Шістдесятип’ятирічний єгер Іршавського районного товариства мисливців та рибалок Іван Попович, який проживає у Кам’янському:
— Бачите, нам до Шаланківського лісництва навпрямки – п’ять кілометрів, правда, повінь міст знесла, а так – ми сусіди.
Ці слова Іван Васильович буквально вмить вимовив, перехопивши мій запитальний погляд.
Хоча, кому ж тут бути, як не їм – мисливцям. І — не тільки з Іршавщини, але, — й з усієї області.
…Взагалі того дня – минулої суботи — до території Шаланківського лісництва двома шляхами — доволі пристойною для Закарпаття асфальтівкою із Виноградова та зі сторони Великої Копані, із самого ранку, переважно легковики а та мікроавтобуси намотували на колеса курні від пилюки та гарячі від асфальту кілометри. Що не кажи, а для мисливців – це не гірські та польово-болотяні кілометри у загонах та на номерах. До того ж – це перший у закарпатському краї істинно професійний фест, чи не за ціле століття, — свято справжніх чоловіків, які свій гонор і звитягу демонструють перед такими ж як і вони. Без жіночих очей, які у первісно чоловіче суперництво, мусимо погодитися, привносять не завжди здорову нотку змагальності, перед якими добувачі з неймовірно затаєною гордістю приносять додому кавалок м’яса, тушку зайця, чи дрібну куріпку. Ну, а за убитого кабана, благородного оленя, за рідкістю випадків, годі й говорити: кількість виходів мисливців у співвідношенні людиноднів – до кількості кілограмів добутого – аж ніяк не на користь тих, хто полює.
На порівняно невеликій території мисливської бази Шаланківського лісництва організатори першого у Закарпатській області свята Дня мисливця зуміли розмістити просто неймовірну кількість не те що експонатів, мову мабуть варто вести про сотні, якщо не про кілька тисяч, а про десятки виставкових міні-майданчиків. А там уже у кого із запрошених учасників наскільки вистачило фантазії, творчої наснаги, здобутих трофеїв, мистецтва таксидермії. У центрі величезного кола приготовлено дрова на вечірню ватру а зовнішню його межу вінчають корони трофейних оленячих рогів. Серед них за оцінками знавців – одні з найкращих, якщо вже не найліпші – здобуті у нетрях під полониною Кук та її близьких і дальніх околицях.
До речі, ці мисливські угіддя – одні із найславетніших Срібної Землі, які у свій час родині графа Ласло Телекі подарував австрійський імператор Карл ІІІ на початку 18-го століття за активну участь у придушенні широко відомого у нас повстання куруців. Їх рух був започаткований у Шаланках, а у Довгому відбулася одна із найбільш драматичних сторінок визвольної боротьби угорців за своє національне визволення, у якій золотими літерами вписані рядки із іменами селян Довгого та довколишніх сіл. І от, оглядаючи виставкові майданчики лісомисливських господарств, що організаційно входять до структури Закарпатського обласного управління лісового господарства, голова облдержадміністрації Геннадій Геннадійович Москаль особливу увагу звернув на виставкові стенди Довжанського лісомисливського господарства, працівники якого, окрім трофеїв, гостям та учасникам першого на Закарпатті Дня мисливця дали змогу ознайомитися не тільки із сучасними зразками трофейних здобутків, але й пірнути у історичну ретроспективу столітньої давності.
Старі світлини передають атмосферу того періоду, коли у Довжанському замку графів Телекі як взимку, так і влітку гостювали представники найбільш родовитої європейської знаті, та здобували трофеї, якими потім гордилися перед своїми земляками. Не гріх до цього ескізу додати ще й такий графічний мазок – графські гості вивчали закарпатські краєвиди, проїжджаючи верхи, або у легких бричках вадасними путями. У деяких місцинах вони ще й досі збереглися у доволі пристойному стані.
Коли вже мова зайшла про голову обласної державної адміністрації Геннадія Москаля та ДП «Довжанське ЛМГ», то неможливо обійти і той факт, що під час урочистого відкриття свята перша особа краю вручила Грамоту ОДА єгереві цього господарства Василю Дмитровичу Німчуку.
Голова ОДА, відкриваючи фестиваль, відзначив, що серед цілого сонму закарпатських фестів цей займе своє належне місце. Голова обласної ради Михайло Рівіс побажав і організаторам, і учасникам та гостям свята зробити його традиційним. За словами Михайла Михайловича, полювання завжди було любимим заняттям справжніх чоловіків. До того ж, такий новітній фестиваль стане доброю нагодою для припливу потоку туристів на Закарпаття.
Полюванню справжні закарпатські бетяри віддавали не лише час, наснагу, але не шкодували сил і коштів ні колись, ні тим більше тепер для амуніції, всього того, що необхідне для виходу в ліс, поле, річкову чи озерну заплаву. А що вже вести мову про зброю. Тут не знати, що переважує: технічні характеристики, чи нагода по-доброму під’юдити товариша – продемонструвавши новішу зброю, точнішу і таку, що б’є більш влучно.
Пристрасті полювання підвладні як високоінтелектуальні професори так і трудяги від землі, керівники високого рангу і безробітні, що знаходять кошти на … патрони.
Трофеї та ті, хто їх добуває відволікли нашу та увагу гостей ще й від такого неодмінного супроводу, що став несподіванкою – гість із Волині Валентин Мандрик виконав основні мелодії на мисливському ріжку, що здавна використовують на полюванні. На ще вищу ноту цю мисливську мелодію підняв Іван Вішіван один-в-один імітуючи трубний рев оленя у період гону.
Мистецтво полювання дотичне до багатьох видів. Це і найсмачніша кухня і філігранна різьба на рушничних прикладах та ножах, картини та вироби із коріння як у Валерія Федурці, якого Сергій Федака у передмові до каталогу виставки 2014-го року назвав «співавтором матінки — Природи».
Мистецтво. Шаланківський скульптор Степан Гергель на початку фестиваля тільки «приглядався до дубової колоди. А вже під завісу свята з-під шина його «Ускварни» та долота проступило мудре обличчя старого гуцула, мудрі очі якого добре споглядають на нинішніх вадасів та їх трофеї із далечі віків та крисані часу. Він немов справжній мисливець, що до того непомітний, тільки вполювавши звірину, виходить тихо із засідки. Як той талісман започаткованого свята. Сподіваємося, що він уже «вполював» свого туриста.
Свято перевалило через першу свою гранку та продемонструвало, які ми водночас далекі і близькі від стихії природи, із якої вийшли і до якої постійно прагнемо повернутися. Навіть коли це в образі маленької дівчинки із туго заплетеними кісками, яка так і задерикувато пристає до сіроманця.
Через всі основні дійства, виставки, ба навіть забави червоною ниткою у гобелені цього свята проступала головна ідея: мисливці у першу чергу – це патріоти свого краю, його природи, її багатств і унікальних зразків та представників флори і фауни.
Михайло ІСАК.
