Версія для друку Версія для друку

І спогади, і радість, і сльози

Святкування 55-річчя школи в Імстичові не означає, що доти школи в селі не було (про її історію нижче). Просто піввіку тому тут відкрили справжню школу, яка і досі відповідає всім стандартам освітнього закладу. А до того шкільні класи тулилися у пристосованих приміщеннях по всьому селу.
Це була воістину велика подія в історії села і про неї варто згадати. Нинішні очільники школи – директор І.П. Зейкан, його заступники О.С. Суха та Т.В. Ливдар запросили на свято всіх учителів-пенсіонерів та інших почесних гостей. Їх розважали концертною програмою учнівські творчі колективи та ансамбль вчителів під керівництвом Л.П. Шпіци. У проміжках між концертними номерами із словами вітання до присутніх звернулися депутат районної ради М.І. Вашкеба, сільський голова М.О. Енеді, автор книги «Моє Імстичово» Г.В. Орос, випускниця школи, нинішній директор Іршавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Г.Ю. Гичка, колишній заступник директора з навчальної частини В.М., Вароді, святі отці о. Петро та о. Еммануїл та інші. Щиро вітав усіх гостей директор І.П. Зейкан, а молоді вчителі, учасники вокального ансамблю вручили всім ветеранам живі троянди. Сльози радості спалахнули в очах тих, хто десятки найкращих років свого життя віддав дітям. Наостанок до зали внесли святковий торт, яким опісля пригостили запрошених.
Розвиток освіти в Імстичові заслуговує на те, щоб на ньому зупинитися детальніше. Вона здавна була в селі на висоті, тому що тут уже більше 300 років діє монастир, а саме монастирі завжди були осередком розвитку науки і культури. Виходець з Імстичова, однофамілець, а, можливо, й родич засновника монастиря Іоанникія Зейкана І.О. Зейкан, знавець латині та європейських мов, завдяки своїм знанням опинився аж у Петербурзі, був домашнім вчителем дітей князів Наришкіних – двоюрідних братів царя Петра І. Згодом «высочайшим указом» його призначили домашнім учителем царських онуків.
При монастиреві почала працювати перша публічна школа ще в першій половині ХІХ століття, а вже на початку ХХ, при Австро-Угорщині, в селі була побудована перша державна школа. Вона збереглася донині, але тепер це приватне помешкання.
Великий поштовх для здобуття знань нашому краєві дала справді демократична Чехословаччина, у складі якої Закарпаття було 20 років. Появилися свої вчителі. Першим Ужгородську вчительську семінарію 95 років тому закінчив П.М. Світлик. Згодом вчителями стали вихідці з родин Тромболів, Петрашків, Микулів, Романців, Бибів, Ляхів, Ліхтеїв, Ковачів. Варто нагадати, що у знаменитій Білківській горожанці вчителювали відразу троє вихідців із села – П.М. Світлик, Є.В. Петрашко, А. П. Биба.
Після закінчення війни одним з перших і довгочасних завідуючих відділом освіти був уродженець с. Імстичово О.М. Тромбола. Мої земляки були директорами шкіл – А. П. Биба – в Доробратові, П.М. Світлик – у Білках, О.А. Лях – у Довгому, М.А. Тромбола – в Кушниці, П.А. Лях – у Лукові. І нині згадувана уже тут Г.Ю. Гичка є очільником однієї з іршавських шкіл.
Нинішній склад учительського корпусу школи – високоосвічений, діяльний і мобільний. Більшість педагогів – учителі в другому поколінні, а М. І. Романець, Г.П. Енеді, А.А. Зейкан – у третьому, а В.М. Добра – у четвертому. Тому школа дає міцні знання. Це видно з результатів ЗНО. Нині школа – найбільший роботодавець у селі. Тут працює 45 педагогів та 15 – техперсоналу.
Але повернемося до події, яка стала причиною свята. Нова школа в Імстичові стала реальністю завдяки тодішньому її директору М.М. Стецю. Його всіляко підтримали завідуючий райвно О.М. Тромбола та голова сільради М.І. Кедик.
Будувалася школа дуже тяжко, бо генпідрядник – райміжколгоспбуд, котрий звик будувати ферми і всі проблеми перекладав на колгоспи, так поводився й при будівництві школи. Позиція керівників будорганізації була така: вам треба школу, ви й старайтеся.
– На будівництві трудилися всі, – згадує вчитель-пенсіонер, 80-річний Ю.В, Попович, – вчителі, техперсонал та учні. Цеглу доставляли з Берегова залізницею до Білок. Там її треба було вручну розвантажити, а потім так само скласти вже на місці. Доставляли її машинами та підводами. Добре, що тоді дуже багато допомагав голова колгоспу П.Ю. Білинець.
Як очевидець і безпосередній учасник цієї справи, можу засвідчити: і цеглу, і «малтер» ми, учні, доставляли на носилках на риштування.
Коли будівництво наближалося до завершення, сталася неприємна подія – з посади раптово зняли М.М. Стеця, бо посада директора була потрібна партократові, котрий мусив змінювати місце роботи. Тому й урочистості з нагоди відкриття школи якось не запам’яталися – надто боляче сприйняли цю зміну як педагоги, так і учні.
На святі, з нагоди ювілею школи, було багато спогадів. Дуже добре, що ведучі свята О.С, Суха та Т.В. Ливдар поіменно згадали тих учителів та інших працівників школи, котрі пішли у вічність. За довгі роки у школі склалися цілі династії вчителів із родин Тромболів, Бокотеїв, Петрашків, Біксеїв, Добрів, Зейканів, Ляхів, Кедиків, Ліхтеїв, Бибів, Поповичів, Чонговаїв, Копинців. Їх нащадки й досі продовжують благородну місію вчителя.
– Нині серед наших вчителів, – розповідає І.П., Зейкан,– один вчитель-методист, дев’ять старших учителів та два відмінники народної освіти України. Я вважаю, що це добрий заділ і впевнений, що він буде поповнюватися.
Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар