Версія для друку Версія для друку

«Я – не з Імстичова, я – з Левоша»

Давно обмірковував, що і як написати на 75-і роковини про старшого друга свого дитинства Дениса (Йосипа) Добру. Але так сталося, що дата співпала із 40-винами його смерті… Сумно в душі і щемно на серці, що приходиться згадувати його вже в минулому. Та пам’ять чітко малює його високий і через це трохи незграбний стан, непокірний чорний чуб, який він постійно зачісував п’ятірнею. Таким він був підлітком із першої від нас хати, Йовшком Маточчиним. Денисом він стане згодом, коли поміняє паспорт із Дийнеш-Йозефа (так його записали мадяри) на Дениса Денисовича. Радянські паспортисти просто викинули другу половину імені, а всі, хто його близько знав, називали просто Йосипом, точніше – Йовшкою. На цій, другій половині імені свого внука настояв дід по матері Юрій Зейкан – великий прихильник Радянського Союзу і його керманича.
Перше повоєнне десятиліття, на яке припало наше дитинство, було вкрай тяжким. А ще важче приходиться рости без батьків. Йосип свого батька ніколи й не бачив, бо того, через два тижні після весілля, забрали на фронт у мадярські гонведи. Він загинув під Сталінградом за пару місяців до народження сина. Наш батько теж був на фронті в мадярській армії, але звідти його відправили в концтабір, як імовірного перебіжчика. Повернувся виснаженим і хворим. Рано помер, не доживши до свого 40-річчя.
Ми росли в своєму Левоші своїм життям, несхожим на життя інших дітей, але були по-своєму щасливі. Йосип та мій старший брат Василь придумали таку гру: черствий чорний житній чи кукурудзяний хліб різали на маленькі кубики, насипали їх на столі купкою. Ми брали по один кубик і уявляли, що їмо цукерки. Коли черствий хліб м’якнув у роті, справді здавалося, що він солодкий.
Згодом у житті кожного з нас було безліч непростих ситуацій, але терпіння, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, допомагало знайти вихід.
У житті Йосип був великим романтиком, любителем книг, співу, природи і мандрів. Спочатку він подався на південь України, потім була сувора російська Північ, а згодом Далекий Схід. Там він працював докером, золотошукачем, побував на протоці Лаперуза, в усіх морях, що омивають Магаданську область та Далекосхідний край. Додому повернувся через смертельну хворобу матері й тоді вже осів в Іршаві. Тут він був особою добре знаною багатьма. Працюючи на «Ремверстаті», був прапороносцем. Високий, красивий, елегантний, він так гордо ніс прапор підприємства, що цій колоні аплодували найгучніше.
Енергії в цій неординарній особистості було дуже багато: довгий час старостував на весіллях, проводив громадянські панахиди за тими, де боялися запросити священика, співав у хорі ветеранів і навіть озвучив документальний фільм про Іршаву, був останнім колядником-звіздарем.
За останні двадцять років найголовнішою його турботою було будівництво Свято-Іллінського храму в Іршаві. Він трудився тут від початку закладення першого каменю і до озеленення. Більше половини зелених насаджень навколо храму – це справа рук Йосипа Добри. Насаджував він молоді дуби на вулицях та околицях рідного йому міста.
Кожної весни Йосип обов’язково навідувався в Імстичово за прищепами. Він знав, до кого йти, з якого дерева рубати прутики, бо пам’ятав, які породи плодових дерев у його земляків. Він дуже любив своє село, свою материзнину, де виріс – чудесну місцину, яка називається Левош. Коли його питали, звідки він родом, на повному серйозі казав: – Я – не з Імстичова, я – з Левоша».
А ще Йосип залишив по собі пам’ять як талановитий публіцист, активний громадський активіст. Він першим почав відроджувати пам’ять про зниклий безвісти для наших сучасників єврейський народ, встановив власним коштом меморіальні таблиці в Іршаві, Білках, Імстичові. А ще Йосип Добра був єдиним закарпатцем, котрий зробив 14 добровільних внесків на будівництво пам’ятника Матері в Києві. Дениса запросили на відкриття цього пам’ятника, а його ім’я золотими літерами вписане в Пам’ятну Книгу при музеї цього монумента.
Знаю, друже, що душа твоя витає нині не тільки над Іршавою, а й над рідним Левошем. Тут тепер квітнуть сади, розпускається листя в Кам’янці, а в полі пішли в ріст пшениця і трава. Життя продовжується. Ти так його любив. Своє життя ти прожив не даром, бо залишив по собі добру пам’ять.

Михайло Ціцак,
Імстичово-Левош

Ваш отзыв

Ваш коментар