Версія для друку Версія для друку

Антологія Івана Хланти увібрала і наші таланти

Видати книжку у теперішній час – велике задоволення. Автор не лише працює над текстом, а й дбає про те, щоб його творіння побачило світ. А для цього, звісно, потрібні кошти. І немалі. От і доводиться ходити до спонсорів із простягнутою рукою. Якщо в Америці відомі письменники стають мільйонерами, то у нас це звичайнісінькі жебраки. Навіть класики не можуть видати свої збірки. Твори Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Ю. Федьковича, С. Руданського, І. Манжури, О. Гончара, І. Драча, М. Томчанія, І. Чендея, П. Скунця виходять мізерними тиражами.
Фольклорист Іван Хланта упорядкував, написав і видав понад 100 книжок. Ще 30-40 років тому про нього знав би весь світ. Такий собі король слова із Копашнова Хустського району. «Хтось інвестує в нерухомість, громадить, будує вілли, — пише про Івана Васильовича член Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Мирослав Дочинець. – Цеглини для Івана Хланти – книги. Кожна з них – не менший клопіт і не легкий труд, ніж у будівничого. Зібрати матеріал, опрацювати, вибудувати структуру, вивершити цілісне видання, знайти кошти, видати, донести до вдячного читача, популяризувати… Книга за книгою – росте золота коштовностей творчої ментальності нашого народу.
На Заході таких зразків креативу давно вже не подибують, натомість мотиви фолку й етнографії потужно проникають у сучасну естраду, кіно, літературу і моду. Днем з вогнем шукають їх. А в нас сирітливо стоїть ціла гора цього добра. Без особливого поки що попиту. Якби хтось узявся видати серію Хлантових казок для України і діаспори, це був би безпрограшний комерційний проект. Та ба, гран-прі на книжкових виставках отримують розкішно опоряджені холодні «Англійські казки». Чужа Снігова Королева гріє малим українцям дитинство».
А як живе Іван Хланта? Дуже скромно. Подорожує не на лімузині, а пішки або на автобусі. Проживає не в готелі п’ятизірковому, а в оселях своїх оповідачів і їсть не ікру з маслом, а смажену картоплю із бринзою. Побачивши його в гірському селі на Іршавщині чи на Міжгірщині із сумкою, ніколи б не подумали, що це відомий український фольклорист, літературознавець, бібліограф, мистецтвознавець, педагог… Його перу належать розповіді про О. Духновича, О. Павловича, Д. Вакарова, Ю. Керекеша, П. Угляренка, В. Вовчка, М. Рішка, Ю. Боршоша-Кум’ятського, В. Густі, В. Пагирі, В. Ладижця, С. Жупанина…Іван Хланта – автор монографій «Тернистий шлях до храму», «До джерел», «Пісня над Карпатами». А ще готує об’ємний том енциклопедії крайової журналістики…
Переді мною нова книжка Івана Хланти «Коломийкарі Закарпаття». Мою увагу привернуло те, що тут подано розповіді про коломийкарів нашого району, а також їх творчість – вірші, написані у різні роки. У передмові до антології «Коломийка – найпродуктивніший жанр самодіяльних поетів Закарпаття» він пише: «Коломийки і нині є найпродуктивнішим жанром української народної творчості Карпатського регіону. Твори цього жанру, як ми переконалися, виникають на живому матеріалі дійсності, відображають конкретні події, що зачіпають багатьох. Творча діяльність сучасних коломийкарів – явище дуже цікаве. Вони всіма доступними засобами передають у народ свій творчий доробок. І завдяки такій невтомній праці із народу виходять все нові й нові коломийкарі самодіяльно-літературного напрямку. Вони продовжують процес розвитку народнопоетичної творчості як важливої складової частини української народної культури. Хай завжди добірним буде зерно їх слів, рясними – сходи, багатим і щедрим – урожай».
Наш район відкриває розповідь І. Хланти «Фольклор – джерело натхнення» про Ірину Галайду з Великого Раківця. Фольклор для неї – земний рай і джерело постійного натхнення. Тому й не дивно, що працює з молодечою наснагою, активно і плідно. У 1973 році організувала у селі дитячий ансамбль «Сусідка» (5 дітей). Виступала у Москві у програмі «Пісня скликає друзів». Як збільшилась кількість дітей, ансамбль почав називатися «Раківчаночка». У 1984 році отримав звання «дитячий зразковий ансамбль», який існує й нині. Виступали на районних й обласних оглядах, конкурсах. Часто були учасниками обласних та республіканських телепередач. Брали участь у міжнародному фестивалі в м. Попрад (Словаччина) та в конкурсі «Веселі нотки», що проводило центральне телебачення в Москві. У книжці подано «Сценарій проведення урочистої частини весільного обряду», який підготувала Ірина Галайда.
Далі Іван Хланта знайомить читача з Федором Іршем. «Записуючи пісні в с. Брід, — йдеться в нарисі «Біль і тривога сучасних коломийкарів», випадково зустрів одного з тих, що не тільки співає, а й сам складає коломийки, вірші, — пише І. Хланта. – Це Федір Федорович Ірш. Він не придавав своїм творам серйозного значення. Трапилась якась нагода чи особливий випадок в житті, він міг написати про це вірш, скласти коломийки. Однак ніде їх не фіксував. Мені вдалося записати від нього те, що зразу прийшло на пам’ять, що його найбільше турбує чи хвилює».
Закладену в дитинстві любов до народних пісень Ф. Ірш проніс крізь усе життя. Керував учнівським та сільським хорами художньої самодіяльності, брав участь у районному учительському ансамблі народних інструментів (грав на домбрі). Тепер своїм внукам співає пісні, намагається зробити все для того, щоб вони якнайповніше перейняли його багатий пісенний репертуар.
Районна газета «Нове життя» неодноразово публікувала коломийки Михайла Матіка з Осою. Напевне, фольклорист Івана Хланта і познайомився з ними на сторінках районки. Буваючи в Іршаві, Михайло Іванович неодмінно заходив у редакцію, бо мав там хороших і надійних друзів. Із повагою ставилися до нього Василь Звонар, Іван Печора, Іван Гудзоватий, Наталія Бабинець, Михайло Ціцак, Василь Мельник… Мені особисто теж неодноразово доводилося спілкуватися з ним. Підготував кілька розповідей про нього, які свого часу надрукував у газеті. Він з гордістю говорив про те, що першою його читанкою був молитовник «Хліб душі», написаний Олександром Духновичем, а першою вчителькою – бабуся по батькові, яка навчила маленького Михайла читати в чотири роки. Потім заглядав у підручники старших братів. Його захоплювали казки, поетичні переспіви та перекази, пейзажна лірика. Журнал «Наш рідний край», який видавав письменник-педагог Олександр Маркуш, був улюбленою книгою в їхній хаті. Чорно-білі силуети верховинців, зокрема гуцулів, лемків, його захоплювали так само, як коломийки та вірші наших закарпатських поетів. За своє вісімдесяти двох літнє життя стільки коломийок записав, що й сам би міг вже видати книжку. Але, звісно, для цього потрібно мати кошти. Втім, кілька з них пропонуємо вам, шановні читачі:
Буду милу шанувати, буду ї любити,
Буду милій з-під каменю водиці
носити.
***
Напишу ти, файна дівко, чорним
через біле:
За тобою, кучерявко, моє серце мліє.
***
Стану собі серед села та дубну ногою,
Котрій свисну під віконцем, та піде
зі мною.
***
Каже дівча до матері: — Мамко моя
мила,
Не дай мене за Василя, дай ня за
Данила.
***
Запряжу я сиві воли в яворові ярма.
Вже три зими ходить хлопець до
дівчини дарма.

Серпневої пори 1920 року народився відомий коломийкар із Великого Раківця Іван Мельник. Своєю творчістю він активно відгукувався на події, що відбувалися в житті рідного краю після визволення Закарпаття. Популярністю користуються пісні на його слова «У краї оновленім», «Вечір на полонині», «Співаночки мої», «Верховино, полонино», «Яблука червоні», «Сад-сад, виноград», «В садах верховинських», запальні танці «Раківчанка», «Ардярський» (Бубнарський), «Раковецький кручений» підхопив і поніс по світу Закарпатський народний хор. Їх виконували учасники агіткультбригади Великораковецького сільського клубу та інші колективи художньої самодіяльності, а окремі з них — Державний заслужений Закарпатський народний хор.
Іван Мельник був активним дописувачем районної газети «Нове життя», став першим завідувачем сільської хати-читальні. Створив агітбригаду, якою потім, представляючи Закарпаття, підкорив сцену Києва. Згодом агітбригада стала кістяком ансамблю пісні і танцю «Виноградар», де пліч-о-пліч і творили брати Мельники, апробувавши в колективі свої твори, доводячи їх до вершин майстерності.
Не можна оминути увагою і приборжавського коломийкаря Михайла Панька. Із малих літ наймитував у поміщика Вайса, працював лісорубом у маєтку Шенборна. Згодом осліп. Про це він з болем написав у коломийці.
Затремтів я, заридав я, туга серце
вкрила,
Бо від мене вічна нічка сонце
заступила.
Після визволення Закарпаття радянські лікарі повернули йому зір. Працював у колгоспі, завідував клубом. Неодноразово виходив зі своїми творами на сільські сцени, брав участь в обласних та республіканських олімпіадах художньої самодіяльності. Нагороджувався почесними грамотами. Добірки віршів Михайла Панька надруковано в альманасі «Радянське Закарпаття», в колективних збірниках «Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну», «Яворова сопілка».
«Творчо горіти, духом не скипіти» — нарис Івана Хланти про Маргариту Паулик (Матіко) з Ільниці. Маргарита Василівна народилася у багатодітній сім’ї селянина-бідняка. Із самого дитинства любила поезію. Була членом літстудії «Промінь», яка працювала при районній газеті «Нове життя». Брала участь у VІІІ обласному зльоті творчої молоді.
Перші її вірші були надруковані 7 вересня 1974 року в районній газеті «Нове життя», потім в обласній газеті «Закарпатська правда». У 2001 році вийшла у світ книжечка поезій «Щаслива днина», редактором-упорядником якої була Наталія Бабинець. У збірці подано 48 поетичних творів.
Поезія М. Паулик не залишить читача байдужим. Своєю оголеною правдою вона одягає його в шати громадянськості, українського духу, в людяність і духовність.
Доля наділила авторку щасливим талантом віднаходити високу поезію у живій народно-розмовній мові, хоча діалектних слів вона майже не вживає. Важливо й те, що навіть про, здавалося б, буденні речі пише на високих поетичних регістрах. Як і мова народної поезії, мова Маргарити Паулик багата на епітети, метафори, образність. Вона виробила свою манеру письма, конструкцію фраз і речень, своє поетичне світовідчуття. Поезія нашого краю не буде повною без поетичних рядків М. Паулик – «Земле моя», « Я не можу вже без тебе», «Як то гарно в книгозбірнях», «Я собі пісні співаю», «Ільничаночка», «Я повірила тобі»…
Тарас Шевченко писав: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Доля дарувала Маргариті Фегер із Чорного Потоку високу та святу місію – навчати дітей грамотності, допомагати їм усвідомлювати свою ідентичність з народом, його історією, традиціями та рідним словом, відкривати учням світ рідної культури, знайомити з традиціями попередніх поколінь, дотримуватися звичайних норм людської поведінки. А ще вона закохана в поезію. Не тільки читає інших, а й сама пише. Іван Хланта так відгукується про її творчість: «Маргарита Фегер належить до тих, хто пише як і живе, і живе так як і пише, інтуїтивно послуговуючись асоціативною природою законів пам’яті, побаченим, почутим і пережитим. Учорашнє і прийдешнє, природа рідних Карпат, її земляки – це для авторки своєрідні морально-етичні і духовні константи, що визначають рівень людяності, міру гуманізму». У книжці Івана Хланти подано коломийки Маргарити Фегер «Я тобі співаю пісню», «Мій рідний край», «Ой зелена полонина», «Моя мила наймиліша», «Моє рідне село», «Є таке село», «Журавлі летять у вирій»…
Безкінечно стелиться нива, засіяна М.Ф. Фегер добірними зернами добра, людяності, відданості справі, пошани, поваги й любові до близьких людей, друзів, колег і всіх, хто зустрічав їх на життєвих перехрестях.
Послухайте думку й самого автора книжки Івана Хланти: «Мета видання – привернути увагу громадськості до талановитих коломийкарів Срібної Землі, розкрити багате розмаїття їх творів, виявити їх національну своєрідність, а також усвідомити той критичний стан, в якому перебуває цей жанр, щоб спрямувати зусилля фахівців-фольклористів, музикознавців, етнографів, творчих спілок на відродження їх у повсякденному побуті; сприяти їх збиранню і збереженню, створюючи для цього відповідні умови». Саме завдяки Іванові Хланті побачили світ твори іршавських коломийкарів.
Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар