Версія для друку Версія для друку

«Камінний хрест» Заднього і України: незмінний впродовж століть Перше велике американське переселення Трудова міграція: Заднє – США, Латинська Америка, Західна Європа.

Віки ідуть,
А з ними –
Наш закарпатський простий люд
Несе із дому
Серця жар,
Своє здоров’я і кохання жінки.

Америко, Америко,
Яка ти далека,
Яка в тобі наша доля,
— Гірка і нелегка.*

Одна із знайомих, яка певний період проживала за океаном, якось розповідала друзям, що в Канаді, де вона майже ні в чому не відчувала потреби, довгий час лише снила водою із рідного колодязя.
Хто знає, скільки тепер подібних снів наснилося нашим землякам, які ще сто років тому помандрували до невідомої Америки і про яку, на відміну від наших поінформованих сучасників, практично не знали нічого. Припускаємо, і навряд чи хто кине в автора камінь за неправду, що сподвигнуло десятки тисяч закарпатського люду і до сьогодні заставляє покидати рідну домівку, сімейний затишок задля нестримного бажання різко поліпшити свій добробут, змінити соціальний статус, вирватися із зачарованого кола бідності, яке щільно стискає робітну челядь, незважаючи на зміни держав і їх соціальних устроїв.
Наші предки, чимало з них були неписьменними, і додому листи присилали зрідка різними почерками тих, хто викладав на папері їх болі й тривоги і туга за родиною і милими серцю горами, щедро вкритими лісами і злиднями.Нині гори не такі вже заліснені, але бідою порепані, здається, не менше, як століття тому. А повернувшись додому, горяни гаряче шептали поночі коханим, гладячи пошерхлими чорними від вугілля руками зморщені обличчя і чоло не так від років, як від ручаїв пролитих сліз та непомірної праці.
…Як глибоко проник у фундамент нашої національної свідомості в її селянській частині Василь Стефаник, поклавши туди основи свого «Камінного Хреста», у мистецтві так не зможе повторити ніхто. Життя не дає дублів, «знімаючи» свою стрічку.
Тому й не намагатимемося навіть наблизитися у своєму описі до величі таланту великого новеліста. Наступні рядки – це лише подоба спроби відтворити частинку тієї історії, через яку пройшли нинішніх приборжавчан заднянські діди-прадіди з їхніми родинами, шукаючи за океаном ключ до власного благополуччя. За століття, що минуло з тих пір, по суті нічого не змінилося для земляків. Виходить, або ми пишемо не ту історію, або ми погані учні за партою прогресу і не в ті класи заходимо, або не тих учителів постійно обираємо.
… Їх було десятки, можливо, сотня, і дуже малоймовірно, що, трохи більше. Молодих, холостяків, сумирних і бітанґів, майстерних і голіруч. Але в сукупності своїй вони належали до числа тієї когорти в сільській громаді, яких у суспільно-історичному вимірі учений і автор оригінальної ідеї і концепції історичного розвитку Лев Гумильов називав пасіонаріями. Нехай і вимушено, але вони першими зі свого селянського середовища масово скинули домоткані сорочки, ґаті, уйоші і петеки з постолами та одягли європейського крою костюми. Із закланної свідомості таким чином з кров’ю, з болем здиралися зашкарублі биби звичок, звичаїв, усталених взаємин. У далекий світ їх штовхала штучно створена неймовірна бідність, непереборне бажання вирватися з її лабет, купити землю, що тоді рівнялася можливості більш-менш нормально жити, ґаздувати, забезпечити пристойне майбутнє (придане) своїм красуням-донькам, хтось прагнув заробити долари, купити за них дараби землі та женитися на коханій, що була із більш заможної родини, когось у світ за очі гнав конфлікт із законом та кримінальні леґінсько-бітаґівські усобиці.
Ще й досі в селі проживають нащадки перших шукачів щастя за океаном, а деякі повторюють гірку долю своїх предків. Зважаючи на ці та ряд інших обставин і фактів на цьому широкому і довгому полотні постараємося максимально обійтися без візерунків і квітів, себто – прізвищ, прізвиськ та імен. Так уже склалося, що у пам’яті земляків залишилися переважно курйозні випадки, інколи не надто моральні чи пристойні. Тим більше, що за віддаленістю у часі та не надто достовірними даними всіх джерел легко можемо мимоволі припуститися небажаних образливих звернень до осердя родинних вразливих місць.
Щонайменше дивним видалося б навіть нам сьогодні, не говорячи вже про закарпатців чотири-п’ять поколінь тому, якби організація трудової русинської міграції обійшлася б без єврейського фактору. Автор не вивчав широко дане питання на теренах краю та навіть району, але у нашому селі набором робітників займався юдей із Кушниці. За переказами, сам він був високим здорованем, отож і випробовував тих, кого наймав своєрідним штибом: обіймав попід руки за груди і чимдуж стискав, брав на роботу лише тих, хто витримував ті, немов би, залізні обценьки. Один хлопчик, вдатний на поставу та силу, так само зголосився їхати до Америки і пройшов випробовування на міцність, приписавши собі рік до реального віку. З цього факту виходить, що діяло право вікового цензу.
Посередник виробляв і проїзні документи та опікувався тим як має добратися верховинець до порту Гамбурга та сісти на океанський пароплав.
Частина з майбутніх шахтарів, дорожників, металургів, сільгоспробітників та інших із переліку найтяжчих професій добиралася до головної перевалочної бази інколи, ймовірно, і нелегально, бо є відомості, що ті, кого доправляли не залізницею, а автомобілем, впродовж цілого шляху не виходили з фургону, а природні потреби справляли у відокремленому відділенні, ящики з якого періодично на проміжних пунктах міняли. Видно по всьому, торгівля людьми /сучасний правовий термін/ вже тоді мала доволі струнку злагоджену систему, у якій з’єднувалися в одне ціле далеке гірське село в Карпатах та місто яблука і гріха – Нью-Йорк.
На користь чіткої організаційної системи говорить і такий, на перший погляд, малозначимий факт. Один наш земляк, ще не доїхавши до острова Бедлоу, заробив сто американських доларів. Маса незнайомих людей, різної національності, віросповідання, віку, статі, соціальних верств зібрані в одному закритому і обмеженому просторі, а саме таким своєрідним Ноєвим ковчегом ставав пароплав впродовж кількох тижнів, протягом яких він долав тисячі морських миль Атлантичного океану. Щоб звести до мінімуму вірогідність виникнення конфліктних ситуацій, створювали на цей короткий період короткочасні клуби за інтересами: танцюристів, музикантів, співаків. Маланка із Заднього записався до корабельної бібліотеки, і в кінці довгого морського шляху він виявився тим, хто найбільше книг прочитав у плавучій книгозбірні, за що й належало йому 100 $.
А можливо, що саме таким чином підтримувався міф про казкові заробітки.
Життя в Америці ніколи не було легким і безтурботним. В цьому переконалися всі без винятку: як ті, хто згодом у себе на батьківщині за замукалені долари звів хату не під соломою чи дранкою, а під черепицею, прикупив землі і худоби, чи той, хто заледве зміг добратися до рідного порогу. Пройшовши на майбутньому острові Свобода карантин, вони отримували на руки «підйомні» 10$ і починали шукати щастя у роботодавців.
Молотобійці, коногони, землероби – і ще освоївши із десяток знайомих і незнаних до цього професій – закарпатські русини, це вже хто наскільки – засвоювали водночас і нове світобачення. Дехто викликав до себе дружин і починав асимілюватися. Були й такі, чиї серця пригорнулися до інших і додому полетіли листи, на капосні чорнильні рядки яких капали солоні, як та океанська вода, що їх розз’єднала, сльози та прокльони в подальшому ні вдовиці, ні жінки, а то й сиріт.
Всіляке було. Трудилися, як ті воли. Відомий випадок, коли цілу зиму за одне тільки те, що давали сяку-таку їжу. От вам і заробітки.
Знайшлися у цій лаві й такі, у кого страх перед спуском у шахту відбив усіляке бажання заробляти долари, ризикуючи життям і здоров’ям, за далеку можливість у закарпатському селі купити дараб землі, яка коли не загноїш, то, може, й того не віддати, що в неї посієш, не кажучи вже про щоденний піт. Ті скоро обернули рудом*.
Далеко не завжди легкою виявлялася дорога і додому. Здавалося, пробувши кілька років у країні що інтенсивно розвивалася, прогресувала як держава, що давала можливість реалізувати кожному свої, Богом дані таланти. Та ніхто при цьому не міняв таку нашу по-справжньому ментальну рису, як надмірну довірливість.
Одна із невеликих груп наших заробітчан поверталася до рідних гір через Адріатику. У Белграді на вокзалі до них підійшов одягнений у форменний одяг залізничника чоловік, який кількома реченнями переконав їх у необхідності здати гроші та квитки на зберіагання у камеру схову, адже затримується поїзд. Не розібравшись в уніформі та маючи вроджену законослухняність у крові, ота леґіннота мимоволі умить залишилася гола й боса після кількахвилинного спілкування з аферистом. Коли дійшло до жандармів, а діялося все це ще до Першої світової війни, від Белграда до Берегова – від станції до станції залізницею їх передавали як естафетну, але вже «робочу палицю».
Один чоловік полюбляє повторювати мудру сентенцію: мовляв, мало заробити гроші, ними ще слід уміло розпорядитися. Не кожному із «американців» це вдавалося. Ще донедавна чоловіки-старожили поміж чарками та під’юджуючи не надто ґаздовитих та розторопних, нагадували про тих, хто повернувшись із Америки, довірив, на кшталт заокеанського способу життя, агентам будувати свою хату місцевим євреям, а ті за сотні-тисячі доларів злабудали їм сякі-такі халабуди із вільх з-понад потоків, та й по всьому.
Ще одні як не гроші полишали по корчмах, то пропили там куплену землю.
Але значна їх частина все-таки згодом поставали статечними господарями, шанованими авторитетними людьми у селі, серед одновірців. Вони долучалися до справ громади, їм довіряли значимі посади, як от – бирова (старости) чи таке інше.
Обидві ці категорії «американців» урівняла у статусі радянська влада, прийшовши на Закарпаття та провівши у 1947-му колективізацію. Наступний приклад належить історії сусіднього села, отож, так само не називатимемо прізвища дійових осіб. Двоє рідних братів повернулися після гарьованя в Америці додому: один збирав статки, брів добро, інший – мало-помалу, але так само впевнено і невпинно спускав зароблене за водою, вірніше, гіркою водою – миндрою. Старший час від часу намагався напучувати меншого, але слова його зсякали, як вода в пісок. Коли ж старшому довелося позбуватися надбаного працею, аби не віддати задарма та надаремно у колгосп, зустрілися брати за столом, поставили поміж собою склянку* сливівки. Та й повисло між ними запитання: куди поділося наше добро?
Навічно для земляків залишиться пам’ятником Хрест, поставлений за їх гроші навпроти греко-католицької церкви у 1910-ому році «У славу Божу поставили американські задняни». На той період часу це була надзвичайно дороговартісна річ. Хрест виготовили у Італії через чеську фірму із Острави.

Таким несподіваним чином перегукується не тільки новела Василя Стефаника «Камінний Хрест» із долею заднян та тисячі їх земляків. Але, як це не гірко визнавати, і досі перебувати у цій дійсності. Тінь того далекого і водночас сучасного Хреста здається більшає і накриває вже не десятки і сотню приборжавчан, а через чотири-п’ять поколінь – вже тисячі нащадків заднян. А якщо роззирнутися поза вічні гори Карпати, то на мільйони українців, що заробляють на прожиття сімей за тисячі кілометрів від рідної домівки, в тому числі і за океаном, мабуть, тому ж таки, такою популярністю користується сучасна інтерпретація мукачівського рок-гурту «Рокаш» .
АМЕРИЦЬКИЙ КРАЙ
Полетів би м на край світа,
як вітер, што в полі літать,
Лем жаль ми тя, моя хиж,
о лем жаль ми тя, жаль,
А інакше би м поїхав (2р.)
в Америцький край.
Гей, доле, доле, де сь ся доле діла?
Ци тя вода взяла, ци тя риба з’їла?
Лем жаль ми тя, жаль…
Кідь тя вода взяла, буду тя глядати,
Кідь тя риба з’їла, нигда тя не знати…
Америцький край.
Лем жаль ми тя, моя страно,
де живуть мамічка з няньком,
Лем жаль ми вас, мої діти лем,
жаль ми вас жаль,
А інакше би м поїхав (2р.)
в Америцький край.
Гей, доле, доле, ди сь ся доле діла?
Ци тя вода взяла, ци тя риба з’їла?
Лем жаль ми тя, жаль…
Кідь тя вода взяла, буду тя глядати,
Кідь тя риба з’їла, нигда тя не знати…
Америцький край.
Є чимало тих, хто цинічно при судженнях про нашу гірку українську долю любить приводити приклад нашого топтання на одних і тих самих граблях: мовляв, такий уже в українців національний вид спорту.
Виникає закономірне запитання, або ми не рухаємося нікуди а тупо топчемося на одному й тому ж місці, або хтось зловтішно із методичною періодичністю підкладає перед нами на шляху ті кляті граблі? А чи не пора вже підняти їх та й використати за призначенням цей правічний господарський реманент українського селянина та із завзяттям вигребти із ґаздівства сміття та згрібати до купи ті самі українські $.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар