Версія для друку Версія для друку

3D-ФОРМАТ (Пам’яті Дениса Денисовича Добри)

Ці дві події сталися водночас, або майже так. У всякому випадку свідомість сприйняла її аналогічно у повсякденному швидкоплинному інформаційному потоці. В одному зі штатів США потужний ураган зламав 227-річне дерево, посаджене одним із батьків-засновників країни Бенджаміном Франкліном. Не впевнений, що для американців віковічне дерево мало зовсім аж сакральне значення, але не без того, що їх історична пам’ять певним чином матеріалізувалася для сучасників, в тому числі і з ним.
Не побоявшись звинувачень у прямих паралелях, хотілося б згадати на дев’ятий день одного із наших сучасників. Його душа вже споглядає нашу буденність із потойбічної небесної висоти. Мова про людину, громадянина і патріота не в масштабах країни, як дехто хотів би себе подавати раз від разу у нашому загальному сприйнятті. Це – Денис Денисович Добра, а саме про нього мова, усвідомлював себе саме в цьому вимірі як свідомий житель краю. Він був щирим і, що найголовніше, дієвим патріотом рідного села Імстичова, де народився і сформувався добропорядним челядником,що всотав із материнським молоком прадавні традиції, звичаї та обряди, прабатьківські устої моралі. Водночас вже довгий час зі свого поважного віку, помер, не доживши трохи більше місяця до свого 75-річчя, не тільки вважав себе за громадянина, але й зріднився з Іршавою. В ній він ставав в рівень із нею поважним і статечним: Іршава від села – через статус селища міського типу – до міста, від районного центру, і на схилі свого земного життя, – ще й до центру об’єднаної територіальної громади. Ця людина вміла жити насиченим повнокровним життям, постійно перебувати у коловороті подій. Він мав дивну властивість характеру, ба навіть стану душі: не вип’ячуючись із-поміж загалу – водночас бути помітною і потрібною постаттю.
Прикладів цьому чимало у тих життєвих іпостасях, яких чимало діяльна, енергійна і обдарована людина спроможна персонально для себе відкривати як у собі, так і для оточуючих – чи то близьких по крові, чи по духу, а чи й просто, пересічних знайомих. Годиться, аби не бути голослівним, згадати хоча б декілька начерків його образу, що назавжди залишився у пам’яті.
Згадано відданість добродія Дениса Добри батьківському корінню. Чи не найглибше його проникнення проявилося у вірі. Він до останніх своїх днів залишався щирим і ревним прихожанином Свято-Іллінського православного храму в Іршаві. Його по праву можна віднести до числа тих будівничих, хто від першого каменя зводив його і пожертвами, і особистими трудами та молитвами в ньому аж до свого останнього подиху.
При цьому Денис Денисович ніколи не вважав себе носієм абсолютної істини у питанні віросповідання. Він чемно, спокійно опоновував , толерував до співрозмовника незалежно від конфесійної приналежності чи політичної заангажованості. Притишений голос, вміло зроблений акцент не міг не прихилити до його думки співрозмовника, або, у крайньому випадку, сприйняти його позицію.
Денис Денисович, сам родом із Імстичова, із присілка Левош, доклав чимало зусиль до належного вшанування в рідному селі пам’яті тих багатьох єврейських родин, чиї долі розчавила історія середини ХХ століття – у своєму найганебнішому прояві – Голокостом. Його босоноге дитинство проминуло в русинсько-єврейському довоєнному і воєнному літуванні та колядуванні, зокрема і у заможних родин цього народу, що мешкали тоді в Імстичові, за власний кошт цей чоловік виготовив і встановив на будівлі Імстичівської загальноосвітньої школи меморіальну дошку тим своїм землякам, хто не повернувся до рідних домівок у закарпатське село із концентраційних таборів, розкиданих по всій Європі.
Багатогодинний досвід спілкування із ним виключає в даному факті спонтанність, одиночний порив душі. Подібний пам’ятний знак його ж зусиллями встановлено на залізничній станції Іршава, вже тоді практично не діючої, але тим не менше так розпіареної громадськими активістами та владою – Боржавської вузькоколійки.
За роки знайомства навіть на думку так і не спало поцікавитися у Дениса Денисовича про його ймовірну приналежність до якої-небудь партії. Якось само по собі у співрозмовника з ним складалася думка про ймовірну прихильність до лівої ідеології. Не до тієї бездумно знавіснілої, що втілилася в радянсько-комуністичну формацію, що правила на одній шостій частині земної кулі, і куди нас, закарпатців, умудрило втрапити, завдячуючи геополітичним планам післявоєнного розподілу Європи між Кремлівським горцем і лідерами країн антигітлерівської коаліції. Не останню роль, на жаль, відіграла та щира наївність у відсутності будь-якого практичного досвіду у великій політиці у абсолютної більшості наших дідів і прадідів – делегатів Першого (цілком можливо і, на превеликий жаль, останнього) з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Та не будемо сходити на історичні манівці із широкої, проте, на жаль, доконечної життєвої дороги Дениса Добри. Він, один із тих небагатьох у всій нашій неньці-Україні, хто долучився власними коштами до виготовлення та встановлення єдиного в країні пам’ятника Матері. Мені, як, і багатьом думаю, хотілося б, щоб причиною такої унікальності не слугувала саме опіка монументом Соціалістичної партії України. Водночас черв’як сумніву точить сумління – нам усім легше любити і шанувати на віддалі, відсторонено. На Закарпатті знайшовся один-єдиний син, який вніс свою лепту у всеукраїнську данину шани найріднішій людині для кожного – Матері.
Синівську пошанівку він зумів втілити і у слові – в одному із неповторно теплих, по-весняному ніжних, в тому окремому випадку доречно буде сказати навіть тендітному допису про рідну маму.
Він магічно володів словом.
Ті, хто знав Добру по молодих його літах, із захопленням згадують його старостування на весіллях, конферансьє на урочистостях і святах, вечірках, чи то пак – корпоративах.
Переважно зустрічаючись зі старим Доброю в редакційних кабінетах, нерідко подумки мимоволі ловив себе на білій заздрості до його неперевершено витончено вишуканого стилю. Особисто Денису Денисовичу не говорив, а от колегам казав, І то неодноразово, що якби цей чоловік мав відповідну освіту, – безсумнівно, він би залишив помітний слід у нашому красному письменстві.
Денис Денисович Добра – як старий сільський колодязь, що гарячої жнивної пори погамовує спраглого жниваря, – щоразу приходив на зустріч із якою-небудь повчальною, але ніколи не в менторському ключі – доброю історією. І декілька разів встиг втілити її у правічну форму колядки. Денис Денисович колядував із Звіздою у нашій редакції «Нового житя».
* * *
Невідомо, чи володів Денис Денисович Добра новітніми сучасними технологіями, але. Перш за все що ні, у комунікуванні він користувався проводовим телефонним зв’язком: і не тому, що не осилив би «цифру» чи не мав грошей на сякий-такий ґаджет. Мабуть, цього чоловіка це бавило найменше у цьому бутті.
А що бавило, або вабило? Окрім вище означеного – дерево. Живе дерево. Посаджена ним на правому березі Іршавки, де, до речі, і літував та зимував у скромній хатині, оріхова алея вже почала плодоносити. А ще є черешні, абрикоси, алича. Плоди ці збиратимуть ровесники його внуків і правнуків і, може, не дізнавшись від своїх молодих батьків про того, хто посадив ці дерева, тож сприйматимуть їх зернята і ягоди як дар Божий. Може, в цьому і є та вища сутність людського буття на цій грішній землі.
Про цю свою алею Денис Денисович не надто похвалявся.
Одного разу лише з неприхованою гордістю запросив подивитися на результат своєї праці. При вході у сквер, де встановлено пам’ятник воїнам-афганцям, старий Добра посадив на честь рідної внучки дуба.
* *.*
Він так і прожив своє життя у старому, не модному уже форматі – 3D. Він – це Денис Денисович ДОБРА.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар