Версія для друку Версія для друку

НЕ ТОЙ ТЕПЕР СІНОКІС, ХОЧ ТРАВА І ТА

Наше дитинство завдяки вибору батьками місця проживання проходить в системі окремих соціальних, архітектурних, географічних та деяких інших домінант. Для мене та сусідських дітлахів такими залишилися у тому часі школа, річка, штрек (вузькоколійка), приймальний пункт райзаготконтори і, звичайно, сільмаг. У нас починалася весела безтурботна пора канікул, а в господарському магазині – майже щодня продавалися одна-дві коси. Цікаво було спостерігати за ґаздами, коли вони перед покупкою коси довго вибирали: спочатку – за номером, відповідником довжини вістря, на вказівному пальці правиці зважували і вже лише опісля приступали до головного – кінчиком вістря висячої на тому ж таки пальці коси легенько вдаряли об цементно-мозаїчну підлогу, камінь надворі або в що-небудь стальне.
До видзвону дослухалися не менш прискіпливо та уважно як до мелодії церковних дзвонів. Інколи для порівняння майбутні чоловічі помічниці на млаках, городах та лазах бралися в обидві руки. Вдало вибраний інструмент косаря цінували і берегли роками. Не ганьбилися необережно зламану і заварити у хорошого майстра-електрогазозварника.
Велику рогату худобу тоді тримали майже в кожному дворі, тож відразу по завершенню весняно-польових робіт у Петрівку приступали до косовиці «на лазіх». Інколи, як мої вже покійні сусіди і родичі Урста та Дурда, що пережили у концтаборах та на фронтах Другу світову війну, вибиралися на косовицю сім’ями в урочища Звисний і Кришеників щонайменше на два тижні. Нерідко туди на літування виганяли і худобу.
Той уклад життя, побут, традиції господарювання спочатку зів’яли й висохли, як стигла соковита трава на добре загноєному та напоєному відводами від гірських потоків лазі, і відійшли у небуття – як схосноване худобиною взимку запашне, заготовлене влітку сіно.
Вже майже не залишилося таких господарів, які не те що дотримуються, але не дуже то й згадують, хоча ще й пам’ятають стилістику такої роботи. Вона, до речі, належить до найбільш енергозатратних, і прирівнювалося ручне косіння до роботи сталеварів, шахтарів. Доброму косареві добре й платили. А в родині чи в роду такий помічник по-особливому цінувався.
Тепер все перевели на механічну основу. Років із п’ять тому в невимушеній розмові на схожу тему один земляк розповідав, як гостюючи у доньки із зятем у Німеччині, задумав купити гарну косу. Нема. Усе в магазинах є, а от звичайної ручної коси у німців давно вже немає. Хтозна скільки часу промайне, коли і наші діти – представники якогось наступного покоління на таку косу у музеї дивитимуться з подивом і мізкуватимуть, як таким інструментом предкам вдавалося косити траву.
Виконуючи редакційне завдання – розкрити тему сінозаготівлі, вирішив не виїжджати за межі рідного села, тож несподівано набрів на своєрідну удачу.
Під Облазом на землях запасу Приборжавської сільської ради, так уже співпало, виділили цього року сінокоси двом родинам Ісаків. Обидва Михайли. Тільки один –Михайло Юрійович Ісак – знаний підприємець, золотих рук майстер, у якого і сини продовжують нелегку, але благородну справу перетворювати камінь на мистецькі цінності. Інший – із не менш знаної і шанованої родини, колишній правоохоронець, тепер на заслуженому відпочинку – Михайло Михайлович Ісак.
Віковий розрив – у покоління.
Якщо старший ментально, свідомо, ще занурений у ту минувшину, живиться тими світоглядними джерелами , що не всохли, хоча подекуди і обміліли, від своїх батька й діда, то представник середнього покоління більше звичний, ба, навіть схильний до сучасного світу. Попри вже названі поверхневого споглядання різниці, безумовно, повинні бути між ними неодмінно є й інші. Але є чимало такого, що їх єднає. Михайло Юрійович тримає кілька корів хорошої молочної породи. Хоча за своєю має – статністю цілком міг би обходитися без цього підсобного господарства. Ймовірно, що так само без корови обійшлася б і родина Михайла Михайловича. До цього часу на обійсті вони худобу не тримали. Але рік чи два тому придбали з дружиною корову. І саме у Михайла Юрійовича.
Обидва ґазди на полі не косили вручну: замовлений трактор із косаркою справився з кількома гектарами за доволі короткий час, тож обидві родини і сушили, і збирали сіно водночас.
… Цьогоріч літо видалося не таке засушливе, як кілька попередніх. Навіть легкий дощ, не те що зливи, бурі інколи додають клопоту на сіножатях. Але ті, кому вдається пройти поміж «мокрі дні», везуть додому сіно зеленкуватого відтінку, м’яке, як вовна, духмяне і запашне: проїде повз тебе підвода із таким, здається, ніби зайшов у салон із фірмовими духами. Виспатися на такому – не треба ніяких снодійних, сон легкий і приємний, як у дитнстві – без турбот і переживань.
І що ґаздам переживати, коли повна сіняниця та здорова і сита худоба в хліві. Майже ідилія. Якщо при цьому забути про важку щоденну селянську працю, якої, як не прикро, все менше стає у наших селах.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар