Версія для друку Версія для друку

Росли й росли у кошику гриби…

У ближній ліс я вибрався липневого післяобіддя, коли стовпчик термометра підскочив до позначки тридцять два з половиною вище нуля. Далі він, здається, й не знав куди рухатися – вгору чи вниз.
Коли я нарешті зайшов у благодатну тінь букових заростей, відразу війнуло прохолодою, терпким запахом прілого листя. Дихати стало легше, а в ногах додалося сил.
А ось і перший мій гриб – зелена голубінка (так ми називаємо сироїжки). Що ж, це непоганий трофей, адже серед усіх різновидів голубінок саме зелена вважається вищим сортом. Не знаю, кому як, але в моїй родині і в родинах найближчих сусідів це відомо всім споконвіку.
Перехресні стежки-серпантини, витоптані «грибарями», дозволяють легко підніматися вгору, відкриваючи нові краєвиди. Чути приглушений гул: ген унизу трудяться старенькі комбайни на жнивах у полі. Біля них на спеці терпляче чекають своєї черги люди, коли і їх нивка буде обмолочена.
А це вже справжня удача: просто перед ногами показав свою шапку гриб-боровик. Оглядаюсь навкруги, бо знаю – у нього має бути товариш. Так і є. Присідаю трохи перепочити і не поспішаючи очищаю корені грибів. Пригадую розповідь давнього друга, як дітлахи Довгого, знайшовши одного гриба, голосно кричали: «Бумбариш, бумбариш, а де твій товариш?» Хоч я й не кричав, але в мого «бумбариша» товариш таки знайшовся.
Звертаю увагу, що під ногами дуже багато сухого гілля. Колись у дитинстві ми ходили за хмизом далеко, кілометрів за 5-6, ще й сторожів треба було стерегтися. Вони, ті сторожі, не так служили справі (ну яка це крадіжка – збирання хмизу), як хизувалися своєю владою. Тепер це сухе гілля нікому не потрібне, бо в оселях газ.
А це що? Під кущиком видно помаранчеві голівки грибів. Ціле сімейство. Підходжу ближче. Та це ж королиці – дуже цінний і рідкісний гриб. У попередні засушливі пори їх не було зовсім, тож я й призабув про них. А вони й справді оригінальні – виростають у формі білого яйця, потім волоть на шапочці розкривається й вони являють себе світу: ось ми, беріть нас! Багато грибників не знають, що це за гриби, вважають їх мухоморами і просто підгилюють ногою, що, звичайно, ж неправильно: чого сам не береш, те іншому залиши.
Стежка підвела до урвища, де в дощову пору по дну протікає потічок. Але що я тут бачу: весь яр завалений побутовим сміттям. Поляки кажуть, що не пустять нас до Європи зі Степаном Бандерою, а я переконаний нас туди не пустять через варварське ставлення до природи. Від думок мене відволікає нова незвична знахідка – гриб-корчованя. Він чимось нагадує баобаб у мініатюрі. Дуже смачний і поживний. Кладу його до кошика і задоволено констатую, він уже майже повний. Іду собі далі, насолоджуючись затінком і легеньким вітерцем.
Десь унизу почувся тріск сухої галузки, а згодом — і голоси. Це діти прийшли по гриби.
– А в мене, хлопці, – хвалиться один – гриби у кошику так і ростуть!
– Ти що, землі туди підсипав і вони продовжують рости?
– Ну ти й даєш, просто я вмію їх збирати!
Почувши цей діалог, беру свій записник, який завжди ношу з собою й хочу записати щойно почуте, та натомість у мене експромтом виходить:
– Росли й росли у кошику гриби!
– А в ньому що, земля була, Андрію?
– Ну й дивний ти, вони росли числом,
Бо я гриби знаходити умію!
Юні грибники швидко завершили свою дискусію і побігли «нарощувати» свої кошики, а я почав потроху спускатися з гори.
По дорозі зустрів саламандру – схожу на ящірку тваринку з чорною шкірою, прикрашеною яскраво-жовтими плямами. Вона занесена до Червоної книги і охороняється законом, але все одно з роками трапляється дедалі рідше. Вона дуже повільна і сумирна, довжиною 20-30 см. Окремі особини можуть досягати й півметра.
Додому я повернувся задоволений. Бо й відпочив, і грибів назбирав, і щасливою усмішкою збагатився.

Михайло Ціцак,
с.Імстичово

Ваш отзыв

Ваш коментар