Версія для друку Версія для друку

НАМ НЕ МОЖНА СПАТИ, Прах отця Андрія Дем’яновича стукає в наші серця

Вже давно ніхто не є оригінальним із числа тих, хто пише, коли закликає час від часу перечитувати періодичні видання минулого. Але ті, хто хоча би почасти щиро десь цікавиться історією свого краю, народу та його славних представників, нерідко можуть «копнувши» навіть неглибоко своєрідні терикони сторічних, а то й давніших газет, журналів чи календарів, відкрити для себе постаті, авторитет яких для наших дідів та прадідів якщо й не був незаперечним, то надзвичайно високим – як мінімум. Останні із названих видань століття до нас були популярними і доступними масовому читачеві у переважно селянській Підкарпатській Русі, що входила до складу Австро-Угорщини. Таким по суті стало для мене особисто та й для подекого із кола друзів 49-те число «MІСЯЦОСЛОВа» на 1907-ий рік, яке склав від імені «Акційного общества УНІО» Августин Волошин.
Для іршавчан, особливо тих, хто проживає у верхній частині басейну Боржави, безсумнівне зацікавлення викличе нарис життя Андрія Дем’яновича, автором якого є Еміліян Мустянович.
Наступні рядки цієї просторої публікації – переважно розлогі цитати і стосуватимуться знакової постаті священика Дем’яновича. Та попри обмеженість газетної площі, не можемо втриматися від детального викладу вже вступного абзацу, позаяк наведені в ньому думки аж ніяк не втратили своєї актуальності через плин часу.
– Ніщо не має більш гідного пошанування, як гідність священицька, адже від нього залежить наше спасіння і надія – говорить Флавіан. – Проте не має жодної чинної особи, котру б піддавали стільком гонінням, осміюванню як священик. Печать смутку лежить на цьому часові! Воістину жодна людина на землі більше доброго або злого не спроможна скоїти людству як священик, якщо по совісті виконує він свої обов’язки та знання! Так мовить про сільського священика француз Ламартин! Істинно, життя також і холодного, і злого ієрея схоже на запалену свічку; він іншим світить, інших учить і сам себе спалює щоденно!
Автор веде розповідь про священика, досконалого у своїх знаннях, свідомого своєї життєвої мети, який є совісним виконавцем свого обов’яку в церкві, школі та під час сповіді. Він(на час публікації) 41 рік служить деканом (намісником) і є найстаршим намісником Мукачівської єпархії. Це броницький Андрій Дем’янович, канонік і парох, намісник довжанський.
О. Андрій Дем’янович народився 14 листопада 1836 року в родині священика в Сачурові. Середні школи в Ужгороді та Кошицях закінчив з відмінними успіхами, сучасник і однокласник Мукачівського владики Юлія (Фірцака). Богослов’я вивчав у Відні. Серед його учителів називають ім’я відомого тогочасного професора Мюллера. Паралельно досконало оволодів мистецтвом гри на клавірі…
В 1859 р. оженився, обравши своєю дружиною милу і освічену Констанцію Грабовську – доньку священика. В наступному році його хіротонували і призначили капеланом у Довге. Через п’ять років перебування на цій посаді – призначений душпастирем в сусідню Поляну та другим намісником довжанським. 1868-го року Андрію Дем’яновичу надають статус пароха довжанського і благочинного собора довжанського, у якому навіть у 70-річному віці діяв плідно і хосновито на славу Божу і користь нашого народу!
Автор – Еміліян Мустянович – серед найбільш успішних справ Андрія Дем’яновича відзначає огороджене акаціями кладовище, де біля кожного гробу висаджено плодове дерево та зауважує, що подібної краси і впорядкованості на Мараморощині не бачив. Продовжує перелік встановленням п’яти чудових св.. хрестів, огороджених залізними кратами, пам’ятника русинам, що воювали за свободу і відданість батьківщині під проводом семиградського князя Ракоція ІІ-го в Довгому. Поставили його за ініціативи ревного ієрея його вірники і благодійники. Чудова зала конфесійної школи служить похвалою любові цього старця до народної просвіти. Зібрав він 10,000 корун на нову церкву, під яку виклопотав місце на п’яцу від графа Телекі (Діючий слов’янський храм намітив продати католикам).
Його турботи про життя пастви не могли обмежитися тільки духовною стороною. Заснував у Довгому кредитну касу, справи у якій йшли найкраще у тогочасній Угорщині.
За 41 рік намісником Андрій Дем’янович побудував у Сухій нову церкву і школу, в Броньці – нову школу і мур довкола храму. Під його наставництвом зводилися нові школи в Лисичові, Кушниці, Керецьких, Поляні, Липчі і Кошельові.
В Довгому заклав 200 корун довічної фундації для нагородження успішних учнів. Заснував першу греко-католицьку бібліотеку для школярів єпархії. Він перший серед ревних підтримує народні просвітницькі товариства, такі як «Общ.Св. Василія Великого» і «Общества Уніо».
Просвітницька справа постійно підтримувалася священиком матеріально: за роки діяльності намісника зібрав більше як 10,000 корун від знайомих та вірників на культурну справу. Щорічно розповсюджує більше 500 календарів.
Труди Андрія Дем’яновича отримали заслужене визнання як світською владою, так і церковними ієрархами: у 1885-ому році нагороджений саном почесного каноніка, в 1902-ому –прийнятий в ряди угорських дворян з предикатом /приставкою/ «броницький».
P. S.
Яку ж ціну платимо ми, нащадки тих, які трудами о.Андрія Дем’яновича отримували світло знань ще півтора століття тому? Чи багато знайдеться навіть істориків за виключенням поодиноких,на теренах колишнього Довжанського благочинія, яким знайоме ім’я цього подвижника духу, не говорячи вже про його гідну відзнаку на рівні громад? І скількох тих, імена ми вже стерли із пам’яті, хто стояв поряд із о. Дем’яновичем, а, можливо, і не менше заслужених – хто прийняв від них естафету їх благородної справи? Ми що, в Європу прийдемо «Иванами, не помнящими родства»?
P .S. ІІ
О. Августин Волошин, як уже було означено, упорядник даного видання, цілком імовірно буде припустити, не випадково слідом за статтею Еміліяна Мустяновича поставив вірш іншого автора, чию патріотичну постать зашифрували ініціали А.К. Можливо, сучасникам видадуться застарілими форма подачі, його фонетичний ряд, але дух і порив цілком свіжо відчувається навіть крізь товщу одинадцяти десятиліть, а з огляду на теперішній стан в Українській державі він, на наш суб’єктивний погляд, звучить більш ніж злободенно.

Нам не можна спати

Ведь надія наша в ділі,
Ділом і тяжким трудом,
Нам стремитись треба к цілі,
І не спати вічним сном.

Осталисмеся ззаду нині,
Вместо бути в ряду первом,
Так в одном даже мґновеньї,
Нельзя спати вечним сном.

Нам не можна с труда впасти,
Зачал крепко ся держати,
Всігда разом без напасти,
Іти вперед… побіждати.

І хоть пот з чела струїтся,
Хоть ослабнуть в зною руки,
Пусть дух доброти стремится
К благу любви і науки.

Лиш все далі,далі з Богом
Пусть никто не стає в среді
Бо пред нами труда много,
Путь далека в большой біді…

Треба крепкий стан забрати…
Хоть тяжким ділом, трудом,
Врагов наших побіждати,
А не спати вечним сном.
А.К.

Михайло ІСАК.
(Автор висловлює вдячність Василю Кополовцю із Довгого за допомогу у зборі матеріалу).

Ваш отзыв

Ваш коментар