Свої перші сто карбованців Олександр заробив ще семикласником. Тоді його батько, відомий митець Іван Юрійович Ісак взявся вирізьбити притвори у місцевому Пиборжавському православному храмі Пресвятої Богородиці. Щоб прискорити роботу, чорнову її частину, батько доручив наймолодшому синові. Тепер таку операцію електролобзиком легко виконує при бажанні навіть некваліфікована людина. Олександру довелося доволі потрудитися свердлом та пилкою, аби виконати навчас заготовки для батька. Зате й дотепер не без гордості згадує куплені на зароблені гроші модні і такі бажані джинси.
І з того часу у нього не водяться надаремні, або легкі гроші. Його статки, як і авторитет Майстра, затруджені: руками, розумом, споконвічною селянською мудрою метикуватістю, що допомагала його предкам не тільки виживати у нелегкі для краю підневільні роки і століття, але й ґаздувати так, щоб безбідно жила багатодітна родина. Так уже сталося, Олександр виростав серед стружок, трісок, дощок, брусів і навіть колод; ножі, стамески, долота стали звичними для нього ще в дошкільному віці – батько, головний художник колгоспного сувенірного цеху мав і вдома майстерню. Так, навіть попри відсутню якусь зовнішню установчу виховну лінію, у сім’ї закладалася основа майбутнього молодшого сина, хоча вже тоді обраний напрямок освіти старших дітей – Ярослава і Антоніни ( обоє відомі митці – різьб’яр і керамік) до певної степені формував передумови вибору і в найменшого сина.
Шлях Олександра у мистецтво виявився непростим, звивистим і, можна сказати, навіть довгим. Через ряд певних життєвих обставин із фаховою освітою не склалося. У кількох його спробах здобути її ніби нездоланними бар’єрами повставали неочікувані травми, чи ще якісь пригоди. І навіть при цьому доля невідворотно направляла цього чоловіка у русло художньої обробки дерева. Навіть спроба відвернути долю у паралельне русло – думав поступити на навчання у Ленінградську академію лісового господарства – виявилася, на щастя, що вже тепер зрозуміло, не результативною.
З висоти сьогодення можна говорити, що та череда обставин випробовувала його долю: наскільки твердий має характер, цілеспрямований, невідворотний при досягненні мети. Життя гартувало Олександра Ісака по-своєму, а соціально-політичні, державні зміни, які доводиться переживати цим поколінням, – на свій лад. Як безперервний важкий монотонний конвеєр згадує систематичні поїздки на угорські ринки, де продавали сувеніри, щоб сім’я могла елементарно вижити. Згодом появилася робота Росії. Тоді вже будні перейшли в інший цикл: рівно два тижні вдома – і за такий самий час складав сходи на віллах та садибах новоявлених російських нуворишів. Здавалося, колесо Фортуни, у якому він крутився немовби та білка, так і зажене його не знати доки.
Не судилося, значить.
Він мав рано чи пізно прийти на батькову стежку. А Івану Юрійовичу, Царство Небесне цьому глибоко віруючому чоловікові і талановитому художнику, впродовж доволі довгого, в тому числі і творчого віку довелося зробити немало. Інколи заради родини, сім’ї, можливо, йти і на певні компроміси у творчих принципах та життєвих переконаннях, виконуючи замовлення з ідеологічно мотивованими вкрапленнями, та незмінно залишався відданим всотаній з материнським молоком та батьківськими настановами християнській вірі та свого мистецького «Я» вираження у ній. Саме тому його душа, мистецька майстерність найбільше розкривалася в іконописі, спорудженні іконостасів.
Так сталося, що саме останній іконостас став для батька із молодшим сином своєрідною естафетною паличкою, тим штандартом на червоному атласному полотнищі, якого вишито родинний герб. До речі, чи ні, та в нашій із Олександром розмові зайшла мова про те, варто чи ні майстрові ставити свій фірмовий знак, клеймо, своєрідний автограф на готовому виробі, в даному випадку – річ про іконостас. Митець твердо переконаний, що то віддання суєтному, земному, Той, кому це належить, і так знає майстра. Але ж, по великому рахунку, йдеться про збереження імені у людській пам’яті. І тут це важливо, можливо, навіть більше для самих людей, хто молиться перед тим іконостасом, аніж для того-таки майстра. Іван Юрійович зробив проект для церкви в с. Собатино, а от фізичних сил втілити власну ідею в дереві не вистачало: довелося синові перейняти «інструмент» із рук батька.
По–справжньому ж, своїм першим іконостасом вважає роботу для церкви в селі Кривець Тячівського району.
З тих пір Олександр Ісак має такий своєрідний лік своїм роботам – по іконостасам. Вони для нього – як етапи, аннали на яких записані його будні. Правда, є й інші сторінки: до прикладу – кіоти, яких він чомусь не вважає за необхідне заносити до своєрідного власного літопису зробленого. Хоча, слід зазначити, що 14 із них у Свято-Вознесенському соборі в Ужгороді.
Географія замовлень на роботи Олександра Ісака надзвичайно обширна для краю: від Тячівщини до Великоберезнянщини. Є й на малій батьківщині – ним виготовлений іконостас для літньої церкви Святого Духа у Приборжавському православномуСвято-Серафимівському жіночому монастирі. Доречно буде нагадати читачеві, що ця свята обитель служить духовним оберегом для кількох поколінь цієї родини, ба навіть роду, де від батька до сина, немов успадкована обітниця, передається певна повинність. Дід Юрій Ісак був одним із будівничих першої монастирської церкви, батько – Іван Ісак, один із тих, чиїми зусиллями на початку 1990-их відродилася Свято-Серафимівська обитель, а відтак, в тому числі і Олександровими трудами продовжує розвиватися у наші дні.
Не тільки в цьому одному храмі Іршавщини Ісакові творіння рук і таланту. Є вони у Свято-Петро-Павлівській греко-католицькій церкві в райцентрі та у Свято-Василівській православній, більш знаній як козацька церква.
Кожна із робіт для Олександра Івановича по-своєму знакова, особлива. При цьому, що цікаво, добре пам’ятаючи всі, він не веде їм облік, тільки перелічуючи в діалозі, долічили, що теперішня його робота – тринадцята. Олександр Іванович легко, довірливо розповідає про всі, навіть про пригоди-перепони, що інколи трапляються, а про цю якось по-особливому тепло мовить. Це іконостас у церкву, збудовану в школі-інтернаті для дітей із особливими потребами, але які так само повинні мати можливіть спілкування із Господом і до яких слід доносити хліб Божого слова.
Робота сама знаходить майстра. Вічна і нестаріюча істина вкотре підтверджується і в нашому із Олександром Ісаком випадку. Людина із почуттям гумору, він оповідає, як інколи розпочиналися замовлення:
– Ви Палаташ? (сільське прізвисько цієї родини Ісаків) Ви робите іконостаси? – це замовник із Ужгородського району;
– Ти – майстер?
– Я.
– Треба нам коностас
– Іконостас
– Коностас, коностас…
І в тому випадку, – і в тому роботу виконав свою бездоганно. Замовники не мали ніяких зауважень.
Одне із його кредо у справі – безумовне дотримання обумовлених строків.
Так із зятем Олександром Молнаром одного разу в Ужгородській церкві завершили монтаж іконостаса п’ятого січня. За зятя слід би повести окрему мову. Закінчивши коледж та Закарпатський художній інститут він обрав спеціалізацію – «Художній живопис». Та переїхавши в Приборжавське, міг продовжити цю практику, але став поряд із тестем та ще й навчає місцевих школярів.
Олександр Іванович пропонував зятеві займатися і ковальством, місце для кузні є.
Справді, Олександрові Івановичу, вдалося викупити під час розпаювання місцевого ТзОВ «Верховина» приміщення колишнього сувенірного цеху радгоспу-колгоспу імені Горького, а опісля одного із цехів філіалу Київського заводу «Арсенал». Історія набуття О.Ісаком права власності якщо й не тягне на повноцінний детектив, то сповнена всіма характерними ознаками того періоду нищення господарських структур під вивіскою реформування аграрного комплексу країни бюрократичної тяганини, елементами корупції, людської безпринципності. Все подолав. Вже через кілька днів після того, як узаконив свої права на майновий комплекс, подеякі ділки пропонували викупити у нього цех відразу ж за ціною у півтора рази більшою за ту, у що йому обійшлося придбання.
– На ті гроші міг спокійно забезпечити собі та родині безбідне існування, – згадує той момент Олександр Іванович.
Міг, та не захотів. Обрав інший, складніший шлях – той, що дає щоденний труд, без винятку, окрім неділі та релігійних свят. А ще, мабуть, дає те, що не може людина купити за гроші. Ні за які гроші – ні за долари, ні за гривні. Може, до всього додалося – і батьківські роки життя там теж.
Михайло ІСАК.
