- Нове життя - https://nz-ir.com -

А мова українська, як причастя…

Панас Мирний писав: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота богата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почуття».
21 лютого все людство святкує визначну подію – Міжнародний день рідної мови, проголошений Генеральною конференцією ЮНЕСКО для сприяння мовному та культурному різноманіттю і багатомовності. Сумна статистика ЮНЕСКО засвідчує: щотижня у світі зникає одна мова. Разом з нею в історію йде і народ – носій цієї мови. За невтішним прогнозом лінгвістів, через 25 років від наявних «живих» мов залишиться лише десята частина.
На даний час у світі нараховується 6809 «живих» мов. 90% сьогоднішніх мов світу знають менше 100 тисяч осіб. Ці мови в найближчому майбутньому майже не мають перспектив. Вчені стверджують, що для того, щоб успішно жила й розвивалась мова, необхідно, щоб на ній розмовляло не менше 1 мільйон осіб. Таких мов нині в світі не більше 250.
Усі до єдиної мови у світі – надбання всього людства. Кожна мова несе в собі унікальний історичний і культурний досвід певного народу, тому всі розмови, судження і теорії про те, що вмирання мов – нібито природна закономірність, по суті, означає намагання обгрунтувати теорію лінгвоциду й етноциду.
Знищення або убивство мов завжди було вигідно поневолювачам, бо народ, позбавлений своєї історичної пам’яті, національної самобутності, не був здатний і боротися за свою незалежність. Людина, позбавлена етнічної культури та національної історичної пам’яті, без релігії й етики перетворюється на бездушне рабське створіння.
Протягом багатьох віків наш український народ зазнавав утисків і гонінь, і перш за все вороги старалися знищити мову, віру, зломити дух народу.
Особливо жорстоких утисків протягом кількох століть зазнавала і зазнає українська мова. Історія таких утисків і гонінь нашої мови досить довга, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів. Ось декілька штрихів із неї:
1720 р. – за наказом Петра І було заборонено друкування книжок українською мовою;
1775 р. – зруйновано Запорізьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях;
1862 р. – закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні діячі української культури;
1863 р. – наказ російського міністра Петра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою;
1884 р. – закрито українські театри;
1908 р. – уся культура й освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою;
1914 р. – російський цар Микола ІІ ліквідував українську пресу;
1938 р. – сталінський уряд видав постанову про обов’язкове вивчення російської мови в школах;
1983 р. – видано постанову про посилення вивчення російської мови, що призвело до нехтування рідною мовою багатьма українцями.
Сьогодні наші недруги дуже багато поширюють неправдивої інформації щодо нашої державності, політики, історії, мови тощо. Зокрема, часто фальсифікуються історичні джерела про нашу сутність, ставиться під сумнів існування української нації, української державності і саме прикре існування нашої рідної мови. Вони стверджують, що українська мова – це навіть не мова, а діалект.
Наші вчені мовники і лінгвісти (та не тільки наші) вже неодноразово доводили і доводять, що це не так. Тому я і не буду на цьому зациклюватися, а наведу лише декілька фактів. Як відомо, в українській мові налічується приблизно 650 000 слів (літературних – 250 000 + 400 000 застарілих і діалектичних слів). А в російській мові всього у всіх діалектах 115 000 слів (словник Даля).
В 1934 році в Парижі на конкурсі краси мов українська мова зайняла третє місце після французької та перської за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія, структура речень. Мелодійність же української мови визнана другою найгарнішою серед мов світу, після італійської. Українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі і за кількістю носіїв займає 26-те місце.
Статистика свідчить, що своєю рідною мовою українську вважають 60 – 67 відсотків громадян України. Тому логічно очікувати хоча б такого відсотка української мови й на нашому телебаченні. Це, звичайно, свідчить про те, що це активна та агресивна мовна й культурна політика Росії. Мільйони наших глядачів, вмикаючи телевізор для того, щоб подивитись новини, розважитись та відпочити, зразу ж потрапляють у міцні обійми «рускава міра».
Дуже дивно мені також, що всі ці Полякови, Потапи, Могилевські, Монатікі, Дорни, і т.д., і т.д., і т.д. розважаються і співають у колі своїх – нашого малоросійського «бомонду», і, звісно, спілкуються між собою мовою цього ж «бомонду» – російською.
Звичайно, і зміст цієї мови, і форма є мовою окупанта, якою нам у вітчизняному телеефірі, друкованих засобах, соціальних мережах тощо, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, тих, хто захищає її на сході України, насаджуються нам послідовні окупаційні меседжі.
Прикро, звичайно, що на четвертому році війни з Російською Федерацією «наше» телебачення та інші засоби масової інформації не тільки не допомагають нам захищатись та перемагати, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України. Російські та сепаратистські війська змогли окупувати Крим та частину Донбасу, тоді як імперськими меседжами та культурними кодами повністю окуповано український телепростір. А ті, хто його формує, нашу історію, мову, культуру, вони їх по-перше, не знають, а не знаючи – наперед зневажають та не люблять, бо зневажають та не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь призму єдино доступної їм культури – московської.
Враховуючи, хто формує український телепростір, та чим він наповнений, перестаєш дивуватись нашим поразкам та проблемам, та починаєш швидше дивуватись перемогам та тому, що ми ще тримаємось на фронті. Також вражає те, який шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі ми успадкували від предків, якщо у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, все ж залишились українцями. І все ж воюємо і не перестаємо дивувати свого ворога!
Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми поки що програємо вщент. Програємо всім цим ненашим «селебретіз», ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати. Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів та тою найманою шушерою, яка на їхні (тобто на наші, викрадені олігархами) гроші промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То, може, нарешті вже час?
Із прадавніх часів бере початок наша мова, і шлях її розвитку надзвичайно важкий і тернистий. Та попри всі лихоліття і наруги наш народ через століття зміг зберегти і примножити свою мову. В 1989 році закон «Про мови…» проголосив українську мову державною, що забезпечило функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Та використання рідної мови переважно у сфері сімейного спілкування веде її до занепаду, а народ до мовної й етнічної асиміляції. Доля народу нерозривно пов’язана з долею мови. Зокрема мова народу є тим стержнем, на якому формується культурна самобутність цього народу. Тому збереження живої мови повинно бути пріоритетним напрямом у збереженні та розвитку нації.
Однак попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою їхніх батьків і дідів і буде також мовою їхніх дітей.

Андрій Андрішко