Версія для друку Версія для друку

Зустрічі на камені

Як завжди, на площі біля універсаму в райцентрі багатолюдно. Покупці заходять в магазини, інші в літню пору милуються фонтанами, відпочивають на лавках і, звичайно, між людьми відбуваються зустрічі.
Буваючи в справах в райцентрі, розмовляв з друзями на площі біля універсаму. До мене підійшов чоловік передпенсійного віку. Привітався. Запитав, як здоров’я, життя. Я відповів, що добре.
– Ви мене не впізнаєте? Я – Олександр, син Василя Бряника. Ви мені і моєму брату надавали медичну допомогу. Бували в нас багато разів вдома. Назвав село.
Я згадав їхню родину. З його батьками ми були друзями.
– Тепер знаю , – відповів я.
– Запрошую вас на чашку кави, – запропонував Олександр. Відмовити йому не зміг.
В барі розговорилися. Виявилося, що його батьків серед живих немає. А Олександр розповідав про своє життя-буття.
– Я вже другий раз одружений, – мимоволі сказав він, але про це пізніше.
Він розповів, що після закінчення неповної середньої школи вступив у Берегівське профтехучилище, де здобув кілька робітничих професій. Далі служба в армії. Після демобілізації працював токарем на Іршавському ремверстаті. Як і всі молоді, познайомився з дівчиною Мариною із сусіднього села на вечорі відпочинку. Вона працювала продавцем в коопунівермазі. Закінчила Мукачівський кооптехнікум.
Спочатку бачилися рідко. А потім частіше. І Марина запропонувала зустрічатись у місці, яке сама підібрала. Недалеко від їхньої оселі протікає річка. За кілька метрів від берега на річці є ще й тепер низинний камінь діаметром більше метра. Навколо нього мілке дно річки. Над ним гілки плакучої верби та вільхи. Місце, як у казці. Марина приносить з дому одіяло, накриває ним камінь. Там ми сідаємо, купаємо ноги в річці, в теплій воді. На камені сидимо, горнемося один до одного, цілуємось. Радіємо життю. Ми були молоді. Їй виповнилось двадцять років, а мені – двадцять чотири. І, звичайно, в такі роки буває справжня любов. І вона в нас була. Олександр розповідав все це з таким азартом і емоційно, що дивлячись на нього, ніяк не міг зрозуміти, звідки у простих людей можуть бути такі щирі почуття, відкрите серце, вірність, відданість одне одному. Це називається справжнім коханням. І воно між Олександром і Мариною було. Він трохи заспокоївся, промовчав і продовжив далі.
Так минуло літо. Ми домовилися, що восени справимо наше весілля. Наші батьки не були проти. Та не судилося нам його відсвяткувати. Одного вечора я прийшов до Марини додому. Мати сказала, що її нема вдома. Поїхала в Мукачово до тітки, яка захворіла. Там буде кілька днів. Справді, на роботі її не було. На п’ятий день зайшов у магазин. Марина була на робочому місці.
– Сьогодні прийдеш. Маємо серйозну розмову, – сумно сказала вона. Ніякої веселості та усмішки, як колись при зустрічі, в неї не було. Я зрозумів, що справи в нас погані. Прийшов до неї ввечері. Марина вийшла з двору, і ми направилися до річки. І тут несподівано мені каже:
– Мене видають заміж за родича моєї тітки, який старший від мене на 15 років. Він, його батьки настоюють перед моїми батьками, щоб я була його дружиною. Мої батьки дали на це згоду, і я змушена підкорятися їхній волі. Марина розплакалася вголос, обійняла, цілувала, гладила мене, примовляючи лагідні слова. Руки собі, як то кажуть, ламала. Ми обоє плакали. Ледве заспокоїлися.
Доки буду жити, ти будеш у моєму серці. Ніколи тебе не забуду. Так ми заплакані розійшлися. Коли Олександр це розповідав, в його очах появлялися сльози. Мені було дуже шкода його. Трохи промовчав і продовжив далі.
Марина вийшла заміж за багатія. Побудували будинок недалеко від її батьків. Марина народила доньку. А її чоловік був хворобливим і незабаром помер. Виховала сама доньку, яка після закінчення університету вийшла заміж і проживає в Ужгороді, а сама залишилась жити одна. Я переїхав у м. Хуст на роботу. Там одружився. Виховали двох синів, які мають свої сім’ї. Жінка виїхала в США. Там вийшла заміж. Два роки тому брат мені зателефонував, що Марина запрошує мене в гості. Чекає і ніяк не дочекається. Це було напередодні Нового року.
Коли ввійшов в її двір, Марина, побачивши мене з ганку, почала бігти до мене, я теж до неї. Кинулася мені на шию.
Тепер я тебе нікуди не відпущу. І ніхто і ніколи не стане нам на заваді бути разом. Так що Новий рік та Різдво вже святкували разом. З тих пір і живемо спільно. Офіційно одружились.
– У літню пору ми знову сідаємо на той самий камінь, що серед річки. Згадуємо молоді роки, роки справжнього першого кохання, – закінчив свою розповідь Олександр.
Я йому побажав міцного здоров’я, сімейного щастя і всіх благ.
Михайло ЛОМАГА.

Ваш отзыв

Ваш коментар