Версія для друку Версія для друку

НАША ЄВРОПЕЙСЬКА РЕТРОСПЕКТИВА: історія формування адміністративно-територіальної системи Підкарпатської Русі (сучасне – Закарпаття) на початку ХХ століття

В період Австро-Угорщини та Чехословаччини нотарські управління очолював чиновник (нотар), компетенція якого розповсюджувалась на велике село або групу сіл. Нотар займався всіма питаннями політичного та господарського життя села або групи сіл. Призначався урядом.
Імператорський уряд у Відні намагався двічі реформувати цю, створену ще в епоху середньовіччя, адміністративну систему. В 80-і роки ХVIII століття імператором Св. Римської імперії Йосифом ІІ була проведена адміністративна реформа, в результаті якої порівняно невеликі комітати/жупи об’єднувались у великі округи. Саме в ці роки на території нашого краю був створений об’єднаний комітат „Берег і Угоча”, обов’язки піджупана якого виконував Карл Гейнбухер, поєднуючи цю посаду з посадою секретаря королівської Угочанського комітату/жупи, на посаді піджупана (alispana, V.‒ Comesa) якого до 1804 р. знаходився Йозеф Морваї. Друга спроба провести адміністративну реформу була здійснена австрійським урядом після поразки Угорської революції 1848-1849 рр. В жовтні 1849 року було реорганізовано управління Угорським королівством. Північно-східна частина королівства була включена до складу Кошицького воєнного округу і складалася з трьох цивільних округів. Одним з них був Ужгородський, куди входили комітати/жупи Унг, Берег, Угоча і Мараморош. Реорганізація торкнулася не тільки структури комітатів/жуп, але й системи міського управління, правовою основою для змін якої було „Временное устройство общинных организаций в королевских вольных городах и в остальных имеющих устроенный совет общинах коронного края Венгрии”.
Саме в цей час була здійснена спроба створити на основі Ужгородського цивільного округу тимчасове адміністративне-територіальне утворення під назвою „Руський округ”. Ініціатором його створення виступив відомий громадсько-політичний діяч нашого краю А.І. Добрянський, який займав посаду радника керівника Ужгородського округу Ігнаца фон Віллеца. Не дивлячись на всі зусилля А.І. Добрянського та його прихильників, цей політичний експеримент зазнав невдачу, і 28 березня 1850 року округ був ліквідований. Що ж стосується комітатського самоврядування, то воно було відновлено на новій законодавчий основі вже після 1867 року.
Після розпаду Австро-Угорщини новий угорський уряд М. Каролі розвернув велику пропагандистську акцію з метою збереження цілісності Угорщини. Правда, з складу Угорщини наприкінці 1918 року вийшли серби, хорвати і словенці, словаки так званої „Верхньої Угорщини”, власне Словаччини, румуни Трансільванії. В цих умовах угорський парламент 21 грудня 1918 року ухвалює „народний” закон № Х „Про автономію русинського народу, який мешкає на території Угорщини”. Згідно з цим законом уряд Угорської республіки на чолі з М. Каролі прийняв проект створення автономної провінції „Руської Крайни” („Ruszka Krajna”). До її складу передбачалось включити комітати/жупи Берег, Мараморош, Угоча і Унг. Приєднання населених русинами частин комітатів/жуп Земплін, Шариш, Абауй-Торна та Спіш відкладалося до встановлення „загального миру”. У § 2 „народного” закону № Х підкреслювалось, що „з частин комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг, населених русинами, створюється автономна політико-правова територія під назвою „Руська Крайна”. Законодавчими органами „Руської Крайни”, згідно з § 4 даного закону, були: у всіх автономних справах „Руської Крайни” Народний Сойм, а у всіх спільних з Угорською Народною республікою справах, спільний Угорський парламент, у якому русинський народ повинен бути представлений пропорційно від кількості населення. Виконавчими органами влади „Руської Крайни” згідно з §§ 5 та 6 були Міністерство для „Руської Крайни” у Будапешті і державне намісництво у Мукачеві.18 У § 8 зазначеного закону говорилось про те, що членів Руського Народного Сойму обирають згідно із змістом „народного” закону № І від 23 листопада 1918 р. шляхом загального, таємного, рівного та прямого голосування. Правове положення русинських представників у парламенті Угорщини регулюється окремим законом.
5 лютого 1919 року був створений тимчасовий орган управління „Руською Крайною”, Рада з 42 представників вищезгаданих комітатів/жуп. Головою Ради був призначений Орест Сабов, його заступником – Августин (Агоштон) Штефан. 4 березня 1919 року відбулися вибори до Сойму, який складався з 36 депутатів. На його першому засіданні депутати висунули вимогу визначення урядом Угорщини кордонів автономного краю, без чого починати роботу Сойму визнали недоцільним. Цю вимогу уряд М. Каролі у Будапешті не виконав. Треба сказати, що відношення керівників „русинських народних рад”, які були створені наприкінці 1918 року в Пряшові, Ужгороді і Хусті, до „народного” закону № Х було неоднозначним. Так, об’єднана „Карпаторусская народная рада” в м. Прешові орієнтувалася на Чехословаччину, „Угроруська народна рада” в Ужгороді виступала за приєднання до Угорщини, а марамороські ради на своєму з’їзді в Хусті, який відбувся 21 січня 1919 року, прийняли резолюцію про приєднання угорських русинів до України.
Між тим, ситуація в Центральній Європі на початку 1919 року, особливо після рішення країн Антанти про зайняття чехословацькими військами території, яка була населена русинами, поразки Радянської влади в Угорщині, рішення Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР) в Ужгороді про добровільне приєднання до Чехословацької республіки, сприяла прискоренню процесу приєднання території краю до Чехословаччини. Юридично цей процес був завершений у вересні 1919 року, коли між державами Антанти і Австрією був підписаний в Сен-Жермен-ан Ле мирний договір (Сен-Жерменський). У статті 53 ІІІ розділу, присвяченого політико-правовому становищу Чехословаччини, записано, що „Австрія визнає, з урахуванням всіх дій, що були вчинені „союзними та дружніми державами”, повну незалежність Чехо-Словацької держави, яка включить до свого складу автономну територію Русинів на південь від Карпат”. У Конституції Чехословацької республіки, прийнятої 29 лютого 1920 року Національними зборами Чехословаччини, у абз. 2, §3, глави І, підкреслювалось, що „Підкарпатській Русі” (вперше закріплювалась офіційна назва краю), яка добровільно увійшла до складу ЧСР на підставі договору, що був укладений між Чехословаччиною та союзними державами у Сен-Жермені, буде надана широка автономія, що не суперечить цілісності Чехословацької республіки”. У абзацах 3 та 4 зазначеного параграфу констатувалося, що Підкарпатська Русь матиме свій Сойм, котрий прийматиме закони стосовно мовних, шкільних, релігійних питань, а також питань самоврядування. Прийняті Соймом закони набувають чинності тільки після того, як вони будуть підписані Президентом республіки і оприлюднені у спеціальному збірнику законів. Закони повинен підписувати також і губернатор Підкарпатської Русі.23 На жаль, ці положення про автономний статус Підкарпатської Русі не були реалізовані центральним чехословацьким урядом на практиці, що стало однією з причин відставки першого губернатора Підкарпатської Русі Г. Жатковича.
Михайло Марканич,
головний науковий
співробітник держархіву,
член НСЖУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар