союзного міністра нафтогазової промисловості Віктора Чорномирдіна за участі двічі Героя соціалістичної праці Юрія Пітри, який лобіював цю зустріч як депутат Верховної Ради СРСР, допомогла першому заступнику голови Іршавського райвиконкому розв’язати надскладне на тому етапі питання початку газифікації сіл Іршавщини.
Задля колористики та правдоподібності портрета слід сказати, що Василь Михайлович любив посидіти у колі друзів. Це було вузьке коло вибраних, перевірених життєвими обставинами посадовців, які могли собі дозволити поговорити відверто, без наступних оргпартвисновків, лише справді із одиницями. Не те становило основу натури цієї людини. У зоні його відповідальності знаходилися економіка і соціальна сфера. Крім того, що тоді з керівництва району надзвичайно суворо питали за виконання планів економічного розвитку, основу якого складали, крім колгоспів, майже два десятки промислових підприємств основного кола, з яких сім машинобудівної галузі з кількома десятками тисяч робітників та інженерно-технічних працівників. Ще п’ять будівельних організацій. Щороку в районі здавалися в експлуатацію сотні квадратних метрів житла. За ним були закріплені будівництво, здача в експлуатацію соціальних об’єктів – дитсадків, шкіл, медичних закладів, об’єктів інфраструктури. Всього навіть важко перелічити. Та, мабуть, і немає в тому потреби. Частина з них згодом стала надбанням новоявлених бізнесменів, частина занедбана через ті або інші причини.
Одна зі згаданих вже рис Василя Михайловича – комунікативність – була по-справжньому унікальною. Здавалося, що він може налагодити по телефону зв’язок у чистому полі тоді, коли ще про мобільний і не знали. Що ж до мобільного, то йому одному із перших у районі надали службовий після паводку 1998-го року.
У різних службових іпостасях Василю Михайловичу Митровцію довелося пережити, і не просто пережити, а й при цьому гідно виконати поставлені державою масштабні завдання. На його долю випали чотири природні та техногенні глобальні катастрофи: аварія на Чорнобильській АЕС, землетрус у вірменському Спітакові та паводки 1998-го і 2001-го років у Закарпатті.
Він не тільки відправляв робітників, військовослужбовців запасу, медиків, кооператорів у зону враження ЧАЕС, але й сам кілька разів їздив туди особисто. Хтозна, можливо, це було також однією із причини передчасного його відходу у потойбічні світи. Були й інші причини. В тому числі, мабуть, і не без особистісного фактору. Та хіба дано нам судити.
Василь Михайлович для сторонніх на перший, поверховий погляд міг видатися людиною у футлярі, але то було далеко не так. Він мав багато справжніх друзів незалежно від займаних ними посад. Серед його друзів без зайвої скромності можна поіменувати і колектив районки.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар