Версія для друку Версія для друку

Гран-прі фестивалю удостоївся Юрій Мельник

У одному із попередніх номерів наша газета вже повідомляла, що відомий гуморист із с. Довге Юрій Мельник взяв участь у VІІ Всеукраїнському фестивалі-конкурсі виконавців гумору та сатири «Усмішки Глазового» і удостоївся найвищої нагороди – гран-прі фестивалю.
– Фестиваль проходив у м. Очаків Миколаївської області, — каже Юрій Юрійович. – У ньому взяли участь 14 гумористів. Кращих з кращих визначало авторитетне журі, до складу якого входили відомі артисти, гумористи, письменники і сміхотворці. До речі, головою журі був небезвідомий Анатолій Паламаренко.

– Пане Юрію! Ви народились першого квітня. Вам сам Бог велів бути сміхотворцем…
– Ну, як Вам сказати, сам Бог велів…Усвідомлення того, наскільки день мого народження співпадає з тим талантом, яким нагородив мене Господь прийшло значно пізніше. Скористаюся модною нині, не лише у Закарпатті, фразою «соувпаденіє?-Ни думаву!!!» А відносно сміхотворця…Це поети та письменники є сміхотворцями, які пишуть гумористичні твори, монологи та вірші, а я вже можу вважати себе, як таким, що продукує і доносить до глядача їх надбання. Хоча праця декламатора-виконавця теж дуже відповідальна перед аудиторією. Про це треба завжди пам’ятати. А коли вже кажете, що сміхотворець, то хай так і буде – я не заперечую.
– Яким було Ваше дитинство? Що найбільше запам’яталось?
– Дитинство було у мене повністю радянським: штани доношував за мною брат, черги коли за чим, сметану возив у трилітровій банці коли з Берегова, коли із Сваляви, штани «кльош» батько не дозволяв(хотілось побути «хіппі»), цукерки любимі: лісовий горішок у шоколаді і «лидиньці» у консервній упаковці, і звичайно справжні «Сітро», «Дюшес», «Крем-сода», смак іще до сьогодні забути неможливо. Літом річка, купання, гриби, ягоди; осінню папороть і сухоє листя заготовляти для господарських потреб, копицю класти для картоплі і інших фруктів, у школу приносити і папір, і залізо і інші товари, скажем так. Ну і звичайно цікаві вечори у школі, де уже починаючи із шостого класу читав твори Степана Руданського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні. І іще: з восьмого класу їздив уже на канікулах у Харківську область на скирдування соломи, на заробітки, «так сказать».
– У школі, напевне, Ви теж веселили і розважали інших?
– З попереднього питання не буду повторюватись, Скажу тільки, що веселити веселив, але тоді ще не розважали. То вже потім з роками, коли культура і мистецтво видозмінилися із своєї основи і стали поп, арт, поп-арт, і прийшли оці, як Ви кажете – розваги.
– Коли вперше відчули, що покликані на землі творити добро?
– В кожному інтерв’ю, яких у мене уже було чимало, я завжди відповідаю, що життєвим моїм кредо є творити добро! А коли і як прийшло усвідомлення цього, хто його знає…Я завдячую батькам за чудове і дуже прекрасне виховання, вони для мене були прикладом у спілкуванні з людьми, у повазі до всіх без винятку людей, у бажанні прийти на допомогу, аура доброти панівною була у відносинах батьків до нас із братом. Ось, мабуть, це і стало тим фундаментом для мене, що робити добро іншим має бути основою, стержнем у людини.
– Чому саме обрали культосвітній заклад?
– Із самого дитинства я мріяв і хотів бути актором. Це для мене було засадничим аспектом. Йой! Це не дуже я закрутив? Одним словом, стати актором, артистом було для мене всім і вся. Та життєві обставини склалися не на користь моєї мрії. Можливо, і я десь щось проґавив, можливо…ай ну його…все можливо. Що вже його зараз вертіти, якщо змінам не підлягає. Невдала спроба вступити у Львівський політех, привела мене до першої спеціальності в житті – токар по дереву- в Іршавський лісгоп (про що ніколи не жалкую). Потім автошкола, «возилисьмеся» до школи на «Анці кушницькій», старші люди знають, що то за техніка така була інтересна, і, так, так, армія совецька. Служу собі та й гадаю: куди ж його поступати маю. Подумав, що після служби зразу інститут не осилю і вирішив почати з підготовчого відділення Київського державного інституту культури ім.О.Корнійчука в місті Миколаєві, де був філіал. І…вступив, і вивчився, бо все одно в культурі і мистецтві гадаю собі, хоч і не на театральному. Хоча з огляду назад треба було ризикнути перевестися на режисерський факультет. Ось така моя відповідь чому культосвітній заклад?
– Ви працювали на відповідальних посадах. Що це Вам давало у житті?
– Можливо, Ви маєте на увазі керівних посадах? Бо, як на мене, то кожна посада, яку б людина не займала, є відповідальною. Культосвітня моя стежина-дорога почалась з директора Кушницького будинку культури, де ми разом працювали з Ганною Михайлівною Пасуля, яка була його художнім керівником. Як більш досвідчений працівник, Ганна Михайлівна багато чому навчила мене практичним азам роботи культпрацівника на селі. А це, повірте, не так вже й легко і просто було. Після інституту я не соромився проходити цей «лікбез», для мене це було тільки на користь. Потім Довжанський БК і Іршавський районний будинок культури. А що давали мені ці посади? Жартома відповідати чи всерйоз? Шо дали? Окрім клопоту, нічого не дали. Певний досвід у роботі з підлеглими так. А морального задоволення чи (не дай Господи, бо що бим був робив з тима грошима) матеріального – то нічого. Для творчості втратив той час.
– Напевне, теж гумор не полишав Вас?
– О!!! На керівних посадах гумору вистачає. Встигай лише записувати або запам’ятовувати. В керівництві такі гумористи трапляються, що гай-гай. Я нікого не хочу образити, боронь Боже, кредо моє знаєте. Але ж, але ж…Звичайно, не полишав. Це вже моя карма, фатум, рок, а, може, просто чудова доля бути таким.
– Ви берете участь у конкурсах і перемагаєте. Повертаєтеся звідти з нагородами. Що це Вам дає?
– Участь в різноманітних фестивалях та конкурсах спонукає мене до творчого зростання, до вдосконалення виконавської майстерності, до збагачення репертуарного матеріалу, і основне – набувається досвід спілкування з самими глядачами, вивченням їх настрою і вподобань, а звідси уже і успіх недалеко. Бо як же ж без нього.
– Із якими відомими особистостями Ви зустрічалися?
Чиї твори виконуєте?
– Тут мені вже до-о-о-бряче поталанило. По гумористичному цеху, як у нас кажуть, надзвичайно приємно мені, що з народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України Анатолієм Нестеровичем Паламаренком ми вже добре знайомі, також з народним артистом України Грицьком Драпаком та заслуженим артистом України Володимиром Пушкарем. Він — і автор, і виконавець гумору, з Тернопільщини, заслуженим артистом України Миколою Савчуком з Коломиї, із заслуженим діячем мистецтв України Євгеном Дударем. Не буду всіх зараз перелічувати.
Моїми улюбленими авторами є Остап Вишня, Степан Олійник, Павло Глазовий, звичайно, Володимир Пушкар, Микола Савчук, Володимир Гажала, Ярослав Люльчак, Володимир Куряк, а також наші закарпатські гумористи Михайло Чухран з Королева, Павло Чучка з Ужгорода та ще багато інших. Читачам, певно, не всі прізвища знайомі, але хто цікавиться веселими гуморесками і просто любить гумор, то в інтернеті можна знайти твори цих письменників.
– Що, крім таланту та наполегливої праці, є складовими успіху Юрія Мельника?
– Як що? Харизма!!! Ви що, Василю Васильовичу, не знаєте? Харизма, жести, міміка, посмішка, очі, постава, рухи, пластика, па-у-за, пауза при виконанні творів. І щоб глядач довіряв мені, що я маю намір не тільки розсмішити його, але й легенько через слово чи мовчання, замислитись над життям-буттям, не забути про любов до життя і до всього прекрасного, особливо до жінки…
– Ви неодноразово, окрім киянок та одеситок, підкорювали Київ, Одесу — дві столиці держави та гумору? Що найбільше запам’яталося?
– Мій перший серйозний конкурс — «Вишневі усмішки», який проходив у ляльковому театрі в місті Ужгороді. Головою журі тоді був заслужений діяч мистецтв України Євген Дудар, і я зайняв перше місце. Потім поїздка до Одеси на конкурс ім. Андрія Сови, де теж здобув перше місце і познайомився з багатьма чудовими виконавцями гумору з різних областей України, які в подальшому стали моїми друзями.
– Для Вас гумор – хобі чи покликання?
– Та яке там хобі! Звичайно, покликання. Воно весь час мене кличе і кличе і не дає спокою. «Куди там тобі старість,-каже воно. — Я тобі дам. Ану швиденько поновляй репертуар і поїхали!»
– Що саме хочете донести до глядача через гумор?
– Скажу коротко. Ще одне моє артистичне кредо: сміх заради сміху – це не для мене. Мені імпонує вдумливий гумор, серйозний гумор(якесь тут є протиріччя, правда?), щоб глядач сміючись – думав, задумовувався. Гумор виховує, направляє, викриває людські негативи, є ж бо ще і сатира, і фейлетон. Гумор, як казав на майстер-класі в Очакові Анатолій Паламаренко, – це перш за все і найперше слово! А жартувати із словом протипоказано. Бо воно утішить, і зігріє, і розвеселить, і …ранить.., і може зробити боляче…Потрібно поважати і любити глядача, і вести з ним гарну бесіду, навіть через гумор…Тоді він стане добрішим!
– А сам ви пишете жарти?
– Ні. Я пишу вірші. В 2015 році видав книгу поезій «Йди до мене». Про кохання, до жінки…
– Останнім часом Ви заявили про себе як актор Берегівського українського народного театру ім.Ярослави Бандурович. Це Ваше нове амплуа?
– А це, скажу я Вам, Василю Васильовичу, і стало здійсненням моєї юначої мрії. Чому я безмежно радий і вдячний Ользі та Олександру Матей, що вони прийняли мене до свого колективу, а своєму другові Івану Чегілю завдячую за його рекомендацію до театру. У складі театру я вже зіграв у трьох п’єсах: «Лев у пастці», «Одного разу в Берегсазі» та «І були кози ситі, і сіно ціле, допоки…». Прем’єри п’єс «Лев у пастці» та «Одного разу в Берегсазі» відбулись в обласному театрі ляльок, а з п’єсою «Одного разу в Берегсазі» в 2016 році гастролювали в Тісауйвароші в Угорщині, на святі міста. В 2014 році в м.Очакові ми отримали другу премію з п’єсою «Лев у пастці», а цьогоріч уже на XXII-му Фестивалі театрального мистецтва в тому ж Очакові ми отримали III-ю премію в загальному конкурсі і I-му премію в номінації «За краще відтворення теми фестивалю». Наш колектив запросили прийняти участь у Міжнародному фестивалі аматорських театральних колективів в місті Києві.
– На сцені Вам доводиться бути і статечним, і злим, і добрим. Як це Вам вдається?
– Стаю перед дзеркалом і дивлюсь на своє відображення: статика – є, злий – є, добрий – є, смішний – є, ну і так далі, в залежності від характеру твору. І все. Репетиція і ще раз ре-пе-ти-ці-я.
– А з Вами трапляються курйозні ситуації?
– Не знаю, чи на жаль, але на щастя, не траплялося.
– Ви — людина амбіційна?
– Хіба що в міру своєї мрії. А так – ні.
– Ваші улюблені українські гумористи?
– Андрій Сова, Штепсель і Тарапунька, Анатолій Литвинов, Грицько Драпак, Микола Савчук, Володимир Пушкар, Михайло Герасимчук з Києва, Василь Панюс з Теребовлі, Тернопільщина.
– На сцені ми бачимо Вас завжди веселим, енергійним, драйвовим. Ви такі ж і в житті?
– Коли як. Буваю і сумний, і роздратований чимось, але як я себе знаю і трохи люблю, то драйвовим бути мені подобається, а найбільше добрим і позитивним. Цього бажаю і нашим читачам.

Розмову записав Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар