В результаті успішно проведеної Червоною армією Львівсько-Сандомирської військової операції, наприкінці літа 1944 року територія України була майже повністю звільнена від фашистських загарбників. Залишалася лише невеличка частина українських земель за Карпатами, яка юридично належала Чехословаччині, але фактично знаходилася під окупацією гортіївської Угорщини.
Враховуючи важливість карпатського напрямку й особливості ведення бойових дій в гірських умовах, радянське командування для здійснення Карпато-Ужгородської операції створило спеціальне військове формування – 4-й Український фронт під командуванням генерал-полковника Петрова. Також до штурму карпатських перевалів готувався і 1-й Чехословацький армійський корпус Людвіка Свободи, що був сформований в СРСР наприкінці 1942 року. Але у зв’язку з початком Словацького національного повстання наприкінці серпня 1944 р. корпус раптово був перекинутий в південно-східну Польщу для участі в штурмі Дуклянського перевалу. (Деякі історики сходяться на тому, що радянське командування з певних політичних причин і відповідних міркувань навмисне усунуло можливість зустрічі фронтовиків-закарпатців зі своїми земляками, бо розповіді про умови перебування в СРСР могли би негативно вплинути на хід подій, пов’язаних з подальшою долею Закарпаття).
Успішні дії 2-го Українського фронту, що призвели до виходу з війни Румунії, дали можливість обійти Карпати з півдня і створили загрозу оточення групи німецьких та угорських військ, які перебували на території Закарпаття. Щоб не попасти в черговий «котел», окупанти почали спішну евакуацію за Тису. Ситуація, яка склалася, полегшила наступ військ 4-го Українського фронту, які розгорнули Карпато-Ужгородську операцію і до середини жовтня оволоділи головним Карпатським хребтом та зайняли гірські перевали. Так звана «лінія Арпада» – ціла система оборонних інженерно-фортифікаційних споруд, що простяглася вздовж Карпат, виявилась непотрібною і без боїв була залишена.
Наступ проходив через карпатські перевали по п’яти основних напрямках. Бойові сутички між наступаючими червоноармійськими та відступаючими угорськими військами на території сучасного Закарпаття носили епізодичний характер. Як доповідав своїм вищим інстанціям тодішній начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. Брежнєв «противник настільки був дезорганізований й обескуражений, що втратив управління, зв’язок і не в змозі був чинити скільки-небудь серйозний опір в боях за Мукачево й Ужгород…».
Визволення Іршавщини випало на долю бійців 237 Пірятинської стрілецької дивізії (командир – полковник Тетенко), яка ввійшла на Закарпаття через Верецький перевал і 8 жовтня зайняла Воловець. Перегрупувавши бойові частини і підтягнувши тили, 23 жовтня почався загальний наступ по всій лінії фронту. Бійці 237 дивізії наступали долиною річки Ріка. Протягом першої половини дня вони визволили Міжгір’я, Горінчово, Липчу і повернули у напрямку села Довгого. Перейшовши через Липчанський перевал, червоноармійці увійшли в долину річки Боржава і вже 24 жовтня бійці 841 стрілецького полку (командир – Герой Радянського Союзу полковник Акулов) та бійці 835 стрілецького полку (командир – полковник Подопригора) увійшли в село Довге.
Боячись оточення, угорське військо поспішно відступало. Для прикриття відступаючих, на залізничній станції у Лукові було залишено дві далекобійні гармати з обслугою, які обстрілювали Довге та підступи до нього.
Артилерійська дуель та кулеметна стрілянина тривала цілу ніч, а місцеве населення було змушено ховатися всю ніч по ярах та лісах.
Перегрупувавшись, вранці 25 жовтня червоноармійці перейшли у наступ. Не зустрічаючи майже ніякого опору угорських військ, було визволено Приборжавське, Луково, потім Білки та Дубрівку. Того ж дня червоноармійці ввійшли до Іршави та Ільниці.
Паралельно зі сторони Хуста рухалася 138 стрілецька дивізія, яка 25 жовтня визволила села Вільхівку, Греблю, Заріччя та Сільце. З’єднавшись у Сільці із частинами, які наступали з Іршави, продовжили наступ на Кам’янське, Дунковицю і в напрямку на м. Мукачево.
Ще раніше – 22 жовтня – угорських окупантів було вигнано із території сіл Чорнопотіцького куща, який повністю контролювали бійці партизанського загону Усти-Прищепи.
Намагаючись призупинити наступ Червоної армії, ворог нищив за собою всі транспортні комунікації – тунелі, мости, залізничні станції. Зокрема, за свідченням старожилів, відступаючими угорцями було заміновано та зірвано залізничний місток і дорогу на околиці Довгого (урочище Під Облазом). Мали бути знищені залізничні станції у Приборжавському і Білках. Та під час першого вибуху ворожий сапер отримав важке поранення і помер, а тому інші залізничні будівлі залишилися цілими. Також було заміновано і транспортний міст через річку Іршавку у центрі Іршави. За спогадами добре знаного в районі історика-краєзнавця В.П. Керечанина, лише завдячуючи активним діям місцевого населення, міст вдалося врятувати від руйнування. Хоча частково були пошкоджені опори залізничного моста в Іршаві та зірвано транспортинй міст у Сільці.
Слід відмітити, що місцеве населення з неприхованою радістю зустрічало воїнів-визволителів, які принесли довгожданне визволення від угорської окупації. Повсюдно виникали стихійні мітинги, бійців зустрічали з хлібом і сіллю та запрошували до своїх хат.
Загалом на території району активні бойові дії не проходили, що дозволило обійтися майже без людських втрат як з боку наступаючих, так і з сторони місцевого населення. Всього на Іршавщині поховано 5 червоноармійців (4 у Довгому та 1 у Білках), 3 партизани із загону ім.Ватутіна (с.Довге), троє членів екіпажу радянського бомбардувальника (с.Смологовиця), четверо льотчиків та 11 партизан-десантників (с.Чорний Потік), 1 партизан (с.Загаття). Загалом на території району поховано 27 бійців та партизан, які віддали свої життя, визволяючи нашу землю від нацизму.
В результаті успішного наступу вся територія Закарпаття протягом 10 днів була визволена, а десятки військових частин отримали найменування “Карпатських”, “Мукачівських”, “Ужгородських”. Фактично закінченням Карпато-Ужгородської операції і завершилося остаточне визволення території України.
Андрій Світлинець,
директор районного
історико-краєзнавчого музею БДТ.
