Версія для друку Версія для друку

Михайло Ціцак: «Кожна людина має прислухатися до свого внутрішнього чуття і до своєї совісті

Із Михайлом Івановичем я познайомився понад 40 років тому. Редакція районної газети «Нове життя» знаходилася тоді у двоповерховому приміщенні, що неподалік річки Іршавка. Серед членів трудового колективу він був серед наймолодших, але дуже талановитих журналістів і письменником. Писав легко, невимушено, завжди умів знайти цікаву тему.
Редактором газети був тоді Іван Печора. Це дуже вольова, вимоглива і принципова людина, зрештою, таким і повинен бути керівник. Незважаючи на те, що доводилося працювати в умовах комуністичного режиму, М. Ціцак завжди відзначався волелюбністю, намагався уникати писати матеріали про роботу комуністів і партійні організації, скоріше писав нариси і брав інтерв’ю у простих людей. Його героями були письменники, музиканти, вчителі, медики, інженери, лісоруби, доярки, трактористи. Що це було так, досить лише переглянути підшивки районного часопису. До того ж, Михайла Івановича охоче друкували обласні видання-газети «Молодь Закарпаття» і «Закарпатська правда». Ще навчаючись в Ужгородському державному університеті, він завів дружбу із такими відомими особистостями краю, як Василь Густі, Василь Ігнат, Степан Пойда, Борис Кушнір. Часто заходив у редакцію Федір Зубанич, який тоді працював у всеукраїнських виданнях у м. Київ. Саме завдяки йому ми мали можливість друкуватися у столичних газетах і журналах. Щирими друзями Михайла Івановича були також письменники Василь Кохан, Петро Скунць, Василь Вовчок, з якими часто доводилося їхати в поле до людей. Особливо любили вони приїжджати до жниварів. Виступали перед ними із своїми новими творами, дарували нові книжки.
– Немає такого населеного пункту в районі, де б я не побував, – любив говорити Михайло Іванович. – Знаю кожну стежку, не з однієї криниці пив воду, зустрічався з людьми цікавої долі, про багатьох з них написав матеріали.
Особливо незабутні зустрічі у нього з двічі героєм соціалістичної праці Юрієм Пітрою з Білок. Це була дуже унікальна людина. Він зустрічався з керівниками держави, був делегатом багатьох з’їздів, із душею дбав про рідне село. Собі нічого не нагарував, однак для району зробив чимало. А в хвилини відпочинку любив розповідати про своє життя-буття. Михайло Іванович усе занотовував і через газету переповідав читачам.
Михайло Іванович познайомив мене із багатьма своїми друзями – відомими журналістами краю. Власним кореспондентом газети «Закарпатська правда» працював тоді Олександр Сенинець. Це чудова людина, талановитий журналіст. На відміну від теперішніх газетярів, він писав здебільшого критичні матеріали. Часто перепадало від його гострого пера керівникам колгоспів і промислових підприємств, установ і організацій, писав він гостро і сміливо. До речі, до того, як перейшов у обласне видання, працював редактором районного радіомовлення. Потім на цю посаду було призначено Михайла Івановича.
– Тоді радіо було в кожній хаті, – згадує тепер Михайло Іванович. – Я запрошував до мікрофону людей найрізноманітніших професій. У ті часи «Галя» була улюбленою для наших слухачів, бо ми не лише передавали матеріали, а й «крутили» пісні.
Будучи в Кушниці, Михайло Іванович показав мені будинок, в якому жила німецькомовна поетеса Ольга Рішаві. Вона жила тоді у дуже важких умовах. Михайло Іванович охоче брався за переклад її віршів і друкував на сторінках «Нового життя». Його настирливість запримітив лауреат Шевченківської премії Петро Скунць і дуже схвально відгукнувся про нього. Для того, щоб перекласти вірш, потрібно дуже добре володіти мовою. Ці переклади були надруковані також у альманахах, які свого часу виходили у видавництві «Карпати».
– Ольга Рішаві – улюблена моя поетеса, – каже М. Ціцак. – Вона писала щиро, доступно і зрозуміло. То був справжній талант від Бога.
Ольга Іванівна Рішаві народилася 10 січня 1903 року в містечку Містену в Моравії, (нині Остравська область Чехії) у сім’ї дрібного службовця. Загальну освіту отримала в німецькій школі. Захопившись ще в дитинстві музикою, обрала фах вчителя і залишилась вірною йому на все життя.
У 1928 році О. Рішаві приїхала на Закарпаття разом із своїм чоловіком, лісничим за спеціальністю. Жила в Рахові, Ясінях, а після визволення – в с. Кушниця жила до останніх днів своїх. Протягом багатьох років викладала музику і співи в школах Закарпаття.
Писала німецькою мовою.
Перші проби пера О. Рішаві побачили світ на початку 20-их років у виданнях Праги, Братислави. Упродовж 40-50-их років не писала зовсім.
Доробок О. Рішаві становить понад три сотні поезій та близько 30 оповідань і казок.
Її поетична добірка в перекладі І. Петровція з’явилася на сторінках колективного збірника «Новоліття» (1974).
Окремим виданнями вийшла книга поезій «Голуба мандрівка» (1979) у перекладі українською П. Скунця.
Твори О. Рішаві перекладені також російською та угорською мовами.
На роботу в редакцію Михайла Івановича прийняв тодішній редактор Василь Звонар. Прийняв неспроста. М. Ціцак багато писав, а це запримітило керівництво району, тому й запропонували йому творити літопис району. Втім, із місцевими газетярами він знався давно. Тому в колектив редакції його прийняли як свого. У Михайла Івановича залишилися хороші спогади про Олександра Усенка, Ольгу Фрідман, Івана Гудзоватого, Василя Мельника, Петра Костянинця, Наталію Бабинець, Тетяну Палінчак, Оксану Плескач, Ганну Карабиньош, Михайла Ісака, з якими доводилося працювати.
Незважаючи на те, що я вже працював у редакції газети, у часи комуністичного режиму похорон батька провів за християнським звичаєм. А за таке тоді знімали з роботи. М. Ціцак потайки зібрав колектив редакції, і всі разом прийшли проводжати в останню путь найріднішу мені людину. На щастя, мені повезло: першим секретарем райкому партії тоді був Іван Галас, а ми з його сином Володимиром, який тепер працює в Ужгородському національному університеті, разом у Загатті ходили в школу. Усе обійшлося добре.
Уже будучи редактором газети, він умів захищати підлеглих. Бо ще ся той не вродив, щоб усім догодив. У радянські часи не дай Бог було покритикувати партійного бонза: над журналістом завжди висів Дамоклів меч. Але, якщо, відверто, ми не зважали на це, хоча й часто давалося на горіхи. На запитання, як йому вдалося зберегти людську гідність і не заплямувати честь журналіста за часів комуністичного режиму, Михайло Ціцак відповів:
– Кожна людина має прислухатися до свого внутрішнього чуття, до своєї совісті й не переступати межу, незалежно від влади й політики. Я знав багатьох чесних і порядних людей при радянському режимі і серед комуністів, і серед безпартійних, на таких й орієнтувався.
Для М.І. Ціцака завжди служила хорошим прикладом сім’я Садварі з Арданова, яка внесла вагомий вклад в господарський та інтелектуальний розвиток не тільки Закарпаття, а й за його межами. Батько Іван Іванович народився 1914 року. У 20-30-их роках освоїв ковальську справу. А потім усе життя служив людям. Син Іван після закінчення школи вступив у Одеське мореходне училище. Працюючи на суднах Чорноморського параходства, побував у різних країнах: Японії, Південній Кореї, Китаю, Сингапурі, Данії, Іспанії. Потім закінчив історичний факультет Одеського держуніверситету. Активне журналістське життя розпочав із 1975 року. Працював кореспондентом в одеських обласних газетах, понад 30 років очолював газету «Іллічівець». Лауреат премії Союзу журналістів СРСР, заслужений журналіст України, автор 5 книг. Буваючи у рідному селі Арданово, він обов’язково навідувався у редакцію газети «Нове життя», зустрічався з Михайлом Івановичем. А у важкі фінансові для редакції часи навіть допомагав газетним папером.
Доброю і щирою людиною був і його брат Василь, який свого часу закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, удостоєний високого звання «Заслужений працівник сільського господарства». Довгий час працював головою колгоспу «Гроно» с. Арданово. Про очолюване ним підприємство неодноразово писала наша газета. Воно було серед кращих у районі.
Чимало можна розповісти також про братів Павла і Михайла. Із ними не просто дружив Михайло Іванович, вони були першими помічниками і порадниками районного видання.
А ще Михайло Іванович пише вірші для дітей. Уже стільки назбиралося, що могла б вийти книжка. Для цього, звісно, потрібен спонсор. А він – людина скромна. Можливо, знайдеться чесна, порядна людина і надасть руку допомоги, аби його поезія дійшла до малечі.
Попри роботу (М. І. Ціцак очолював редакцію газети «Нове життя» із 1992 по 2006 роки), він дбав і про сім’ю. Разом із дружиною Ганною Юліївною виростили і виховали трьох дітей – дочку Наталку і синів Михайла та Мирона.
Пішовши на заслужений відпочинок, повернувся в рідне село Імстичово. Тепер очолює ветеранську організацію села. Не цурається і фізичної праці – оре, сіє, косить, тримає на обійсті велику рогату худобу. Попри це, виділить час і для написання статті в районну газету. Пише тому, що вона вже давно стала для нього рідною.
А 7 червня йому виповнилося 70 красних літ. Із ювілеєм Вас, Михайле Івановичу!

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар