- Нове життя - https://nz-ir.com -

Коли гол – щастя у родині, а перемога – його зеніт

Перше, що впало у вічі на недільному Довжанському стадіоні, навіть не міні-поле, а зграйка дівчаток молодших класів, які неначе синички-цвірінкухи, обліпили стіл із кубками та медалями. Раз-у-раз вони то відбігали від нього до закутаних у теплі шарфи мам, то знов наверталися до відблискуючих золотом під сонцем, що скупо на мить визирало із-за темно-сірих хмар, фігурками футболістів. Саме до мам тулилися довжаночки, бо більшість їх батьків та їх молодших й трохи старших братиків, які невтомно гасали по зеленому газону в боротьбі за м’яч, додому повернуться із далеких заробітків тільки перед Великоднем. Їм ще невтямки, що років так через десять, вони, як їм здаватиметься, непомітно для оточуючих заглядатимуться на цих тепер іще майже непомітних поодинці на стадіоні, а згодом вони стануть першими серед найкращих легінів Довгого. Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що подібного реноме женихів серед сільських відданиць немає в жодному населеному пункті, як тут.
Це згодом інтриги між закоханими стануть надбанням гостроязиких невісток-верховинок, а поки що неперевершений місцевий ритор Юрій Мельник коментує щораз мінливу, як поривчастий вітер із поки що білого Кука, ситуацію на полі. Така картина тривала кілька годин минулого недільного післяобіддя на футбольному стадіоні Довгого. Вітер, ще по-зимовому рвучкий і холодний, навіть арбітра Івана Косика примусив одягнутися тепліше, а діти в більшості у літній футбольній формі боролися за м’яч, виривалися в атаку, контратакували, самовіддано захищали рідні ворота. А які виконували післяматчеві пенальті гравці команд-фіналістів – Довгого та Броньки, той хто не бачив особисто, важко віритиме на слово, що вдало забиті ними голи викликали захоплені схвалення та й красномовні спогади у найбільш іменитих футболістів Довгого Івана Якуба, Івана Шопи та Івана Леднея. У свій час ними гордилися команди майстрів вищої і першої ліги України та Радянського Союзу.
Слова бліді і сірі, як у хмарах березневе небо, перед тим блиском у очах, що буквально променів у кожного із юних футболістів, коли на їх груди медалі призерів вішали вже згадані знамениті земляки та Довжанський сільський голова Віктор Симканич.
Віктор Михайлович, виступаючи насамперед перед найменшими закарпатськими футболістами, висловив тверду переконаність, що саме їм випаде щастя відродити колишню славу довжанського футболу, а також і те, що згодом проведений силами місцевої громадськості дитячо-юнацький футбольний турнір «Кубок Боржави».
– Ми раді кожній команді із Мукачева, Рокосова, Вільхівки, Броньки, всіх, хто прийняв запрошення, і щиро віримо та сподіваємося, що вже наступного року, коло учасників турніру значно зросте, – так під оплески учасників, організаторів та вболівальників завершив свій виступ сільський голова.
Вже в іншому форматі, у менш офіційній обстановці, немов за круглим столом Віктор Симканич, Віталій Маюрець тренери В’ячеслав Шуста, Василь Фірка, дитячих команд вели більш діловий діалог, де вже акцентувалося на виявлених деяких упущених можливостях. На тих організаційних моментах, які дадуть можливість зробити вищим рівень розіграшу цього Кубка вже в найближчому майбутньому.
… На превеликий жаль, цей газетний номер юні переможці, відповідно, із Броньки, Довгого і Рокосова отримають майже через тиждень після свого, можливо, першого в житті спортивного тріумфу, а от рідні мами завдяки сучасним ґаджетам майже в онлайн-режимі розіслали відео- та фотокадри батькам у далекі країни.
Михайло ДОВГІНКО