– Перші свої гроші я заробила у 12 років, – розповідає 95-річна жителька Імстичова Нанія Шандорівна Биба. – Тоді ми із старшим братом Мигальом нарвали черешень і пішком, через Малий Раковець та гору Товсту, попрямували із кошиками на плечах до Хуста. Прийшли на базар першими і зразу продали свій товар. Тоді я спробувала бовтоського цукру.
Рідкісне для вуха нинішнього читача ім’я Нанія в Імстичові було колись досить поширене. А воно дуже стародавнє, відоме ще з біблійних часів. Згадуючи молодість, бабуся Нанія сказала:
– Я зросла в родині Зейканів, по-сільському нас називали й називають Шандорами. А попала я в сім’ю Бибів, де було чотири сини і чотири дочки. Мене прийняли туй, як свою дитину і сестру. Никого з них вже не є в живих, айбо в мене пам’ять про них добра. Най усі спочивають з Богом!
Все своє життя вона трудилася й рідко бачила справедливість. Чоловік помер, коли її старшому синові Петрові йшов дев’ятий рік, а доньці Йоганці – п’ятий. Якщо виходила на роботу в колгосп – давали хліб. Але якось ланковий не дав їй той хліб. Тоді вона, щоб нагодувати дітей, пішки подолала дорогу до Виноградова й назад. На вечерю діти були з хлібом, але в полі залишилася її недокопана частка. На щастя, старший від ланкового начальник розібрався в ситуації правильно.
А вона виконувала всю роботу добросовісно і чесно. Якось її попросили прибрати колгоспну автомашину до районного свята. Вона залюбки це зробила, зв’язала гірлянду із добірних кукурудзяних качанів. Начальству це дуже сподобалося, і їй пообіцяли за це аж 5 трудоднів. Але вийшло, як у приказці: казав пан – кожух дам, та слово його тепле.
А вона продовжувала трудитися, бо опиратися не було на кого. І її представили до медалі, але жінка її так і не дістала, бо передавали ту нагороду через ланкового, а той її так і не доніс. Забрав собі.
Мабуть, саме через ці великі й дрібні образи бабуся Нанія, хоч їй і було під сімдесят років, стала надзвичайно активною патріоткою незалежної України. Вона була учасницею всіх рухівських мітингів, де б вони не проходили – в Іршаві, Білках, Довгому, за межами району. Тепер вона щоденно молиться за свою родину і за Україну.
Сідаючи за багатий святковий стіл, котрий влаштувала внучка – Ганна Бердар, – з якою вона мешкає, бабуся зауважила:
–Хто сміє сказати, що в нас життя погане? Слава Богу, що ви не знаєте, як росла колись я, та й не тільки я. Бажаю вам, аби ви цього ніколи не зазнали, і шануйте те, що маєте.
А за столом, разом із бабусею-ювіляркою, сиділо 20 чоловік. І це найближча рідня. Син Петро (74 роки) з дружиною Оленою, синами Іваном та Михайлом, їхніми дружинами Русланою та Надією, онуками Янкою, Родіоном, Евеліною та Михайлом.
Дочки бабусі Нанії Йоганки і, мабуть, зятя Олексія (пропав безвісти в Москві) вже нема в живих, але залишилися їх діти – Іван Зейкан із дружиною Людмилою та сином Яником та його сестра Ганна із чоловіком Іваном Бердарем. Саме з ними й проживає старенька бабуся. А в молодих – четверо добре вихованих діток. Оксана вже має, як і мати, педагогічну освіту, Іван, Ніна та Богдан – школярі.
Бабуся в цій сім’ї – головний авторитет. Допомагати їй навперебій рвуться всі правнуки. Та і є за що так шанувати стареньку. Вона, разом з покійною донькою Йоганкою, випестувала й виколисала їх, навчила молитися, бути чемними, людяними. А найменший, другокласник Богданчик, виріс повністю на її руках. Старенька погано чує, але прекрасно розуміє дітей, і живий контакт між ними такий природний, ніби й немає ніякої перепони у спілкуванні.
На сімейному святі онук Михайло Биба побажав бабусі прожити до ста років, на що вона відповіла:
– А я бажаю тобі, Мішку, і всім вам прожити ще більше. Позирайте на мене, живіть чесно, і Бог вам допоможе.
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово
