Версія для друку Версія для друку

Мозаїка літературного життя у творчості Василя Густі

Ім’я поета Василя Густі добре відоме в нашому районі. Він поєднав свою долю із Іриною Звонар з Іршави. Його твори неодноразово друкувалися на сторінках районної газети «Нове життя», а сам автор часто навідувався в редакцію, спілкувався з журналістами, охоче розповідав про свої задуми.
Василь Густі постійно у творчому пошуку. Ось і наприкінці минулого року він прийшов до читача із новою книжкою «Вклоняюсь колосу й зернині». Вагоме місце тут займають літературно-критичні матеріали-статті, рецензії, есеї, про творчість письменників Срібної Землі – відомих і призабутих. Окремі з них, вибрані з періодики минулих десятиліть, сприймаються як своєрідна мозаїка літературного життя краю. Чільне місце в ній відведено і письменникам Іршавщини.
Відкривається видання статтею Василя Густі «Рік Федора Потушняка духовно збагатив не лише Закарпаття». Мова йде про те, що у лютому 2010 року мистецька, наукова громадськість усієї України відзначила 100-річчя від дня народження видатного закарпатського письменника, вченого-археолога, філософа, культурного діяча Федора Михайловича Потушняка з Осою. З цієї нагоди сесія обласної ради прийняла рішення, згідно з яким 2010 рік у краї було проголошено Роком Федора Потушняка.
Знаковим став вихід у світ бібліографічного покажчика: «Федір Потушняк: до 100-річчя від дня народження», підготовленого працівниками Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки разом з управлінням культури облдержадміністрації.
Із нагоди ювілею було проведено Другий міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра». У ньому взяли участь письменники Закарпаття, Івано-Франківської, Чернівецької, Хмельницької, Дніпропетровської областей, українські майстри художнього слова зі Словаччини, письменники і видавці з Угорщини. Вони побували на батьківщині Федора Потушняка селі Осій, а також в Кушниці, Довгому.
Василь Густі зауважує, що особливо важливою і яскравою для увічнення пам’яті та вшанування його літературно-наукової спадщини стала міжнародна конференція «Науковий і мистецький світ Федора Потшуняка», що відбулася 15-16 квітня 2010 року в Ужгородському національному університеті. Її ініціатори і найактивніші організатори – кафедри стародавнього світу, середніх віків та української літератури. А нещодавно побачив світ об’ємний том матеріалів цієї конференції. Його упорядкування здійснив завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Ужгородського національного університету Ігор Ліхтей.
Чільне місце у книзі Василя Густі відведено поету Степану Жупанину з Іршави. Він порівнює роки із квітами. «Чим довше живе людина і що повніше в її трудах і днях добрих справ, то з цих квітів виходить чудовий букет, — пише у нарисі «Проліски Степана Жупанина» автор книжки. – Коли ж приходить пора ювілею – вона символізує прожите і пережите. 65 літ Степана Жупанина для мене як розкішний букет пролісків. Чому саме цих весняних квітів? Може, тому, що його літературна творчість, педагогічна, наукова, громадська діяльність нерозривно пов’язані з дітьми. А діти – це наче проліски. Наша весна. Наше майбутнє.
Василь Густі описує своє знайомство із Степаном Жупанином. Воно відбулося у Виноградові у районному будинку піонерів. Степан Ілліч, працюючи у районній газеті, вирішив створити літературну студію. Зібралося на перше засідання стільки людей, що зал ледь вмістив усіх. Власне, Степан Жупанин і не сподівався, що у нього стільки прихильників. Разом із присутніми він довго вибирав із багатьох варіантів назву для майбутнього літоб’єднання. Зупинилися на «Проліскові». Тож народився він у благодатний час, бо в літературі прилучилися до красного слова не лише відомі тепер філологи, але й люди різних професій: журналіст Іван Мізун, робітник Іван Більге, офіцер запасу МВС України Іван Ліхтей, педагоги Наталія Князікова, Катерина Лемак…
Нам подобалось, – зізнається В. Густі,– що він (Степан Жупанин – В.Ш.), відомий уже поет, автор збірок «Бджілка», «Сестрички-смерічки», «Гірська стежина», не тільки слухав наші перші спроби, але й сам читав нові вірші. А ми їх уважно слухали і навіть… критикували. У «Проліску» було затишно і привітно, як у рідному домі».
Поезії Степана Жупанина – воістину наче проліски. Вони прості, образні, привабливі, вони підкуповують своє приземленістю. Не раз випадало спостерігати, як діти буквально на льоту сприймали і запам’ятовували їх.
С. Жупанин чимало зробив як педагог. Він – автор понад 300 наукових праць, підручників, посібників. Працюючи в Закарпатському інституті методики навчання і виховання, підвищення кваліфікації педагогічних кадрів професором кафедри педагогіки і психології, читав лекції, проводив практичні заняття із слухачами курсів.
А ще С. Жупанин мав багато почесних звань, нагород, премій за свою літературну творчість, педагогічну діяльність, культурно-просвітницьку і громадську роботу. Вони – як мітки років напруженої роботи, в якій не було і нема вихідних.
«Постать, яка не здрібніє на горизонті часу» — то Юрій Мейгеш із Великого Раківця. Так вважає Василь Густі у однойменному нарисі про відомого українського письменника, педагога, громадсько-культурного діяча, відмінника народної освіти, заслуженого працівника культури України.
У літературному процесі Ю. Мейгеш заявив про себе трьома повістями: «На сонячних шляхах», «Новий день», «Неспокійні серця». Про це він згодом напише літературному критику Ігорю Кравченку: «Задумавши велике полотно, все ж починав із дрібних зарисовок, картинок…, які почали складатися в щось ціле. Так почалася повість, а потім і ширше «розмахнулося». Повабив матеріал, розмах подій, новизна їх, свіжість, нещоденність. То був час далеко не простий і не романтичний, яким бачиться з відстані».
Так з’явився у 1961 році роман Ю. Мейгеша «Верховинці», який засвідчив, що в українську літературу прийшов новий романіст, твори якого сприймуть читачі не одного покоління. (Автору було тоді всього 36 років!). Небавом виходить наступний роман «Кам’яний ідол». Вони стали, на думку В. Густі, творчим злетом Юрія Мейгеша. Саме в цих романах окреслилась авторська індивідуальність, сформувалась творча манера. Наприкінці 60-х років минулого століття він став улюбленим письменником студентства та інтелігенції. А про повість «Сьогодні і завжди», яка побачила світ 1969 року, відомий український письменник П. Загребельний писав: «… І ось повість – і Мейгеш невпізнанний. Він розриває всі пута, він рветься на широкі простори експерименту… він використовує всю художню палітру, його герої стають багатовимірними, в них з’являється справжня глибина й багатоманітність…»
Скажу більше: якщо попередні книги склали «сільську прозу» Ю. Мейгеша, то повість «Сьогодні і завжди» критика віднесла до кращих творів сучасності «міської прози». «Ой і нелегким було для письменника те визнання, – пише Василь Густі у нарисі «Постать, яка не здрібніє на горизонті часу». – На нього посипались нападки, мовляв, у творі порушені і принципи соцреалізму, і принципи комуністичної моралі».
Ю. Мейгеш зробив чималий внесок у літературу. Він вболівав за наш день, за нашу з вами долю. Він гостро відчував пульс часу і реагував на його биття своєю літературною творчістю.
Схвально відгукнувся В. Густі про творчість ще одного земляка Івана Петровція з Осою. В його особі українська література має талановитого поета, висококваліфікованого перекладача, поета-пісняра, невтомного пропагандиста і розповсюджувача друкованого слова. Він – автор цілої низки книг – «Знак весни», «Карпатське літо», «Жовтень – осені свічадо», «Зимові вечори», «Ріка року». Вони засвідчили, що Іван Петровцій має що сказати читачеві і знає, як це зробити.
Водночас він плідно трудився на ниві поетичного перекладу із французької та угорської мов. Для українського читача він переклав і видав збірку поезії Кароя Балли «Речитативи», збірник «Угорські народні пісні». Вагомий ужинок І. Петровція і в галузі перекладу на українську мову творів угорських прозаїків. Переклав роман Гейзи Гордоні «Зірки Егера», а юним читачам подарував переклад книжки казок Клари Бігарі «Золотоносне дерево».
Плідно перекладав І. Петровцій також із німецької і словацької мов. Його творчий доробок оцінено дуже високо – йому присуджено Міжнародну премію імені Олександра Духновича.
Книжка В. Густі «Вклоняюсь колосу й зернині» адресується вчителям, студентам, учням, краєзнавцям, бібліотекарям, усім, хто цікавиться розвитком крайової літератури у контексті всеукраїнського літературного процесу. За неї Василь Петрович удостоєний обласної літературної премії імені Федора Потушняка.
Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар