Версія для друку Версія для друку

Митець, який випереджав час

Торік під час проведення Міжнародної науково-практичної конференції «Ерделівські читання» в с. Климовиця на подвір’ї місцевої школи було закладено капсулу на місці встановлення пам’ятника митцеві. Пам’ятник мав бути зведений до кінця року. Про це, принаймні, запевняв голова обласної організації Національної спілки художників України Борис Кузьма. На жаль, пам’ятника немає дотепер. Усе впирається в кошти.
Попри це, зроблено вже чимало. Ректор Закарпатського художнього інституту Іван Небесник чи не одним з перших взявся за грунтовне дослідження творчості найзнаменитішого закарпатця ХХ століття і зробив у цьому напрямку багато. Зокрема, він знайшов хресний лист Адальберта Ерделі, що видавався при народженні дитини. Там написано, що батько – Мігай (Михайло) Гриць, греко-католик. Мама – німкеня Ілона Цайскі, римо-католик. Розгадана ще одна таємниця – Адальберт Ерделі народився в селі Келемен Фолво – Климовиця. Щодо с. Загаття, то воно уже впродовж кількох десятиліть вважалося малою батьківщиною художника. Можливо, це пов’язано з тим, що там знаходиться сільська рада. Крім того, Іван Небесник передав шкільному історико-краєзнавчому музею Климовицької ЗОШ І-ІІ ступенів автобіографічні твори А. Ерделі, видані під його ж редакцією (раніше він передав копію свідоцтва про народження художника). Передав І. Небесник музею і копії родинних світлин митця.
Урочистості запам’яталися ще й тим, що в них взяли участь представники 10 країн. Серед них – Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Румунія, Італія, Швейцарія, США, Іран. Присутні мали можливість поспілкуватися з такими відомими особистостями, як народний художник України Володимир Микита (який вважає себе учнем Адальберта Ерделі), фольклористом, доктором філологічних наук, академіком Національної академії наук України Миколою Мушинкою, ректором Харківської академії дизайну та мистецтв, професором Віктором Даниленком, професором Іваном Небесником.
У ці весняні дні А. Ерделі виповнилося б 126 літ. Народився він 25 травня 1891 року. Колишній вчитель малювання Загатської середньої школи Костянтин Станкович стверджував, що художник народився саме в Загатті. Там, до речі, в приміщенні школи проживали його батьки, з якими часто спілкувався Костянтин Корнілович. То була дуже інтелігентна сім’я. А за чаюванням вони часто розповідали про маленького Іванка, який вже тоді зажив доброї слави. Він уже навчався в Академії мистецтв в Будапешті, уже встиг завоювати прихильність Імре Ревеса, був улюбленцем Бела Івані – Грюнвальда. Згодом А. Ерделі працював у знаменитій Кечкеметській художній колонії. Згодом оселився в Мукачевому, викладаючи з 1916 року рисунок в учительській семінарії, а з 1917 – в реальній гімназії. 1921 року разом із Йосипом Бокшаєм він став ініціатором організації виставки закарпатських і східнословацьких художників у Берегові та Кошиці (Східна Словаччина).
Про той період життя художника відомий мистецтвознавець Володимир Павлов писав: «Ерделі мав право вважати тоді, що він – на порозі здійснення своїх найголовніших життєвих планів: адже поки що збувалося все, до чого він прагнув. Проте насправді не таке вже й благополуччя було в його житті. Вчителювання забирало дуже багато часу; наділений гострим чуттям цінності кожної збіглої хвилини, він, очевидно, через це немало карався. Та були в нього й поважніші причини для неспокою. Живучи в Мукачевому, далеко від звичних йому зацікавлень, хвилювань, суперечок, які заповнювали його життя в Будапешті, він, очевидно, відчував, що лише розтрачає набуте в юності і нічого натомість не дістає».
Про все, що діялося в художніх столицях світу, він довідувався із часописів. Йшла безперервна зміна течій, яка приголомшувала паризьку школу. Про пошуки баварських, австрійських, голландських художників писали відомі митці. У той же час творчість А. Ерделі не мала аналогій у минулому і являла на Закарпатті якісно нове явище. Джерело мистецтва майстра пензля – образ рідної землі, що ще з молодих літ назавжди заполонила його, і глибоко осмислений патріотичний обов’язок. Природа Закарпаття, саме повітря якої, здається, вчить і виховує живописців, рідний народ – його боротьба за краще майбутнє, його життєвий устрій, його традиції, його мистецтво – все це й лягло в основу ерделівського живопису, стало живильним середовищем. Він був глибоко переконаний, що Закарпаття має право на справжнє велике мистецтво, що нічим не поступається жодній із сучасних художніх шкіл.
Перший успіх і визнання йому принесла виставка в одній із найбільших виставкових зал Мюнхена, в Скляному палаці. Там привернула увагу присутніх картина «Портрет батька». Вона написана в золотисто-коричнуватій, такій типово «мюнхенській» живописній гамі. Літній чоловік напружено витягнувся, і поза ця, здається, не лише не характерна для нього, а скоріше нарочита і до болю незручна. За вікном осінь – блякла¸ червонувато-брунатна; вона нічим не нагадує палахкотливі осені «справжнього» пізнього Ерделі. Рішуче все в портреті – і постать батька, і краєвид за вікном, і вбогий аксесуар здається системою знаків, що виражає пізню пору людського існування, умовну й безживну. Володимир Павлов переконаний, що невеликий розмір портрета підкреслює його «адрес», його з самого початку визначену приналежність до небагатого інтелігентного інтер’єра, і в цьому теж знаходить вияв традиції школи «мюнхенців», що завжди точно знали, що жде їхні картини за стінами ательє: портрет мовби повертається в світ, в якому він народжений.
Буваючи у місті над Ужем, я неодноразово зустрічався з Володимиром Микитою, бував на його виставках.
– Я б міг тижнями говорити про Адальберта Ерделі, – якось мовив він. Слово за словом, і він розповів про такий випадок. – Є в мене портрет «Селянин з косою». То було на початку сорокових. Історія його така. Зустрів я чоловіка, котрий ішов на заробітки на мадярську долину. Я запитав його: «Куди йдете, бачіку?» – «На заробітки». – «Кілько, бачіку, звиклисьте заробляти за літо? – питаю. – «Та пак зерно привезу, другу часть – пенгивами (мадярськими грошима) возьму». – «Ци не сіли бисьте, оби я вас намалював?» — «Та кедь пан просит… Лиш коби недовго, бо до вечора мушу дійти до Великого Березного». Розговорилися вони. Бийло-бачі намалював чоловіка, а пак витягує з жеба гаманець і дає селянинові заробіток за ціле літо. «Беріт, бачіку, у вас діти, та йдіт домі». Чоловік почав плакати від страху. Злякався, що це провокація, що художник заголосить у поліцію. «Тать, пане, у мене діти…» – «Бачіку, Боже упаси!».
Я хочу цим епізодом сказати, – продовжував далі Володимир Микита, – яка добра душа була в Ерделі. А таких випадків було багато. Де він відчував, що люди в біді, – роздаровував гроші. У чеський період Ерделі гарно заробляв. У семінарії знав, хто був сиротою, платив за його харчування і просив, щоб сироті не казали, хто платить. Робити добро – це була внутрішня потреба Адальберта Ерделі.
Свого часу вдало сказав про митця відомий мистецтвознавець і журналіст Володимир Мишанич:
– Адальберт Ерделі – митець, який на кілька десятиліть був попереду свого часу. Без перебільшень він – художник всесвітньої величини, справжній громадянин Європи, патріот свого часу. Ні один митець 20 століття не досягнув таких вершин у мистецтві, не був таким освіченим. Енциклопедичність знань художника, багатогранність його таланту вражають. Адальберт Ерделі вільно володів європейськими мовами, мав добру академічну освіту, яку здобув у Будапештській академії мистецтв, кілька років жив у Мюнхені, Парижі. Його роботи експонувалися в Чехії, Словаччині, Італії, Австрії, Німеччині та багатьох інших країнах.
За радянських часів про нього мовчали, влада вперто не визнавала його творчі здобутки. Схоже, що система не довіряла йому, з підозрою ставилася до нього. Та останніми роками все змінилося. Адальберт Ерделі зайняв своє достойне місце, і історична справедливість восторжествувала. Водночас віриться і те, що в с. Климовиця небавом буде відкрито пам’ятник основоположнику закарпатської школи живопису.
Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар