Версія для друку Версія для друку

Мудра людина у коловороті часу і долі

Спроба погляду на людину, яка своїм життям довела: час таки не владний над долею сильних духом, їх справа продовжується навіть після відходу у безмежний простір вічності цих людей.
Йосип Васильович Коровський у рамках своєї біографії, по великому рахунку, мало чим відрізняється від інших представників тієї генерації закарпатців. Найбільш \Гумильов\ втікали до Радянського Союзу, неодмінно потрапляючи в табірні ГУЛагівські обійми, інші згодом через кілька років добровільно-примусово поповнювали лави радянської армії з офіційним ореолом визволительки Європи від коричневої чуми, а реально потрапляючи в лапи Молоха війни, де людське життя не важило нічого перед волею Кремлівського горця…

З якого боку не візьмися за біографію цієї неординарної людини – все одно так чи інакше, рано чи пізно мимоволі приходиш до теми комерції. Лише трохи заглибившись у біографію цієї родини та не поверховим поглядом вихопивши їх сім’ю із широкого загалу краян, уже починаєш розуміти їх позитивну відмінність. Багаточисельна родина Василя Васильовича Коровського на той час була єдиною в 1930 – 1940-их роках в Дубрівці, яка займалася торгівлею. Всі інші магазини і корчми належали представникам єврейської громади. Сьогодні, мабуть, важко уявити собі яку треба було мати силу волі, комерційний талант, стимул до збереження свого місця під сонцем у конкуренції із тотальним пануванням у цій далеко не простій сфері представників одного етносу. Проте, якщо навіть за таких обставин торгова точка Коровських діяла, то радянська влада добила її доконечно. В 1944-ому році у них квартирував радянський офіцер, який дав пораду закрити магазин, аби сім’я не потрапила під каток репресивної машини, як класово чужий елемент радянської влади.
Двоє із семи дітей Василя Васильовича продовжили родинну справу. Один із старших синів – Василь Васильович Коровський згодом очолював правління Іршавської райспоживспілки. А от наймолодшому із дітей – Йосипу випала своя нелегка стежина у далеко не простій і при цьому такій необхідній сфері суспільної діяльності. Вчився у Білківській горожанській школі, закінчив середню школу, Мукачівський кооперативний технікум. І вже в зрілому віці, досвідченим керівником – Львівський торгово-економічний інститут.
Освітня складова життя Коровського перепліталася із професійною лінією діяльності. Він, молодим юнаком – голова Дубрівського споживчого товариства, після строкової служби в армії направлений на роботу в Ільницьке споживче товариство. Тут знову-таки розпочинає із рядових посад. Незабаром молодого, метикуватого і вже доволі досвідченого та здібного до організаторської діяльності Йосипа Васильовича обирають головою Ільницького споживчого товариства.
Наскільки неоднозначно доводилося молодому керівникові, може засвідчити один із багатьох промовистих фактів. Вже порівняно довгий час Йосип Васильович очолював споживче товариство. Слід зауважити, що до обрання директором він працював завідуючим сільським магазином. Тож, можливо, це додасть певних штрихів до ситуації, про яку далі йтиме мова.
Якось у Йосипа Васильовича після робочого дня відбулася розмова із тогочасним головою райспоживспілки Давидом Олександровичем Якубовичем:
– Як у вас справи, Йосипе Васильовичу? – запитав той підопічного.
– Та ніби все до ладу, – почув у відповідь.
– Чому ніби? – продовжував своє Давид Олександрович. – Мені здається, що вас таки щось гнітить.
– Та нічого такого, все добре в колективі. З планами товарообороту справляємося, асортимент і якість товарної маси забезпечуємо, від населення нарікань серйозних не маємо.
– Мені все-таки здається, що ви дещо не договорюєте.
– Та одне незручно, колишні колеги – завмаги й надалі звертаються просто – Йовшку, та Йовшку. Як на роботі, так і поза нею.
Давид Олександрович перевів розмову в інше русло, і вони невдовзі розсталися.
Лише Йосипа Васильовича наступного ранку чекав своєрідний сюрприз. Від того часу і аж до років еміграції його підопічних ті зверталися до нього як у офіційній обстановці так і поза нею, суто на ім’я, по-батькові. Не маючи справді заслуженого авторитету у обох сторін тієї давньої ситуації, водночас ніяким адміністративним наказом ситуацію змінити неможливо.
Без якоїсь там дещиці років Йосип Васильович Коровський пропрацював незмінним директором Ільницького споживчого товариства. Окрім свого головного завдання – якісного та оперативного надання торговельних послуг населення, цей керівник щиро переймався ще однією справою. Він інтенсивно та успішно розбудовував торгову мережу: від Ільниці – до Локтя. Цей структурний підрозділ Іршавської райспоживспілки десятиліттями незмінно і заслужено вважався в числі кращих не тільки в районі, але й у Закарпатті.
Нема нічого вічного під Світилом. Спробувати цю істину на власній долі довелося і Йосипу Васильовичу. Йому довелося піти із займаної посади. Гірко і боляче було розставатися із колективом, залишати комусь ті об’єкти торгівлі, через які інколи доводилося недосипати та ще більше відривати час від сім’ї: дружини та трьох доньок. Саме вони і допомогли Йосипу Васильовичу подолати цей, чи не найскладніший період у його житті. Рідні та ще близькі друзі, які запропонували людині роботу. Працював спочатку на Іршавському абразивному заводі, а згодом – на відповідальній посаді в Іршавському промкомбінаті облспоживспілки.
Але душа все одно бажала любимої справи. І по-справжньому, саме власної торгівлі. Далі варто, мабуть, навести невелику цитату із книги Михайла Ломаги «Кооператори району»:
«Йосип Васильович любив працювати в торгівлі . Його дружина Ганна Михайлівна згадує таку деталь: «В середині 70-х років, коли вони перебудовували свій будинок, то Йосип Васильович запропонував встановити велике вікно як вітрину і несподівано сказав:
– Скоро прийде такий час, що буде дозволено мати свої приватні магазини».
Він вірив, що такий час настане. І так сталося. Він перший в Дубрівці відкрив свій приватний магазин, а потім магазин «Дуброва» в Іршаві.»
На той час Йосип Васильович Коровський був людиною такого віку, що в принципі міг спокійно насолоджуватися життям пенсіонера, але діяльна натура та практично нереалізована родинна справа невпинно штовхала статечного чоловіка до неспокійного заняття. Особливо це стосувалося тогочасного періоду становлення бізнесу в районі та й у цілому в країні.
Тепер уже наведемо спогади однієї із доньок – Світлани:
– Вони починали тоді першими. Батько сам вчився і паралельно ділився засвоєним. Як із колегами, так і з, до прикладу, М. М. Поповичем, який тоді керував Державною податковою інспекцією в Іршавському районі.
Йосип Васильович був людиною щедрою. І не тільки на поради. Його зусиллями багато в чому дубрівчани мають газопровід. Пожертвами цієї небайдужої людини постав із небуття Дубрівський жіночий православний монастир. Так. Не його одного, але в значній мірі — і його: на дзвони, на відбудову, ремонт. А ще інші приклади благодійності, яких практично ніхто не обліковував. Адже як істинний віруючий християнин, він сповідував принцип безіменної пожертви.
В ці дні, коли рідні Йосипа Васильовича згадували батька дідуся і прадідуся до 90-річчя, редакція хотіла б додати і свою лепту. Колектив районки збирався відзначати один із ювілеїв видання. Коштів як завжди не вистачало. Про це і вели мову з редактором Михайлом Ціцаком за чашкою кави. Пан Коровський випадково став свідком тієї розмови, тож, що було цілком природно для нього. Запитав, чим може бути для нас корисним? Перебуваючи в доволі незручному, як на наш погляд становищі, ми почали віднікуватися та переводити справу в жарт, мовляв хіба що якусь пляшку коньяку.
– Ну цього вам буде мало.
Завдячуючи Йосипу Васильовичу, тоді редакція та гості на ювілеї отримали від Коровського дрібнооптову партію цього трунку.
У ті далекі часи радянської доби редакція районки дотримувалася певного неписаного правила. Про торгівлю писали здебільшого проблемні та критичні матеріали. Тим більше – про керівників цієї важливої сфери нашого життя. Тож нехай хоча б це коротке, добре слово додасть свій візерунок у вінок пам’яті цієї непересічної людини. Керівника Йосипа Васильовича Коровського.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар