Версія для друку Версія для друку

ПІШТА-БАНДІШТА

Начальник одного із КоЗаків, так поза очі називають директорів комунальних закладів нашого невеличкого містечка, скромняга Василь Силович Сікавий прямо таки фізично відчував, як йому у правому боці повільно, але безупинно, як пасхальне тісто, росте щось невимовно важке, опукле. Ще не відчутне на дотик, воно незбагненним чином віддавало гострим шпичаком у м’якість мозкової тканини надокучливим запитанням, на яке, як своїм інтелектом не тужився, але запитальну кривулю, так за годину після проведеної виробничої наради, не осилив випрямити на окличну пряму і зрозумілу для себе ясну відповідь. Маленькою невловимою тхоринкою якась не надто вже певна тривожина металася між цими двома його фізіологічними органами, про які він ніколи зайвий раз не переймався, та кігтиками, схожими на сварливі слова дружини, намагалися пошкрябати прозоро скляне сумління. Заметіль думок матово вкривала те саме сумління і не давала змоги знайти у пам’яті першу зачіпку, щоб нею скористатися, мов лазивом, до ясності, як до неонової лампи над напівлисим тім’ям.
Ні, Тонина вранішня, як молитва, ще у постільній білизні моральна нотація за вчорашні картярські посиденьки, не могла бути цьому причиною: Василь Силович до них за чверть віку звик як колись тестьова худобина до шкребка, що любила влягтися у свіжу ще теплу балигу, поки той не встигав за іншими справами вичистити поміст у хліві. Колись кремезне, а тепер обкладене жировими складками, як пампушками, тіло м’яко втискалося у пухкі поролоново-штучношкіряні квадратики крісла. Силович намагався навіть не рухатися, аби при найменшому проблиску майнути за ниткою надії, щоб виборсатися і з твані цієї неждано-негадано плутанини, що в’язала будь-яку спробу включитися у звичну буденну круговерть.
– Гой-гой, гей-би і на вранішній п’ятихвилинці ніхто не дойняв до рідної печінки несмілим нагадуванням про нестачу інвентаря, його до історичного віку та небажання робітників корпіти за нещасну гривню цілий день то на морозі, то під дощем, то запилюженими в спеку. Відмотував стрічку пам’яті, як пальцем на бабінному магнітофоні, щоб вхопити початок мелодії, що подобалася черговій пасії, яка через юний недосвідчений вік мала необережність залетіти світлий вогник до дільничного пункту міліції,що інколи й до ранку не гасився у вікнах на тиху бічну від центральної ленінської вулиці. Згадавши цього тривожного ранку ті приємні вечори, великий, вказівний і безіменний пальці імпульсивно, як тоді, розкрилися м’якими пелюстками та імпульсивно тикнулися в місце, що точило жовч неспокою. Ніжний дотик спричинив помутніння десь наверху, та аж таке, що віддалося переляком у серці.
– Та щоб тебе качка копнула, – вилаявся вже вголос Сікавий. Подумки зробив першу спробу піднятися, яку ж і покинув.
Виробнича дільниця не дінеться ніде, а необхідний вихід із кабінету засмокче його думки аж до вечора, а вдома йому вже точно не вдасться усамітнитися, то чи на наступний ранок не лопне ця тривога, як пухир, якоюсь чорною неприємністю. Ним аж тіпнуло, коли мобілка під печінкою озвалася кремлівськими курантами, треба все-таки замінити мелодію, бо ще якесь падлюче рило проявить свідомість та й хрюкне, куди слід, приписавши йому сепаратистські настрої. На зв’язку виявився заступник начальника обласного управління. Василь Силович поміж своїх у колективі хизувався дружбою з ним,а про себе кожен раз відганяв черв’яка сумніву, що то може бути однобока думка. То навіть сам на сам у слухавку звертався до того на «Ви», хоча трохи й по-панібратськи тільки на «по-батькові».
– Петровичу, радий чути, – забринів до столиці краю теплий голос із райцентру. – Ти вже вибач мені, провінціалу, закрутився тут зі своїми, не доповів куратору як справи навчас.
– Та який я в тебе, Васю, куратор, ми ж іще з «ментури» знаємося, – лоскотала слух йому далека відповідь. – Та це я так, щоб ти завжди пам’ятав, хто тобі друг. А тепер по ділу, – і ніби в сифоні струмінь теплої води різко перебитий холодною офіційною риторикою, – як у тебе із підготовкою проекту з іноземними інвестиціями, як слід продумав проговорені нами підходи і відводи?
– У мене практично все готово, – майже по-військовому відчеканив.
– Раз так, то руки в ноги, і до нас.– Далі продовжували рубати Василя Силовича плани за сотню кілометрів від його робочого кабінету. – У інвесторів на переговорах у Києві несподівано утворилося «вікно» на міністерських переговорах, то вони вирішили навідатися до нас. Орієнтовно вони вже долають перевал, там – півгодини-годину на поселення, офіційна зустріч у губернатора, а там, – із обіду, може, й нам сподобиться. Отже, без затримок. До речі, ти як почуваєшся? – Війнуло попередньою теплотою, але й це чомусь стривожило.
– Та-а, як тобі сказати? – запнувся і почув:
– Добре-добре, не говори, по собі знаю, що в нашому віці треба берегтися. Подивимося,видасться яка хвиля-друга вільна, домовлюся з професором про прийом у нашій відомчій поліклініці.

Короткі гудки не дали вирватися «Дякую» із Сікавових грудей. Запитання з Ужгорода про здоров’я відкинуло мимоволі до попереднього стану невизначеної тривоги та не вмостило знову у зручне крісло. Він знову став ніби в час міліцейської молодості, коли керівництво «УГРОвики» брало його на відповідальні затримання: зібраним, мобільним, метикуватим, таким, щоб і на очі начальству попастися, і «на лінію вогню» здуру не попертися.
Інвестиційна папка лежала в нього окремо у сейфі. Про неї достеменно так нікому все не повідав ніколи. З роками або виробився в нього той заворочений управлінський стиль, коли, здавалося, самому собі боявся зізнатися у всій повноті задуманого, або за плином часу звикся із подібною поведінкою, немовби вродженою гідністю. Сам себе інколи втішав, що то він собі у всьому задуманому не зізнається, – може, таким спудом оберігав удачу, що її затаєним до темноти селянським нутром вчував, як у австрійських Альпах підсвинки трюфеля.
Гоп-гоп, куди це його сьогодні то сюди, то туди заносить. Папка за майже півторарічну роботу над проектом розбухла без десятка до двохсот сторінок. Василь Силович знав її назубок. Якщо і не всю напам’ять, то хіба що таблиці мав інколи підглядати. І без того ще жодного разу не поїхав до обласного центру, не пробігши оком бодай ключові її позиції. Цього вистачало, а попервах зубрив до одурі, до перших півнів.
Поміж переглядом та перегортанням цупких, гладких помережаних простим шрифтом листків віддав короткого наказ головному механіку негайно приготуватися до поїздки.
Не така вже й нова іномарка тільки на поверхню видавалася далеко не останньою моделлю, але давно і вміло перебрана та імплантована новими запчастинами, вона, мов сорокап’ятирічна жіночка, на хорошій трасі віддавалася вмілим водійським рукам з охотою, пружно і плавно набирала ходи та тихо мурчала під сильною м’якою долонею. Ще на перших міських кілометрах скупо перемовившись, кожен із них заглибився у своє. Силовича заколисало до солодкої дрімоти та за Мукачовом несподівана перепона і різке гальмування вирвали пасажира із напівзабуття. Ледве втримався від матюка, знав, що перший маленький камінець може зірвати небажану лавину негативних емоцій, а з таким настроєм у ті кабінети краще не ходити. Там невідь як, по-хортячому чули загнаність. І тоді аж не жаліли. Усмішка зав’юнилася поміж пухкими губами від власного відчуття, що так вчасно оволодів собою.
І недаремно. Його спіч, — це не наше, але коротке і влучне слово запало Василю Силовичу у лексикон, і звикся з ним, як колись батько-фронтовик із німецьким осколком у крупі – справив враження. Прямо не обмовилися ні словом, ні тоном, проте вже один перетягуючий погляд шефа із австрійця на підопічного, а відтак за перекладачем у зворотньому шляху оливковою олією у пісний день мастив сухий окраєць білого хліба його душі. Кілька уточнюючих деталей та прощальні, короткі по-діловому репліки із визначенням строків доопрацювання деталей проекту та намітки орієнтовних строків підписання інвестиційної угоди шестикрилим серафимом винесли Сікавого із кабінету шефа до приймальні Мотрони Кирилівни. Статечна і ввічлива, без будь-яких явних ознак на красивому і дотепер обличчі, завжди тримаючи рівновіддалену дистанцію, вона ніколи не давала взнаки свого істинного ставлення до тих, хто поряд із нею, а по суті через її оціночний фільтр потрапляв у високий кабінет. Простягнула на долоні смартфон:
— Василю Силовичу, вас, здається, кілька разів настійливо хтось намагався викликати на розмову.
Взявши свій телефон, мабуть, від того, що йому цього бажалося, ніби відчув віддалене живе тепло, а змахнувши безіменним правиці, побачив усміхненого вусаня під військовим кашкетом із високою тулією – першого заступника обласного військового комісара. Не встиг удруге повторити жест, нейтралізувати настрій, а звична мелодія віддала чимось ущипливим у тональності.
– Ти кого мені прислав, що за сліпий ідіот у тебе там їздить по місту?! – неочікуваний рик знайомого голосу ніби вдавив Василя Силовича трьох етажним матом у художній паркет по самі кісточки. – Ти нарвешся у мене, сам поїдеш на передок, не подивлюся на твою ліву броню, і бездонні очі Тоні не допоможуть.
Прожохом кинувся із приймальні в коридор, ще сповна не усвідомивши і не втямивши до пуття ситуації, убоявся, Мотрона Кирилівна могла осягнути ще невідому, але вже точно неоковирну ситуацію скоріше від нього.
– У нас на комісію зайшов сам заступник міністра оборони, а твій клятий симулянт нічого «не бачить», зате як вихваляється, що всі твої ями і вибоїни знає напам’ять, то може там їздити безпомилково, як у Мані за пазухою. – Бляхи літали так низько над куполом Силовича, що тому лисина вкрилася потом, потім буряковими плямами. – Я в тебе ще сьогодні і нового КрАЗа заберу, а на додачу – ще й екскаватора…
Сікавому ніяк не вдавалося вставити слова пояснень: пересохле горло розпирали клубки глевких слів, що безладно пхалися із грудей, а на поверхню виривався хрип.
Холодний водограй матюків заліпляв не вуха , а мізки: «Та ж … ти … ти мені сам … йо…го нараяв., тільки, щоб дав». Я, я і направив Пішту, Степана,.. бандішту … круги фіолетовими фарами, дискотекою забуянили в очах, загуділи трембітами десь там далеко в голові – як, як, той бандішта і в районі не мав пройти комісію. Не я, не знаю я… я дддам…
Телефон металіком дзенькнув об парадну кераміку, а Сікавий осунувся дубовою панеллю услід.
Мотрона Кирилівна, у півока визирнувши через напіввідкриті двері, миттєво зорієнтувалася і вже у таку саму щілину у протилежних – промовистим поглядом зустрілася із очима шефа. Той зрозумів – їй потрібна кількахвилинна пауза, а опісля вона знову буде у його повному розпорядженні. Реанімобіль, що на шаленій швидкості промчав півміста, розганяючи перед собою сиренами та світловими проблисками запруги корок на вулицях та провулка, у двір управління закотився тихо і якось навіть непомітно. Так само і виїхав, але вже прийнявши у своє нутро Сікавого на ношах.
Мотрона Кирилівна знову прочинила важку половину дверей, сяйнула вже звичною посмішкою. Її постать звукоізоляційною стіною не дала випорхнути звернутій до австрійського інвестора фразі:
– Не все так до ладу у нашого І…го друга, можливо, він навіть сам помиляється у оцінці можливостей – власних та міста, тоді не завадило б почекати із пообіцяним йому.
Відповідь, як материнська ніжна рука рот настирливого малюка, тихо затулила стулку дверей.
Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Ваш отзыв

Ваш коментар