Версія для друку Версія для друку

Історія паперової фабрики у Лисичові та її метаморфози

З огляду на історичне минуле, слід ознайомити наших краян з деякими промислами села Лисичово, що відоме з початку ХV ст. і нині славиться тим, що ще в середині ХVІІІ ст. тут заснували паперову фабрику та державний залізообробний завод, який випалював чавун із місцевої руди.
В 1708 році маєтки феодала Георгія Довгая були конфісковані урядом Габсбургів, за участь у визвольній війні угорського народу 1703-1711 pр. проти австрійського панування і село Лисичово перейшло у власність держави, а пізніше переходять у власність графа Ласло Телекі, який брав участь у розгромі повстанців, за що і отримав від австрійського імператора (Йозеф I Габсбург (26 липня 1678 –17 квітня 1711) великі земельні наділи.
Для оживлення отриманого господарства граф Л. Телекі переселяв чеських та німецьких колоністів у свої володіння. Німецькі поселенці вважалися не кріпаками, а робітниками (1 листопада 1781 р., Йосиф II скасував кріпацтво в Чехії (Богемії), потім у решті володіннях Габсбурґів).
З кінця ХVІІІ ст. в сучасному Закарпатті створювалися добрі умови для розвитку деревообробної промисловості. Вже в другій половині ХVІІІ ст. мешканці сіл Мараморошського комітату були зайняті протягом цілого року на роботі в лісі. Одні рубали ліс і сортували його, інші сплавляли цей ліс весною і восени. Професія плотарів (бокорашів) набуває значного поширення. У 70-і роки ХVІІІ ст. у с. Довгому та його околицях було 31 бокораш.
У 1760-х роках у Лисичові вже діяла потужна паперова фабрика (папірня) графа Ласло Телекі (угор. László Teleki de Szék), де було використано силу води, яка обертала дерев’яні колеса та приводила в рух молоти.
Про цей період села в журналі „Зоря-Наjnal”, Ужгород – 1941 р., є такі відомості: „В с. Лисичово у 1760 році при помощи якогось предпринемателя з Польщі, граф Телекі збудував фабрику на папір. Не била се фабрика в нинішнім понятію, але все-таки на той час і на той околиці було се велике діло. Сися фабрика, або як її називали млин на папери, мала 3 вальці і 3 корита і поганялася силою води”. В 1772 р. фабрика продукувала 104 зв’язки першокласного паперу, 12 зв’язок другокласного паперу, 50 зв’язок „бубли”. Основною сировиною для них були ганчірки та копита великих тварин, желатина, що йшла на виготовлення клейкої маси. Протягом 1780-1825 років на папір наносять філіграні (спеціальні водяні знаки) з елементами родинного гербу графа Телекі та літерами „G” і „T” – „Grof Teleki”. Ці філіграні засвідчуються навіть у 1841 році.
До речі, з цього паперу зроблена церковна „Книга реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичова 1820-1887 рр.”, що зберігається в Державному архіві Закарпатської області.
Технологія виготовлення паперу в XVIII столітті була досить складною та трудомісткою. Паперова „фабрика”, яка працювала у Лисичові, не змогла конкурувати за якістю паперу з іншими мануфактурами Австро-Угорщини і діяла до 1840 року, після чого її перепрофілювали.
Австрійський підприємець Гамор на основі млина папірні, розташованого в урочищі Пасічний, створив більш потужну мануфактуру-кузню. Для цього були запрошені інженери та ремісники різних професій з сім’ями, з інших територій Австро-Угорщини, в т.ч. з Словакії, Польщі, Чехії, Сілезії та інших, які перебудували її на металообробне підприємство та заснували державний залізообробний завод, який випалював чавун із місцевої руди.
На Гамору йшли два відводи-потоки води із Тросного і Сільського потоку. На річці була споруджена більш потужна гребля, для накопичення води у водосховищі. По відвідному каналу вода направлялась у лопасті коліс кузні, які приводили в рух величезні ковальські молоти. Під їх ударами металеві заготовки з лисичівського державного залізообробного заводу перетворювались у заготовки для мотик, лопат, деталей для плугів, підкови для коней, різний реманент. Там діяло чотири молоти, налічувалось п’ять водяних коліс, а їх обслуговувало 16 майстрів, які вміли виготовляти деталі для металевого фігурного паркану, металевих ліжок та інших виробів, що користувалися попитом на ринку.
В якості кузні Гамора почала функціонувати з 1850 року. На шахтах Лисичівського залізообробного заводу і приналежних йому рудниках було зайнято 260 осіб, в 1894 році шахти Лисичівського державного залізообробного заводу із добутої залізної руди виплавили 5766 центнерів заліза, оціненого в грошовому виразі рівно 28426 форинтів. Процент чистої залізної руди складав від 15 до 30 відсотків.
На кадастрових картах 1864 р., що зберігається в державному архіві області можна побачити план розміщення лисичівського державного залізообробного заводу та поруч на схід через канал більше десяти хат, без земельних наділів колонію-поселення для інженерів та ремісників різних професій з сім’ями. Ці дерев’яні хати з двосхилими дахами будували самі ремісники. Спочатку вони були покриті соломою, а пізніше дерев’яними шинглами.
Звернемось до Церковної книги реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичова 1820-1887 рр. Починаючи з 1850 року, в цій „Книзі…” можна знайти не тільки прізвища і професію ремісників, а також й віросповідання. Це римо-католики, протестанти та греко-католики. Приїздили вони в с. Лисичево сім’ями і жили біля Гамори та в урочищі Переділя, на перших порах родичались з єдиновірцями сім’ями ремісників, а пізніше їхні діти одружувались за жителів сіл Лисичово, Довге, Кушниця у зв’язку з цим змінювали і віросповідання.
Наводимо неповний перелік прізвищ ремісницьких сімей, виписаних з Книги реєстрації актів про народження в селах Кушниця і Лисичово наприкінці 50-х років ХІХ ст.: Якоб Фількорн – клінчарський майстер, жінка Кралік Розалія; Мойсей Тріндіц – штрекермайстер, жінка Естер Голдбссерн; Імлінг Якуб – гаморський куммесор, шлоссер, жінка Сусана Маюрін; Нагавичка Франц –фрішер гаморський, жінка Богорус Анна-Марія; Франц Шрекл – ремесленник гаморський, жінка Кароліна Шрекл; Шварц Андрій – ковач гаморський, жінка Імлінк Марія; Лукач Йосип-гаморський свирмайстер, жінка Шоп Марія; Хижній Іван – ковач гаморський, жінка Файдак Юліана; Стропович Іван – мурник гаморський, жінка Кухта Марія; Капуста Якуб – столяр гаморський, жінка Новітні Терезія; Коцан Іван – угляр, Молчан Михаїл – угляр та інші.
На цей період беровом (головою) Лисичова був Коваль Стефан, його жінка – Олегаш Поланя.
Треба відмітити, що робітниками на вищеназваних виробництвах в с. Кушниця і Лисичово були, як правило досвідчені майстри і ремісники, вихідці із німецьких і чеських, словацьких земель: Саксонії, Сілезії, Бранденбурга, Прусії, яким державою на десять років надавалися великі пільги. Вони привнесли нові методи господарювання і виробництва.
В середині XIX столітті в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну, і граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод – „Dolha-Rókamezői vasgyár”.
У 1853 році розпочинається будівництво високої доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом інженера Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Прігродні. Будівництво тривало досить довго. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому литві з чавуну, а лисичівська – переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон – до Сербії, Румунії, Угорщини та інших країн.
Під час Першої світової війни і до 1918 року виробництво було закрите. Після приєднання нашого краю до Чехословаччини, завод передається товариству „Dovžansko-Lisičevské železárny a lopatárny Josef Melchner a dr. Oldrich Bukovansky”. В цей період завод був модернізований та випускав вироби побутового та промислового призначення: кухонні плити, посуд, ванни, ємності для прання, литі частини для плугів, шестерні, каналізаційні люки тощо. Асортимент виробів свідчив про те, що підприємство перейшло на випуск виключно утилітарної продукції. Проте через економічні труднощі вже у 1927 році Довжансько-Лисичівський завод був закритий.
Після розпаду Довжансько-Лисичівського залізоробного заводу лисичівська частина виробництва перейшла у формат звичайної кузні. Тут виготовляли здебільшого сільськогосподарський реманент. Також функціонувало валило, яке давало можливість обробляти вироби з овечої шерсті – вуйоші, штани, кептарі та ковдри. Кузня працювала практично без перерви майже до часів радянської колективізації.
У документах Державного архіву Закарпатської області можна знайти відомості про Гамору і радянського періоду. Зокрема, що на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод „Сила”. Того ж року завод виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики – 3317 штук, кирки – 225, підкови – 2000, рискачі – 100, рафи – 95, лопати – 480, чекани – 340, сокири – 280, иртувки – 127, підкови – 2570, коси – 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам’ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині „Гамора” – єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам’ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів „Гамора”.
Фестиваль „Гамора” проводиться один раз на рік в останні вихідні червня в кузні Гамора та на прилеглій до неї території. Це культурно-мистецька акція, відкрита для представлення усіх напрямків ковальського мистецтва, професійних та аматорських фольклорних колективів, окремих митців, що проводиться з метою сприяння розвитку традиційного народного мистецтва, популяризації етнічних і культурних традицій. Це також творче змагання майстрів ковальського мистецтва та демонстрація творчих здібностей.

Василь Гецко,
архітектор,
Михайло Марканич,
головний науковий співробітник Держархіву

Ваш отзыв

Ваш коментар