Версія для друку Версія для друку

Заповіт довжанського доглядача Кастальського джерела

Задумка інтерв’ю, з яким автор сподівається, все-таки ознайомиться читач «Нового життя», передбачала його відеоверсію з подальшим розміщенням в інтернет-просторі. Журналістом (звичайно) рухало сподівання, що ймовірні огріхи у заготовлених питаннях для розкриття повноти образу неперевершеного закарпатського гумориста Юрія Юрійовича Мельника перекриє жива його гра у відеоряді. Аж ніяк не хочеться скочуватися до банальності, та навіть дата його народження «фіґлює» з нами і творить що собі хоче.
Не так сталося, як гадалося. Та попри те, все до кращого. Тепер ми, автор інтерв’ю і читач має змогу насолодитися словом, його філігранним володінням, що притаманне Юрію Юрійовичу.

– Любов і гумор: що скоріше народилося?
– В мені? Любов до гумору маєш на увазі? Чи яку любов? Якщо прямолінійно, то гумор. З ранніх років, а саме з років 13-ти я вже читав гумор Степана Руданського, Леоніда Глібова, Євгена Гребінки, Степана Олійника. Їх книжки потроху друкувалися в той час, на відміну від Павла Глазового. Це все відбувалося ще в шкільні роки, звісно. А любов…Любов прийшла…Прийшла й любов….потім…пізніше…
– Людина стала «гомо сапієнс» коли навчилася жартувати?
– Не всяка людина, не всяка стала «гомо сапієнсом»…За теорією Дарвіна, багато ще залишилось на першій стадії. А такого предмету, за яким можна навчити жартувати людину, нема в жодній зі шкільно-університетських програм. Цьому не вчать – це дається: почуття гумору, а з ним вже й уміння жартувати. А хто вміє жартувати, то це точно на всі 100, що вона і «гомо» і «сапієнс».
– Довге по-справжньому є місцем, де нуртують артистичні, мистецькі соки у його ментальному ґрунті? (М.Машкін, М. Підгірянка, В. Кузан, брати Мавріци, репери Юрій, молодший Шитів, не говорячи вже про художників (В. Бердаря, Ю. Мошака)
– Звичайно, і це незаперечно – Довге славне село, і я люблю його і не тільки тому, що тут народився…а, може, саме і тому. І про нього та його жителів я можу багато говорити. У газеті не поміститься розповідь. Іншим разом, якось.
– Батько і мати: а як щодо глибшого генетичного коріння?
– Глибше близенько. По няньковôв лінії слабо пам’ятаю дідика і бабку, а по мамчинôв: добре помню і дідика, і бабку брôдськых, мамка ыз Броду, що нидалеко уд райцентру село.
– Старостування – це для гумориста як (весілля, заробітки) для музиканта?
– Хм…Матеріальний фактор, сам розумієш, не останній, але аж ніяк не перший. Самою першою моєю справою на весіллях було музиковання – грав на ритм-гітарі, потім на бас-гітарі, потім на клавішних…ти мене розумієш…а паралельно батько потроху залучав мене і до старостованя. Батько мій у 70-х – 80-х роках минулого століття був одним із активних старостів і не тільки у нашому селі. Весілля – це перш за все робота з людьми і для людей. І завдання, як старости, так і музикантів, створити для них хороший настрій: повеселити, пожартувати, щоб задоволені були музикою, бо тоді гарно-файно потанцюють і не дай Бог, щоб хтось пішла-пішов із весілля «не ыграна». Музикантам – мінус.
– Народитися 1 квітня – це щастя чи жарт природи (Бога) у відповідь на фіглі батьків у молодості?
– Який там жарт! Все на повному серйозі. А коли прийшло усвідомлення, яким талантом нагородив мене Богочко, і в який день я народився, – то тоді вже недалеко було і до щастя: щастя приносити людям радість, хороший настрій, вміння володіти словом і нести його до людей, відчувати насолоду від щирого сміху та оплесків, коли виступаєш на сцені, і розуміти – це все не просто так. Дякую Богу і батькам своїм за цей серйозний жарт.
– Хоч до певної міри, мистецькі гени передаються?
– У моєму випадку не частково, а майже на всі 100. З юних років батько вже залучав мене до концертів, яких багато проводив у санаторії, де працював культмасовиком – була така тоді, свого роду, професія – привив любов нам із братом Іваном до книжки, а я, звичайно, на цих концертах читав гуморески. Він був людиною з тонким почуттям гумору, завжди привітним до людей, уважливим і дуже доброю та інтелігентною людиною. Багато років грав на баяні у Народному ансамблі пісні і танцю «Боржава». Ще і сьогодні багато односельчан згадують про нього з великою повагою і сумом, що заскоро пішов із життя.
– Коли дружина перестала сприймати твої жарти?
– Не можу сказати ні час, ні дату.
– А взагалі-то, жити з гумористом – це стрьомно, сумно, важко, непристойно?
– За дружину мені важко відповісти. Спитав би в неї. На мій погляд, і стрьомно, і сумно, і важко, а от чи весело, це вже знає тільки дружина. А на рахунок непристойності, навпаки, як на мене, – пристойно. Бо ти завжди, як кажуть, «душа компанії». А якій дружині може це не подобатись, що у неї такий чоловік?
– Де для тебе межа між смішним і вульгарним?
– Межі не-ма! Або смішно, або не смішно, а вульгарність не припустима. І не тільки зі сцени, коли виступаєш перед десятками, сотнями глядачів, а й і будь-де: вдома, в магазині, на вулиці, ну ніде. Мені сьогодні прикро дивитись на своєрідну дешевизну того гумору, який нам пропонує наша телевізія. Не можна вважати за гумор суцільну анекдотичність виконавців. Треба глядача поважати, а не думати, що він все проковтне, що він уже нічого не розуміється на смішному. Це зараз взагалі болюча тема. А де на телебаченні україномовний гумор? Яких виконавців гумору знає наш глядач? Хіба їх нема? Вимерли? А…не формат!? І українська пісня у нас не формат? На Україні? Ось де вульгарщина і відсутність смаку у людини. Зомбування.
– Коли у гумориста душа сміється: може, як у поезії Василя Густія на стару закарпатську фіґлю, ош циганин ревав, коли му добре було?
–В мистецтві знаєш як. Коміки – найтрагічніші люди, а трагіки – найсмішніші. Все з точністю до навпаки. Звичайно, є чимало приємних хвилин, коли душа сміється. Було б неправдою, що я не люблю посміятися і повеселитися, в тому числі. Дотепний, а тим паче витончений гумор – це для мене. І душа сміється тоді, коли смішно. Це теж малееесеньке щастя. Приведу чудовий вислів із кінофільму «Той самий Мюнхаузен» : «Я зрозумів, в чому ваша біда. Ви занадто серйозні. Серйозне обличчя -ще не ознака розуму, панове. Усі дурниці на Землі робляться саме з цим виразом. Ви посміхайтеся, панове, посміхайтеся!»
– Лише сильні чоловіки плачуть: ти – сентиментальний?
– Так. Я сентиментальний. Не завжди і не всім це виказую-показую, але є таке явище в душі моїй. Не соромлюсь цього. Ну коли тебе пробирає до найтонших ниток душі, як встояти, і для чого? Це моє внутрішнє. Потаємне. Це моє.
– Є речі, про які можна жартувати, але з яких не гідно сміятися?
– Це мало б бути зрозумілим для кожного. Не буду перераховувати, бо це навіть не етично.
– Твої улюблені жарти, анекдоти, підколи?
– Є багато, але таких, що най-най – нема. Із свіжих, так би мовити, що мені сподобались:
– П’яний мужик стукає в двері. Дружина не пускає. Мужик кричить:
-Хто в будинку хазяїн?
Дружина:
– Хто в будинку, той і хазяїн.
***
– Якщо у вас немає проблем, перевірте – чи є у вас пульс.
***
– Учені дослідили, ож кидь чоловік ревнує – значит, любит. А кидь не ревнує – значит, просто ще нич не знає
– А було – з друзями?
– Якщо правду казати, а треба казати правду, то не пам’ятаю.
– А хто із авторів для тебе в авторитеті, якщо вжити такий термін?
– Я так розумію, хто пише? Павло Глазовий, Петро Ребро, Євген Дудар, Володимир Пушкар, Микола Савчук, Віктор Насипаний, Ярослав Люльчак, Леонід Гажала.
– Коли, у якому віці зрозумів, що гумор – твоє покликання?
– Ще в юні роки. Я про це вже казав. Мав намір поступати у Київське естрадно-циркове училище після армії по спеціалізації «Артист розмовного жанру». Запізнився з подачею документів. Потім вступив на підготовче відділення Київського державного інституту культури ім.О.Корнійчука м.Миколаїв (обласний центр) і пішло-поїхало. Зрозумів, що гумор – це моя стихія і море, і цунамі, і торнадо. Таке покликання.
– Знаю, що маєш гріх: нерідко рифмуєш свої думки, почуття. А насправді що: думки, почуття, рацію чи емоцію?
– А чому це гріх? Почало римуватися, а я не робив ніякого спротиву, бо сподобалось. Поезія – це теж стихія. Тільки зовсім з іншими відтінками і душевним станом. Тут уже сам працюєш над словом, яке пишеш на аркуш, а не працюєш над готовим від автора. Це різні речі і дуже. У гуморесці я вже бачу свого героя чи героїню, його-її постать, а тут про неї пишу, з нею пошепки розмовляю, чи сподобаються їй ті слова, якими я до неї промовляю. О, чуєш, уже рима вийшла. А ти кажеш. Звичайно, у поезії на першому місці емоції, почуття, враження, стреси, якщо хочеш, хвилювання-переживання і думки, звичайно, що лягають у рядки. Пишеш, пишеш, а вже потім ті самі рядки доопрацьовуєш. Є вірші, що пишуться відразу. Є. Приємний і щемний це процес. Мені подобається. Пишеться і зараз, хоча не так плідно.
– Коли тобі стало затісно у рамках гумориста та серце стало рватися і до Мельпомени?
– Артистом чи актором стати, я, фактично мріяв раніше, ніж долучився до гумору. Та, на жаль, не склалося. Я про то мовчу завжди. Пройшло уже. Минулося, як кажуть у нас. Все почалося дві тисячі якогось року, коли в Іршавський район завітав Юрій Михайлович Гецко із Берегова, «ВІЖИБУ». Добре знана людина. На жаль, його вже нема серед нас. Він приїхав із різними творчими проектами, в тому числі й драматичним. Якусь частинку його проекту вдалося зробити, але після його смерті все загальмувалося. Тільки через деякий час мені зателефонувала Ольга Матей, режисер Берегівського народного українського театру ім.Я.Бандурович, з пропозицією виручити їх до поїздки в Очаків, бо виконавець ролі головного героя, уже майже готового спектаклю, немає змоги поїхати на Всеукраїнський театральний фестиваль. Ось так я і прийшов до Мельпомени, уже будучи трохи в роках, скажімо так. Мрії ж таки збуваються.
– Ніколи не хотілося стати сатириком?
– Хотілося. Сатирик за часів радянської влади та й сьогодні теж, до речі, – це мінер, який іде по мінному полю. Ну не люблять у нас сатириків. І не любили. Та й хто їх любитиме?! Ось вислів, що є характерним: «Вчора я шукав правду. Сьогодні я шукаю роботу.» Щось дозволялося нашим відомим гумористам Штепселю і Тарапуньці, щось Аркадію Райкіну за античною приказкою «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». А так…Сатира – це гостре відчуття несправедливості. Читачі, будь ласка, прочитайте в енциклопедії значення цього слова. І самі себе спитаєте, чи хотіли б ви стати сатириком?
Вів розмову
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар