Версія для друку Версія для друку

Із краплі бурштинового божоле

Про людину, яку знаєш і поважаєш, як батька десятки років, можна розповідати годинами, згадуючи веселі й сумні ситуації, відпочинок і розваги, робочі буденності й повчальні миттєвості.
Вперше молодий ентузіаст, випускник Мукачівського сільськогосподарського технікуму Павло Михайлович Гудивок приїхав на Іршавщину на початку п’ятдесятих минулого століття. За направленням молодий агроном працював у шахтарській Ільниці в новоствореному колгоспі «Перше Травня». Успішного випускника, перспективного спеціаліста садівництва і виноградарства направили розробляти, культивувати площі під ріллю для висадки нових промислових європейських сортів винограду, садів груш, яблук, слив… . Молодий, не жонатий, парубок брався до роботи рвучко, впроваджуючи нові, модернізовані наукові технології, на підставі хімічного аналізу й ерозії грунтів та кліматичних умов регіону. Не легко давалося розкорчовувати столітні чагарники, щоб довести, підготувати сотні гектарів схилів грунту для посадки.
Роботу свою любив і знав, оскільки народився (1938 р.) і виріс у сім’ї виноградарів і виноробів с. Лавки, Мукачівського району. Як згадує Павло Михайлович: – Виноград, карпатський божоле – духмяний, цілющий еліксир здоров’я і довголіття нас і годував, і одягав, і виховував. Ще дід і батько, маючи кілька гектарів виноградників, на схилах Красної гори біля Мукачева, з десятка сортів відбірного винограду щодень сам опрацьовував і нас з братами привчав до роботи. Готовий продукт користувався неабияким попитом на ринку у Мукачеві.
І яким, по-справжньому щасливим, бувало, почувався колишній агроном, коли вже через десятки років, працюючи вчителем в Ільницькій школі-інтернаті, милувався пагорбами урочищ: Новоселиці, Кобзи, Вільхового, Банського, Вацока, Грядки.
Прийшов час служити у армії. Відслуживши на флоті три роки, поступив і закінчив біологічний факультет Ужгородського державного університету. Там і познайомився з горянкою з Міжгірщини (с. Новоселиця) Ганною Василівною Гряділь. Вчились на одному факультеті. Одружились і за направленням на кілька років поїхали вчителювати на Рівненщину, неподалік Рівненської АЕС.
Отримали, як молоді спеціалісти, квартиру і вже було прижились. Народилась дочка Вікторія. Та Карпати, гірські полонини, струмки й потічки з цілющою водою, сади й виноградники, рідня не давали волі повного щастя. Особливо сумувала в неспокої Ганна Василівна.
Вдруге, вже сім’єю, повернулись до Ільниці, вчителями географії і біології школи-інтернату. І знову випробовування. Проблеми з житлом, комуністичні, ідеологічні непорозуміння… Народився синок Павлик. Взялись самотужки, на учительську зарплату, зводити будинок. Павла Михайловича обирають головою профспілки школи, згодом заступником директора з навчальної роботи. Отримує звання «Старший учитель», «Відмінник народної освіти». Роботи, відповідальності багато, а зарплата – … Нещасний випадок, травма ноги, не обмежували трудову діяльність. Доводилось і на заробітки виїзжати, щоб якось облаштувати оселю. А це було не припустимо для учителя з боку комуністичної ідеології. Далеко не найкращі були часи. Допомагали родичі і друзі, віра у щасливе майбутнє.
Згодом дочка Вікторія, закінчивши Тернопільський педінститут, повернулась до рідної школи викладати географію. Зять Микола Дмитрук, тернопілянин – інженер. Син Павло, закінчивши УжНУ, вступив до аспірантури та згодом з сім’єю виїхав до Чехії. Онучки Галина і Лілія отримали освіту у Києві, де і залишились, поки що, жити і працювати.
Любили на свята навідуватись до родини Гудивків друзі, родичі, куми з Мукачівщини, Міжгірщини, Донецька. З Ужгорода старший брат Петро Михайлович Гудивок – професор УжНУ, доктор математичних наук, академік, бувало, заходив погостювати.
Зараз Павло Михайлович з Ганною Василівною вже давно на пенсії. Частенько згадують романтичні роки молодості, учнів школи, пригоди шкільного життя, посиденьки з учителями, вихователями, вечорниці у Регів, Шестаків, Ловсків, Урстів, Стільників.
… Миттєво пролетіли вже вісім десяток років. Було по-всякому. Та, здається, такого безладу, мародерства, аморальності, як за останні кілька десяток років, знищення сільського господарства й промисловості, міграція найбільш продуктивного населення, гонки по головах за збагаченням, після Другої світової війни, ще не було. Серце розривається, коли дивишся на занедбані площі колишніх садів і виноградників, кукурудзи й пшениці, – що було гордістю Закарпаття. Сумно й боляче!

Василь Стрілець.

Ваш отзыв

Ваш коментар