Версія для друку Версія для друку

«Пишу, щоб життя було кращим…»

Усне слово було живим, воно малювало те, що дітям було знайоме з дитинства, або те, що видавалось незвичним, небуденним, притягальним, як мрія про краще життя. Слову вірили, вірили й казці.
Саме таким народним оповідачем-казкарем бачиться мені Василь Шкіря. Коли він прийшов у літературу, рідна земля уже стужилась за народними казками, бо народ будував «щасливу» соціалістичну дійсність, де казці не було місця, а світ «ішов» уперед до глобалізації, де народна романтика теж не цінувалась, де все вираховувалось за законами чітких формул без національних ознак. Творячи казку, Василь Шкіря наче прорік світові ще раз істину: без свого, традиційного та національного, як і без дива в житті, людина навіть у дуже розвиненій цивілізації почувається вкрай незатишно. Його життя та творчість переконують у тому, що казці жити вічно.
Василь Шкіря – голос чарівної Іршавщини, її гірських долин з розкішними садами, невисоких гір з густими пралісами та буйними травами, дзюркотливих потоків та швидкоплинних річок. Народився письменник 21 травня 1958 року в селі Загаття. Родина, крім найменшого Василька, складалась із матері Марії Андріївни, батька Василя Васильовича, старшого брата Івана. В одному зі своїх творів письменник згодом зізнається: «Дорожчого за батьків немає. Вони – найсвятіші на землі».
У селянській родині традиційно шанували рідне слово – в піснях, легендах та переказах, а також у казці. Перші «серйозні» казки письменнику оповідали сусіди на вуличних посиденьках-вечорницях. Василь Васильович і донині згадує з вдячністю мудру народну оповідачку Анну Плиску, Петра Поповича, Андрія Данканича. Народні оповідачі точними мазками малювали величні і глибоко символічні картини, в яких оживали глибинні архетипи народної душі.
Школа, у якій довелось навчатися, запам’яталась мудрими вчителями. Українську літературу тут запально викладала Ганна Василівна Устич, мама відомого нині на Закарпатті політичного діяча Сергія Устича. Так, як вона, мало хто умів поєднати зміст літературного твору з дійсністю. Запам’ятались уроки учителя історії Василя Васильовича Боднара, який любив свій край, знав його неписану історію й умів передати бажання її досліджувати. Учителька хімії Василина Михайлівна Мотрунич не раз доводила на дослідах, що диво поруч, воно причаїлось у звичних речах. Не останню роль у житті майбутнього письменника відіграв директор школи Юрій Іванович Лендєл.
… Першу казку про подорожник написав на основі почутих з уст народних оповідачів розповідей про цілющу силу зела, про народну аптеку. Твір надрукувала газета «Молодь Закарпаття», коли її автору було лише 13 років і він ходив у шостий клас.
Після закінчення школи в рідному селі Василь Шкіря, щоб матеріально допомагати сім’ї, вступає на навчання в Мукачівський радгосп-технікум (заочно), суміщаючи науку з працею в колгоспі «Верховина». У той час багато хто так робив. Працював на полях, у саду, на фермі, серйозно вивчав свійську фауну – готувався стати зоотехніком. Однак радість від творення свого світу засобом слова все більше хвилює юнака. Він стає дописувачем в обласних та районній газетах. Якось у Загаття приїхав відомий поет Петро Скунць – у ті часи було законом для письменників виступати перед трудівниками полів, іти в народ. Хлопець соромлячись подав у руки Петра Миколайовича свій рукопис акуратно набраних на друкарській машинці казок. І яка була радість, коли п’ять із них незабаром надрукувала найбільша у краї газета «Закарпатська правда». Василь Шкіря на той час уже знається з багатьма журналістами та письменниками. Іван Долгош, видавець газети «Карпатський край», видає у серії «Книжка в газеті» перші дві збірки казок « Як осел вогонь сховав» та « Сльоза лелеки». На той час їх автор уже успішно закінчив навчатися на факультеті журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.
І ось уже майже сорок років на журналістській ниві, не зраджуючи районці – від кореспондента, завідувача відділом народного господарства до головного редактора, з дня у день, з року в рік. Мабуть, нема на Іршавщині такої людини, яка б його не знала як журналіста і на вигляд, і на прізвище, а головне – за публікаціями. Знають Василя Васильовича і як письменника. Знають і шанують як за десятками виданих ним книжок, так і як керівника літоб’єднання «Промінь» при газеті в Іршаві.
Якщо говорити про манеру творчого письма Василя Шкірі, то мусимо відзначити, що він спочатку традиційний, а вже потім модерний автор. Традиційний у тому, що здебільшого обирає добре вивірених героїв, відомих дітям з казки народної. Його вовчики, зайчики, їжачки чи лисички мають риси характеру, задані їм народною мудрістю. Однак умови життя цих героїв трохи інші, сучасні нам з вами. Не випадково Євген Баран назвав цього автора « іршавським чарівником»!
Чим подобаються дітям твори Василя Шкірі? Його казки та фантастичні повісті й романи зажди читаються легко й просто. У них впізнавані колізії нашого життя, задані серйозною дійсністю герої, однак у звичному, буденному в Шкірі завжди знайдеться місце для дива. Що б ви сказали, якби побачили в своєму місті НЛО, зустрілись із Чупакаброю чи побачили Шарканя?А як вам чорна кішка з червоною пов’язкою і чорним відром? Якщо бодай оком окинути всю творчість Василя Шкірі, то можна помітити, як він росте – знизу, від народної казки, до фентезі, від землі і до космосу. І складається враження, що його головний герой, як і той читач/слухач, для якого казкар творить, це добрий хлопчик Василько із закарпатського села Загаття, який дуже любить тата, маму, свого братика Іванка, свої гори та вулицю, свій двір і свій сад…
З чим прийшов Василь Шкіря до свого шістдесятиліття? На його письмовому столі готова до друку нова книжка з промовистою назвою – «Тайстра казок». І багато начерків, задумів, що чекають на своє втілення.
Роман-фентезі « Про Василька, Марсіяну і НЛО» закінчується так:
«Планета Марс, 2023 рік. На космодромі приземлився перший український приватний космічний корабель. Із кабіни вийшов юнак і, щиро усміхаючись, почав шукати очима у натовпі, який зібрався на зустріч із землянами, дівчину. То був Василько. А виглядав він Марсіяну. Разом із хлопцем на сусідню планету подалися батько, бабуся, сусідка Ганна і дядько Іван.
Через тиждень зіграли весілля. Василько одружився на Марсіяні. Радів батько, щаслива була бабуся, витирала сльози сусідка Ганна, разом із марсіянами веселився дядько Іван. Про таке щастя – гуляти весілля на Марсі – ніхто ніколи і не мріяв.
І я там був, мед-горілку пив, долі вусами текло, а в рот не попадало».
Сила казки в її щасливому, доброму закінченні, а її магнетизм – у крилатій фантазії автора. Здається, нічого кращого, ніж літати – хай в уяві – люди іще не придумали.
Тож хай літається Вам, майстре-казкарю, ще довгі літа легко і високо у небі рідного Слова!

Лідія ПОВХ,
член Національної спілки письменників України,
кандидат педагогічних наук, доцент, м. Ужгород

Ваш отзыв

Ваш коментар