Версія для друку Версія для друку

Збережемо? Мистецтво живопису на стінах

Журналістські шляхи, та й не тільки вони, раз од разу самі по собі налаштовують на теми. От тільки підступитися до них відразу не завжди вдається. Деякі вивітрюються з плином часу, інші, через зміну обставин, втрачають свою актуальність, ба, навіть гірше, − героїв задуманих публікацій. За деякими бануєш, а то й ні.
Історія наступної теми тягнеться зі шкільної пори автора. В Приборжавському того року мали ввести в експлуатацію сільський дитсадок. Завершувалися опоряджувальні роботи.. Тинькували (штукатурили) зовнішні стіни. На західному фасаді корпусу на рівні другого поверху мало бути панно на тему щасливого дитинства. Виготовити його по-блату доручили одному із провідних і найбільш талановитих художників радгоспного сувенірного цеху Іванові Шмулизі. В підсобники йому взяли автора цих рядків, тоді дев’ятикласника місцевої десятирічки. Так вперше пересіклися наші з ним шляхи.
Доручення мав нескладні, але відповідальні. Допомагав змішувати фарбу зі штукатурним розчином, яким покривалися частини стіни. До того кожну дитячу фігуру, кожен елемент настінної картини було розписано на скріплених у певному порядку сувоях цупкого паперу. Лише потім − один в один − послідовно їх переносили у формі різнокольорової штукатурки на стіну. Так вперше наживо доторкнувся творчого процесу художника.
Згодом, рівно через рік, знов-таки на короткий час потрапив під опіку цього колочавця, чия творча натура прижилася та розквітла у рідному селі. Так Іван Йосипович назавжди закарбував у історії Приборжавського своє ім’я: монументальним панно − на дитячому садку і поетичним гімном села, яке стало для нього та його дружини, Віри Іванівни, другою малою батьківщиною.
Цілком можуть бути прийняті від читача можливі закиди у занадтій емоційності цих кількох абзаців. Просто коли доводиться, на жаль, дедалі рідше, прошкувати на батьківську старовину, щоразу згадується стрункий чоловік, вишуканий цінитель і майстер поетичного слова, митець, чия творчість щодня мовчки зустрічає і проводжає вже більше сорока років найменших приборжавчан.
Ім’я Івана Йосиповича Шмулиги хоча і вписано в історію села, а от скільки із його теперішніх жителів, бодай середнього віку, знають, хто автор панно?
Скоріше за все, залишаться безіменними й інші автори розписів, доля яких бажає бути далеко кращою. Чимало наших земляків пам’ятають, коли настінні розписи прикрашали стіни будинків культури, адміністративні корпуси чи навіть виробничі цехи крупних промислових підприємств, шкіл і таке інше. А от чи не найбільше їх було на автобусних зупинках. Від Івашковиці – до Броньки.
І не будемо стверджувати, позаяк не проводилися жодні дослідження, але припускаємо з великою часткою ймовірності, що саме останні підпали першими під каток забуття, занехаяння. Шляхові служби, підприємства не те, що автозупинки, дорожнє полотно не в спромозі утримувати в належному стані. За естетичний стан зупинок їм у сучасних умовах навряд чи вже хтось дорікатиме.
Прикметний факт, за цю справу беруться місцеві органи влади та окремі громадяни, і як приклад автобусної зупинки у Броді, де зусиллями (невідомого мецената) панно набуло первісного вигляду. Можна, мабуть, стверджувати або в крайньому випадку припускати, що воно знову служитиме в основі задуманим цілям естетичного виховання. Та судячи зі стану більшості настінних панно на автозупинках району, ті, хто тут тусуються вечорами, окрім як на прояви вандалізму, не здатні на інші душевні та інтелектуальні пориви…
Уже згадувані масштабні панно на промислових підприємствах тільки з однієї причини збереглися – це практична їх недоступність загалу без спеціального спорядження. Та сіра маса, на інтелектуальному рівні сіра, позаяк всяке яскраве не тільки у кольорі, але і у прояві думки пробуджує в них руйнівні інстинкти. Можливо, ще й тому, що в тих, радянської доби, мозаїчних настінних розписах благородні обличчя, одухотворені працею, ентузіазмом, навіть скажемо, надривний порив. Там не було меркантильності, то, може, тому наш молодий сучасник з таким завзяттям, гідним іншого практичного застосування, нищить те, що йому незрозуміло, що ним не сприймається вже на інстинктивному рівні.
Серед випадково збережених є дві настінні картини. Розміщені на фронтоні другого поверху торгівельно-культурного центру колишнього лісозаводу Довжанського лісокомбінату. Композиції блискуче, без перебільшення, виконані двома різними, за художнім стилем і за віком, довжанськими митцями – Юлієм Мошаком і Юрієм Лелітком.
Не беруся абсолютно стверджувати, але висловлю доволі близьке до дійсності припущення. Митці, які виконували подібні замовлення на виробничих об’єктах, намагалися уникати прямих ідеологічних цитат у вигляді профілів вождя світового пролетаріату і т.д., і т.п. Обходилися натхненними робітничими обличчями і фігурами. Як сприймати це як не осміх часу, коли сучасний рекламний плакат бензопили відомої фірми зі світовим брендом під ногами робітників. Приказка тієї пори: труд і тільки напружений труд може зробити людину … Закінчення на вибір.
От щодо вибору, то його вже точно не було у тих художників, кому заради кусня хліба випадала доля оформляти панно на партійних чи радянських установах. Деякі пережили і свою епоху, і, здається, своїх творців.
Якось довелося бути свідком пізнавальної, у плані людської психології, та не надто шляхетної сцени. У період першої хвилі декомунізації часів пізнього Леоніда Кучми при взаємному огляді сільськими головами санітарного стану територій громад один із колег за незішкрябаного зі стіни ненависного Леніна вліпив місцевому тверду одиницю за тогочасною п’ятибальною системою оцінки. Хоча на своїй території на такій же висоті стіні впритул не бажав помічати подібний профіль Ілліча.
Ми не те, що повинні, зобов’язанні зішкребти із нашої свідомості коросту того минулого, що не дає нам стати нарівні із європейськими сусідами. Але чи не запускаємо ми чорні від невігластва пазурі ненависті до всього, що ще вчора по-справжньому милувало і око, і душу, і думати спонукало.
Думати!
Перед тим, як діяти.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар