Версія для друку Версія для друку

Учительський хліб

В Імстичові Ю.В. Поповича всі мають за свого, а ті, кому менше за п’ятдесят, навіть не підозрюють, що Юрій Васильович народився у селі Стройно під Свалявою, а до міської десятирічки три роки добирався пішки.
П’ять років навчання на історико-філологічному факультеті в Ужгороді промайнули, як одна мить. За звичаями того часу, випускників направляли в усі кінці України. Як відмінник навчання, власник червоного диплому , він мав деяку перевагу, та й сам декан, професор Павло Лісовий був за те, щоб Юрій Попович залишився в Закарпатті. Спочатку йому пропонували Рожнятів на Івано-Франківщині, а потім роботу в його рідній школі у Сваляві. Та він відмовився, просився на Іршавщину, в Імстичово. Високий чиновник в обласному управлінні освіти дивувався:
– Вперше бачу, щоб молода людина замість міста просилася в село, та ще й таке, що школи путньої не має. Воля твоя – іди, працюй.
Та для цього вкрай відповідального кроку у випускника-відмінника була вельми серйозна причина – кілька літ перед цим повдовіла його старша сестра Софія, мати п’яти дітей. Він вирішив за будь-яку ціну допомогти їй, підтримати морально і матеріально.
Цей вчинок молодого вчителя надзвичайно позитивно оцінило все село. Дуже пощастило і школярам – у них з’явився вчитель, несхожий на тих, до яких вони звикли. Від Юрія Васильовича можна було дізнатися багато цікавого, уроки проходили так, що домашні завдання давалися легко, бо вчитель пояснював доступно й зрозуміло, що все відразу запам’ятовувалося. Ніколи не кричав, бо в цьому не було потреби, а виховував власним прикладом – охайністю, вмінням говорити і слухати, своєю досі незмінною стрижкою, вишуканістю в одязі. А ще він був затятим спортсменом. Дуже любив волейбол, грав у цю гру з нами на перервах. Але тільки прозвучав дзвінок, і наш партнер по м’ячу ставав учителем, а ми – його слухняними учнями. Все ставало на свої місця.
Школи як такої в Імстичові тоді й справді не було. Навчалися діти в дві зміни, а корпусів, віддалених один від одного метрів на двісті, було аж три. Один – колишня єврейська хата, другий – стара церковна школа, третій – відібрана в церкви попівська фара. Тут знаходилося ще й правління колгоспу імені Мічуріна.
Ю.В. Попович був задоволений, що може допомагати сестрі й племінникам, але, чесно кажучи, не дуже тішився з того, які предмети йому довелося викладати. Подумайте самі – йому, філологу, дали уроки алгебри, геометрії й німецької мови. Але й тут він був на висоті – як вроджений вчитель-методист викладав ці предмети так, що навіть ті, які не любили математичних дисциплін, помітно підтягнулися.
Наведу приклад із себе. Ми з моїм другом – євреєм Германом Шийовичем найкраще в класі знали німецьку, але алгебра та геометрія давалися мені туго. Тому якось Юрій Васильович підійшов до мене й наодинці повів розмову:
– Михайле, я бачу, що ти – учень тямущий, але не зовсім наполегливий. Якщо станеш таким, побачиш: справи твої підуть краще.
Я не міг підвести улюбленого вчителя й послухався його поради. Вникнувши глибше в нелюбі предмети, неначе прозрів, і вони стали зрозумілими. Але так було тільки тоді, коли їх викладав Ю.В. Попович.
– З математичними дисциплінами мені доводилося мати справу досить довго, – згадує він нині, – і виходило в мене непогано. Якось під час перевірки школи інспектор К.Ю. Калинич попросив мене залишити йому наприкінці уроку п’ять хвилин. Він сам хотів поспілкуватися з учнями. І він, і я були приємно здивовані, що на всі його питання були правильні відповіді. Тоді він порадив мені перекваліфікуватися на математика, пройти навчання заочно на профільному факультеті університету. Я і сам про це подумував, але до школи прислали справжніх математиків.
А другу вищу освіту Ю.В. Попович таки здобув, та не математичну. Додатково закінчив факультет романо-германської школи за спеціальністю «Німецька мова». Вчитися йому було легко, бо німецьку добре вивчив ще в школі. У самій Сваляві та районі було багато німців-швабів, розмовною мовою для яких була німецька. Кілька таких учнів було і в його класі. Він товаришував і багато спілкувався з ними німецькою. Другий його диплом був теж червоним, а сам вчитель повністю перейшов на викладання німецької мови.
Замолоду Ю.В. Попович був активним у багатьох сферах, в тому числі художній самодіяльності. Володіючи прекрасним голосом, часто виступав як соліст на сцені сільського клубу. За акомпаніатора йому була молода вчителька музики та співів М.М. Попович. Пісня та акордеон Марії Михайлівни зблизили їх настільки, що молоді люди небавом одружилися. Сімейне гніздечко звили напроти школи, майже на тому самому місці, де виросла мама Марії Михайлівни та її старший знаменитий брат – композитор і диригент Петро Світлик.
Незважаючи на те, що Ю. Попович був прекрасним вчителем та методистом, його кар’єра довго не йшла вгору, бо не хотів вступати в партію. Навіть представлення на звання відмінника народної освіти затягнулося аж на п’ять років. Але авторитет його як педагога був незаперечним, і його призначили директором допоміжної школи-інтернату. Він був єдиним в районі та області безпартійним директором.
Допоміжна школа в Імстичові – досить специфічний навчальний заклад. Дехто дозволяє собі вживати нехороші слова щодо її вихованців, але це не так. Просто сюди потрапляють діти, котрі в першу чергу через вину батьків дещо відстають у своєму розвитку, а в інтернаті навчаються за спеціальною програмою, яка допомагає їм адаптуватися в громадянське суспільство.
Ю.В. Попович дуже серйозно ставився до обов’язків директора. Особисто вивчав кожну особову справу учнів, проводив із ними співбесіди, вимагав від учителів по-батьківськи ставитися до вихованців.
– В інтернаті, – згадує він, – навчалися такі здібні діти, що могли бути відмінниками і в звичайній школі, але доля послала їм безвідповідальних батьків.
Його директорування прийшлося на нелегкі 80-90-і роки, коли постало питання про виселення школи зі Свято-Михайлівського монастиря, після поновлення в ньому Служби Божої. Мабуть, саме через те, що директор був безпартійний, йому вдалося знайти спільну мову з сусідами-монахами, й виселення відкладали. Почалося будівництво нових приміщень, але далі одного корпусу із запланованих семи справа не пішла. Хоч не раз він оббивав міністерські пороги в Києві, нагадував про себе і проблеми в школі в Іршаві, Ужгороді. Всюди натикався на глуху стіну.
Розчарувавшись, пішов на пенсію за віком, передавши справу новому директору П.В. Клепарю та своєму молодшому сину Юрію, який згодом теж став директором. Сам зайнявся домашніми справами. Та не тільки домашніми, а й церковними. Став у церкві Різдва Богоматері головним скарбником, де його колишні учні І.І, Зейкан та І.П. Зейкан служать дяками.
В особистому житті він був прекрасним сім’янином. Разом із дружиною вони прожили душа в душу понад п’ятдесят літ, виростили двох чудових синів – Ярослава та Юрія. Та п’ятдесят перший рік спільного життя, коли вже підросли внуки, виявився фатальним. Раптово помер молодший син Юрій, директор школи-інтернату, не витримала тяжкої втрати мати, а тут, після тяжкої хвороби, відійшла у вічність дружина старшого сина.
Удар, а це сталося протягом кількох місяців, був колосальний. Пережити його допомогла глибока віра в Бога, молитва, підтримка друзів, яких у Юрія Васильовича в селі дуже багато. Та й не тільки в селі. Ті, що виїхали з села давно і приїжджають як гості, при зустрічі кажуть:
– О, це мій улюблений учитель Юрій Васильович, – як ся маєте?
Приємно чути це від сивочолих, ці слова гріють душу і серце. Як тішить його те, що на ноги стають його внуки, частина з них уже одружені, він став прадідусем. А найближчим другом у нього тепер є найменший внук Михайлик, який закінчив другий клас. Дай, Боже, так, щоб дідусь співав на його весіллі.
Михайло ЦІЦАК

Ваш отзыв

Ваш коментар