Версія для друку Версія для друку

ЛЕГКО РОКАМ У ДОБРОГО СЕРЦЯ НА РУКАХ

Дехто вважає цього чоловіка доволі амбітним. Одначе більшу частину свого життя у лісовій галузі, не багато – не мало, півстоліття, – Григорій Іванович Степаненко віддав роботі на посаді лісничого Довжанського лісництва .
Минулої суботи цій стрункій, з молодечою статурою людині, у якій сім десятків літ за неширокими плечима видає тільки сивина непокірної козацької чуприни не мабуть, а точно співали традиційну християнську величальну «Многая літ…». Про нашу з ним зустріч напередодні ювілейного вечора ми домовлялися далеко заздалегідь – аж минулого літа. Хоча Григорій Іванович чи то зі скромності, чи то вже тоді передбачаючи теперішній свій статус пенсіонера, всіляко відговорював від такої ідеї. І знову ж таки не відразу погодився зустрітися минулого тижня. В цьому нас «примирила» тільки одна людина – мій батько, довелося «зловжити» родинним авторитетом.
З того часу минуло вже, може, й більше чверті століття, коли їх звела доля. У ту далеку епоху горбачовської перебудови одним із векторів намагання змінити мілітаристську сутність радянської економіки стало тотальне насадження для всіх підприємств військово-промислового комплексу комуністичної імперії виробництва товарів народного споживання. Це була марна спроба хоча б частково наповнити катастрофічно пустіючі полиці в магазинах державної і кооперативної торгівлі. І от на одному із Полтавських номерних заводів розробили оригінальну скляну пивну чару, до якої кріпилася ажурна дерев’яна ручка. У пошуках партнерів полтавчани незбагненним чином надибали свого земляка у Довжанському лісокомбінаті. А вже Григорій Іванович оперативно зумів зорганізувати невеличкий цех на лісництві. Таким чином, їх із батьком звела доля, а потім із часом у їх взаєминах настав період довіри, доброчесної приязні. Той відрізок їх співпраці не став затяжним у часі – десь близько п’яти років, а от повага між ними не піддається впливу цього вічного чинника.
Ніколи не дозволив би собі вплітати у канву розповіді про сторонню людину частку біографії кого-небудь із рідних, якби цей факт не те що характерний, а майже ідентичний у багатьох подібних ситуаціях. Якщо не один в один, то в яблучко – точно.
У цих словах справді нема перебільшення. Прискіпливий читач нехай згадає хоча б один відомий йому випадок, коли б хто-небудь із знайомих пенсіонерів святкував ювілей на колишній роботі. А от Григорія Івановича Степаненка гості величали у зоні відпочинку його рідного лісництва. І не тому що нема у Довгому статусних ресторанів, а чи статки в колишнього лісничого затісні. Це далеко не так. Колектив його і досі шанує. Як і він прикипів серцем до людей, з якими всі ці роки ділив чи не більше, ніж із рідною сім’єю будні свята.
Визначення рідне – далебі не метафора стосовно Григорія Івановича. Він його збудував. «Переніс» із урочища Бараки, де тепер санаторій «Боржава». Звідти колектив перейшов у новозведену будівлю, а самого лісничого обрали на декілька років секретарем парткому Довжанського лісокомбінату.
Для багатьох у радянський час подібна посада ставала першою сходинкою для кар’єрного росту. Хто зна, як би склалася вона у Григорія Степанека, якби він свого часу не потрапив «під роздачу» на високому партійно-господарському активі.
Байдуже, що незаслужено. Проте сталося.
І він повернувся на попереднє місце роботи.
Навіть не роботи, а діяльності. Люди такого психологічного складу діяльні за своєю природою, і улюблена робота поглинає практично всі їх сили, енергетику, внутрішні пориви. А згадавши популярну приказку, мовляв, якщо не хочете трудитися в житті, то зробіть своє захоплення роботою і вам все даватиметься легко. Лісовод Григорій Степаненко і дотепер захоплений справою свого життя. І хобі – полювання, та й те, на прикрість коханої дружини, відбирало його вільний – від робочого – час від сім’ї.
Та все у його житті сплелося, ув’язалося у такий нерозривний вузол, плетеник, що нині вже ніяк не розібрати, тим більше не розірвати одне від одного.
В далекому 1969 році Григорій Степаненко, у складі групи спеціалістів Київської лісовпорядкувальної експедиції приїхав проводити цю важливу процедуру для лісівників, у тоді, Кушницький лісокомбінат – для відводу ділянок під вирубку лісу. Тоді, вперше за період радянського господарювання на Закарпатті – розпочали зменшувати обсяги рубок головного користування. Хоча водночас саме в той період нашим пралісам у Лисичівському, Чоновському і Річанському лісництвах нанесли непоправну, прямо таки вбивчу рану – суцільну вирубку широкими п’ятсотметровими полосами у приполонинних лісах. Тоді лише завдяки позиції молодого спеціаліста по лісовпорядкуванню Григорія Степаненка у Довжанському лісництві в урочищах Полінчата застосували ґрунтозахисну систему рубок, чого до того раніше тут ніколи не було. Можливо, саме це, згодом, у 1971-ому році і стало першопричиною, що саме його директор лісокомбінату Феодосій Петрович Петровський запросив із Києва на роботу.
Вочевидь, що не лише керівний запит покликав полтавського хлопця із київською пропискою за Карпати. Серце линуло до серця. Хотілося до Довгого, де на нього чекала найкрасивіша і найвірніша кохана дівчина Оленка. Знайомі, рідні друзі, столичні колеги по експедиції нерідко запитували, як йому у бандерівському краї, не погрожують?! А він із жартами, проте всерйоз, заперечував, що навіть конкуренти у парубоцькому герці за кохану дівчину не вдаються до звичайних у таких випадках сільських методів позбутися конкурента. Григорій Іванович все життя вмів ладити з людьми. Тому й не те, що прижився у не простому за своєю ментальністю селі Довге, але й уже десятки літ користується у його громади заслуженим високим авторитетом: незалежно – чи це корінні, з діда-прадіда довжани, чи, як і він, чийого життєвого човна прибило до лівого берега швидкоплинної, різного норову різної пори і несподівано норовливої та назавжди вже рідної Боржави.
Григорій Іванович – людина статечна і скромна. Розмова з ним – це як бистрина гірського потоку, де ручай так і гляди, омине прямовисне як не підйомне каміння запитання, і несподівано заверне куди сам захоче. Саме вивертаючи від таких неприйнятних для нього запитань, несподівано для обох наткнулися на цікаву для обидвох тему: свого часу секретар парткому Довжанського лісокомбінату Г.І. Степаненко рекомендував директору молодого спеціаліста В.І. Леднея лісничим у Річанське лісництво, яке тоді стало через певні причини найбільш проблемним на підприємстві, через роки вже очолював всю лісову галузь Закарпатської області, і безпосередньо у Григорія Івановича проходив становлення як лісівник теперішній сільський голова Довгого В.М.Симканич, якого на цю посаду громада Довгого обрала, коли той уже працював головним лісничим Національного природного парку «Зачарований край».
…Наша така собі розмова-співбесіда із Григорієм Івановичем у центральному скверику Довгого за всіма зовнішніми ознаками затягувалася: кілька спільних знайомих, які із ввічливості підходили поздороватися до земляка, додавали колориту, несподіваних деталей до, здавалося б, і так уже в цілому відомої біографії ювіляра, як, наприклад, голова низового мисливського колективу Василь Іванович Кополовець, який нагадав про здобутого трофейного сікача, а от Іван Ілліч Кертис зачепив іншу струну його мелодійної душі – багаторічне опікування машкінським колективом – знаменитим хором Довжанського лісокомбінату «Боржава». П’ятнична злива у дорогу – добра прикмета: розстаючись, ми домовлялися, що наступну, передювілейну подібну розмову, так само проведемо у такому ж товаристві.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар