Версія для друку Версія для друку

Під благодатним знаком долі

Ветерану педагогічної праці, відміннику народної освіти Марії Адамівні Бабинець з Іршави – 90 років.
Перші сімдесят років людині дарує доля, а всі наступні – заслужені від Бога. Цю житейську мудрість вона пізнала від батька Адама і матері Ганни, діда Охрима, які не раз боронили своїх дітей у лихі години.
У сонячний пік літа, коли земля віддає селянам свій Божий дар – урожай, вона побачила білий світ (14 липня 1928 року), у мальовничому селі Бикова Гребля, неподалік Білої Церкви, що на Київщині. Дитинство було зігріте любов’ю батьків. Здавалось їй, що так буде вічно, якби не голодні 32 і 33 роки.
П’ятирічна Марійка мало розуміла, чому мати часто відкривала комору, в якій було пусто, а молодша сестра Устина плакала і просила хліба. Згорьована мати їздила вимінювати сімейні сережки, хрестик на просяне та жолудеве борошно. Щоб вижити, збирали і варили лободу, листя й кору дерев. Батьки багато молились і прохали Бога дати сил дожити усім до ранку. А тільки розвиднилось – повз хату із верхнього кутка везли і везли трупи.
Таке страшне видовище не мало кінця. Дід Адам зібрав усіх хатніх за пустим столом і слабим уже голосом наказав:
− Боронь Боже, комусь із нас обмовитись хоч словом чи виказати поглядом, що голодуємо.
Як вижила сім’я, одному Богу відомо. Оговтувались довго від голоду і зими, але зостались живими.
−До війни, − пригадує Марія Адамівна, − вона закінчила п’ятирічку, а сестра Устина – три класи. І знову випробовування, але вже війною. Нас у селі уберегло від вивезення до Німеччини матері, бо переховували у темних льохах, а ще мамина молитва.
Після війни Марійка продовжила навчання у десятирічці. Після закінчення 7-го класу трьом дівчатам, як кращим ученицям, порадили продовжити навчання у Білоцерківському педучилищі. Такий вибір співпав із бажанням стати учителем. А далі їй судився різкий поворот долі: вона попала в групу випускників київських навчальних закладів, які мали особливу місію: підняти освіченість дітей Закарпаття.
Поїзд довіз учорашніх студентів до Ужгорода, а далі – у різні райони. Марія Адамівна мала направлення у Іршавський район. Завідувач відділом освіти Е. А. Генел запропонував їй працювати у Богаревицькій початковій школі. Вона погодилась. Трудову діяльність розпочала 15 серпня 1949 року.
З того часу Богаревиця і сусідня Воловиця нагадували їй рідну Бикову Греблю розлогими пагорбами, звичним сільським життям.
Молода і енергійна вчителька, намагалася створити елементарні умови для навчання у зовсім неприглядному приміщенні. Їй допомагали і батьки учнів. Саме у Богаревиці вона пізнала ази педагогічної праці, знайшла порозуміння батьків і контакт із сільськими дітлахами. Тут зустріла перше і на все життя кохання, стала дружиною Івана Грицаковича і продовжила навчання заочно в Мукачівському педучилищі на шкільному відділі.
Їй все вдавалось: навчати учнів, здобувати самій освіту, ростити сина і доньку, виконувати громадську роботу, жити в найманих квартирах, а вже потім будувати свій дім у Іршаві. Але це було вже у 1975 році. На всі великі й малі педагогічні й сімейні сходини Марія Адамівна віддала 26 років активного свого життя.
− Мене мати вчила так: розпочала справу – заверши – зізнається М.А. Бабинець. Робиш діло – зроби найкраще, щоб люди запитали, хто зробив. Мамині повчання я пам’ятаю і нині та переповідаю внукам і правнукам .
Бути першою вчителькою для своїх учнів і не стати для них найкращою – вона не мала права. Наче у калейдоскопі мінялися учні, розпочинався і завершувався навчальний рік, випускники йшли у самостійне життя. А перша вчителька? Вона завжди радо зустрічала як рідних усіх. А це 36 років педагогічної праці. Це 9 випусків у найменшому класі по 32 учні, а у переповненому – 36.
Марія Адамівна – вчитель від Бога. Вона з високою майстерністю викладала усі предмети з початкової ланки. Її уроки завжди були насичені різноманітними видами робіт, наочними посібниками. І тому її вихованці виділялись високою успішністю і відмінною поведінкою. Дітям цікаво було і на уроках і в позаурочний час. По-материнському відносилась до кожного учня і уміла знаходити підхід – так стверджує про Марію Адамівну її колега Єлизавета Михайлівна Хрипта та інші.
Вчитель розпочинається з великої любові до дітей. Учні Марії Адамівни із великою повагою відгукуються про неї. Ось уривок із вітання колишньої учениці, вчительки Віри Бабич (Шабатура): «Дорога Маріє Адамівно! Пройшли вже 30 років з того часу, як Ви, умілий педагог, взяли нас за руки і розкрили перед нами храм науки… Дозвольте Вам низько вклонитися і подякувати за доброту , терпіння, за теплоту Ваших слів, за те, що віддали нам часточку своєї світлої душі». Таких вітань є багато.
Гордість Марії Адамівни – її учні, син і донька з сім’ями. Вона прожила життя у труді і недоспаних ночах за учнівськими зошитами і конспектами, підготовкою до відкритих уроків, турботах про сім’ю.
У свої благодатні 90 Марія Адамівна все пам’ятає до найменших дрібниць. Вона цікавий співрозмовник, має абсолютне відчуття правди життя. Їй цікаво знати, чим зайняті діти Оксана і Володя, невістка Наталка і зять Михайло, внуки Василь, Ірина, Іванка. Тішиться, як підростають правнуки Юліанка і Андрійко. Усі вони − найбільша її радість і втіха, стимул жити і бути їм на помочі.
− Дуже хочу, щоб пам’ятали основне в житті, − бути чесними і порядними, оттоді доля відплатить вам сторицею, − так наставляє найстарша і найдосвідченіша у родині Бабинців.
– Секрети довголіття? Чи існують вони? Я прожила тяжке життя, але ні в чому не жалію, − продовжує Марія Адамівна. Просила ласки у Бога дати прожити стільки літ, як моїй мамі. Всевишній почув мої молитви, і я можу побачити правнуків, радіти внукам, тішитися життям.
Зі святом, наша дорога ювілярко! Сонячних ранків, здорових днів, рясних літ бажають Вам усі, хто Вас знає, шанує, пам’ятає і любить.

Ваші колеги –
Єва Мойсей, Людмила Митровцій, Наталія
Сокол, Адальберт Нодь, Ольга Ханас, Марія
Пантьо.

Ваш отзыв

Ваш коментар