Версія для друку Версія для друку

Срібні призери – не перші. Але далеко й не другі

Футбольна історія дубрівської «Дружби» своїми витоками сягає у далеке радянське минуле. А у не такому вже й минулому, допоки ще живі його легендарні учасники, – у 1977-му році ця сільська, або вірніше буде стверджувати, колгоспна тоді футбольна дружина, стала чемпіонами району. У наступному 1978-му – зробила золотий дубль. Отож, сьогодні більше ніж зайвим буде стверджувати про рівень тієї мотивації, що енергетично заряджувала гравців, наставників, спонсорів, тренерів і, що найголовніше, щирих і незмінних впродовж десятиліть уболівальників.

І от тепер, не те що здобуте, а «присуджене» команді друге місце у цьогорічній районній першості – для дубрівчан, у широко узагальненому розумінні і означенні цієї збірної спортсменів у значній своїй основі із різних футбольних «шкіл» краю – постає у абсолютно іншому емоційному, протокольному та формальному спектрі тих складних і неоднозначних процесів, що відбуваються у нашому любительському футболі. Безперечно, і про це вже неодноразово та на різних рівнях говорилося і продовжує актуалізуватися питання про необхідність реформування наймасовішого виду спорту на аматорському рівні, потребує більш предметного і фахового рівня розмови. Однак про особливе місце Дубрівської команди у цьогорічному районному чемпіонаті так або інакше вів мову кожен із спікерів, який мав слово на вечорі вшанування футболістів – срібних призерів цього річної першості.
Урочисту церемонію віддання належної честі футбольній команді «Дружба» Дубрівка, вирішили провести минулої суботи у торгово-розважальному комплексі підприємця Івана Дикого, який водночас є і президентом однойменного футбольного клубу.
Дотримання всіх церемоніальних атрибутів – як от Державний Гімн України, вручення срібних медалей і аналогічного кубка – у таких випадках вже точно не потребує відтворення на газетних шпальтах, але й аж ніяк не обійтися без них, бо є константою. Так само зрозуміло, що і без головної діючої особи в даному випадку – команди «Дружба» – так само не могло бути самого дійства. Проте організатори обрали своєрідний і оригінальний сценарій. На своє свято запросили, окрім офіційних осіб, представників мас-медіа, ще й дружин і, можливо, майбутніх дружин футболістів. Герой однієї із класичних і надзвичайно популярної радянської кінострічки цілком серйозно міг би підказувати ведучим вечора: «Хлопцям – медалі. Дівчатам – квіти!». Бо й справді, цим чарівним і юним уболівальницям футболу, належить та частка серця коханих, яка не наповнена пристрастю до футболу.
Учасники свята, а найперше – спортсмени, почули слова пошани і вдячності за здобутий результат від голови районної ради Віктора Симканинця, депутата обласної ради Петра Добромільського, Дубрівського сільського голови Володимира Малиновського та однієї і найбільш авторитетних постатей не тільки закарпатського, але й українського футболу Степана Селменського.
По-особливому сприймалися виступи ветеранів дубрівського футболу, які сорок років тому відчули на своїх грудях вагу чемпіонського золота. У всіх, хто тільки не виступав того вечора чи із поздоровленнями, чи із побажаннями, або тостами не було ані на йоту відчутно докору на адресу срібних призерів за «втрачене» цьогорічне золото. Але приховано у атмосфері зали бриніло загальне бажання: наступного року ви не повинні упустити свій шанс! Оплески ветеранів Василя Петрищі, Василя Матішинця, Михала Біксея, Михайла Корпоша, Євгенія Ливрінца відлунювали за сусіднім столиком молодечим «Гойра, «Дружба»!
Зазначимо, що цьогорічний п’єдестал дубрівських футболістів –найвища сходинка після своєрідного «відродження» футбольного клубу у 2008-му році. Цей успіх – своєрідна компіляція організаторських, фінансових, селекційних зусиль Дубрівського сільського голови Володимира Малиновського, начальника команди Івана Дикого, почесного президента ФК «Дружба» Василя Квака.

Але на вістрі переможного підйому команди, попри всі зусилля означених вище тих, чиї серця раділи перемогам і потерпали від нічиїх та поразок, попри всі зусилля кожного зокрема і команди футболістів у цілому. І неважливо було впродовж чемпіонату, хто де народився чи де проживає або трудиться тепер. Понад усе їх вели на поле індивідуальний талант, особиста майстерність, спортивна злість і незламне бажання вигравати поза всіма перепонами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Так або інакше, всі виступаючі, особливо із числа футболістів, відзначали, що їм імпонувало і багато в чому надихало те, що назва футбольного клубу цілком відповідає моральній атмосфері і спортивному духу, який панує у команді. Такі щирі слова можна було почути як у виступах, так і поза залою від братів Корпошів – Михайла, Василя, Олександра і Богдана, Василя Мельника, Івана Жідова, Йосипа Стойки, Івана Шилюка, Йосипа Береша та й багатьох інших.
Чудову невимушену приязну атмосферу на святі вшанування срібних призерів цьогорічного сезону чемпіонату Іршавського району створювали, окрім уже названих офіційних осіб, на святі присутність коханих дружин спортсменів. Поки вони визначалися зі своїм неофіційним спікером, а нею стала «царівна» Світлана Швець, яка і поряд за столом і по життю із неперевершеним Віталієм Подлевським, то кожна із тих, хто найпалкіше вболіває, все-таки додала кілька слів у букет спільних побажань. А найкрасивіші супутниці того вечора деколи солодкими поцілунками персонально «глушили» «Гойра «Дружба».
Емоції викликали не тільки поцілунки коханих, але й подарунки, скажімо, від депутата обласної ради Петра Добромільського – основному складу команди та Ярослава Сухана – юнацькому.
А для душі і святкового настрою всіх учасників свята на славу потрудилися учасники музично-вокального тріо у складі Наталії Панько, Олександра Голіби та Віталія Шелельо, у виконанні яких неофіційний гімн району «Верховино, мати моя» підхопили всі господарі та гості вечора.
… Сорок років тому футболісти «Дружби» двічі завоювали золото. Отож, його блиск ще світить теперішнім їх спадкоємцям слави.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар