Версія для друку Версія для друку

Про справжнє кохання може писати лише закоханий

Наприкінці минулого року в ужгородському видавництві Ольги Лоре побачила світ книжка Анни Фельцан з Греблі «Сонячне каміння». Тему молода письменниця обрала дещо незвичну – про порожнечу. Із кожним із нас у житті стається таке, коли ти просто блукаєш у порожнечі, але в якій все рівно доводиться рухатися. На думку авторки, «треба набратися неабиякої сміливості, щоб впритул підійти до свого ж відлуння. Ілюзія має розтанути, із зойком, неприємним осадом».
Дуже вдало написала післяслово до книжки Анни Фельцан член Національної спілки письменників України Мар’яна Нейметі. Розмірковуючи про новели, вона розмірковує: «Бо це (оповіді – В.Ш.) і є любов, яка приносить спокій. Той спокій, на який завжди має право природа, вдихаючи і видихаючи, проживаючи день та ніч, літо та зиму. Чи не тому й авторка шукає «свій спокій у лабіринті». Чи не тому найбажанішим є відчуття, «коли тебе охоплюють такі невимовні спокій, легкість, тепло».
Пропонуємо увазі читачів новелу Анни Фельцан «Янголи говорять». Про справжнє кохання може написати тільки закоханий. Прочитавши, ви переконаєтеся в цьому.

Василь ШКІРЯ

Розповідаючи Йому свою видозмінену теорію про реінкарнацію, Вона хмурила й розхмурювала брови, покусувала губу і час від час розмахувала руками (і взагалі її пальці щоразу поводились дивно, чи то тільки Йому так здавалося). Він намагався слухати Її уважно. Він любив Її слухати, незважаючи на те, говорить Вона про політичну ситуацію в далекій країні чи посічені кінчики волосся в себе на голові, але Він постійно відволікався на те, як Вона хмурить й розхмурює брови, покусує губу, хаотично перебирає пальцями. І в момент, коли за сюжетом Він мав нахилитись до Неї й так зненацька, проте так передбачувано поцілувати, завершивши тим цикл їхніх тільки випадкових доторкань, під час чергового помаху Її лівої руки, Він вхопив Її за вказівний палець. Вона замовкла і наостанок розхмурила брови. В безлюдному коридорі вони стояли, мовчали, дивились одне одному у вічі, посміхались. Він продовжував тримати в своїй лапі її пальчик, а вона дозволяла йому це робити.
Кажуть, опісля Він ще довго шепотів їй щось на вушко. Правда, не було чутно, що саме. Але, враховуючи Її незникаючу усмішку, не важко здогадатись, що їй подобалось.
Одного разу Він на Неї накричав. За «Збірником загальноприйнятих норм поведінки в суспільстві» Вона чинила, звісно, й справді неправильно, та за власним, невизнаним тим самим суспільством статутом, все якраз-таки й відповідало нормі. Але справа не в цьому. Починаючи з п’ятилітнього віку, їй постійно хтось подобався. Тобто в її житті постійно був присутній головний маскулінний образ. Залежно від віку, його примірювали на себе і прищавий одинадцятикласник, і заокеанський актор популярного вампірського серіалу, та суть знову не в цьому. Вона з них виростала чи вони їй обридали, і, як наслідок, робилися невидимими. На її стан, повсякденні справи і життя загалом вони не мали ніякого впливу. Але зараз її образ нібито й не мав наміру зникати. А його влада над нею була настільки сильною, що одного/ самого відлуння думки про нього було достатньо, щоб вона почувала себе то винною, то ображеною, то приниженою, поганою, розчавленою, знесиленою, ніякою. Навіть і сама на мить ставала супротивником власного статуту. І все це спричинено невдоволенням всього-на-всього Її образу. Вона не мала над ним більше контролю. А може, й сама ставала чиїмось образом. Багато хто примірював на себе образ, і нарешті він із кимсь злився. Вперше Вона когось боялася.
Кажуть, коли Вона кліпала, Він постійно хотів поцілувати її у повіки, та Вона занадто швидко відкривала очі, і Він не встигав набратись відваги.
Одного разу Вона йому наснилася. Кілька ночей поспіль перед сном Він думав про Неї, а сьогодні до його думок додалась ще одна – як було б класно, якби Вона прийшла до нього уві сні. Проте, як у Борхеса, тигр прийшов, та в якій подобі? Спав Він тієї ночі погано, і наснилося йому багато чого і, як зазвичай і буває, щось абсурдне та не варте уваги. Проте, коли прокинувся, Він чітко пам’ятав один епізод – в білий день, в якомусь мегаполісі Він самотньо плентався вулицею, якоїсь конкретної траєкторії руху не мав, і тут, серед сили-силенної незнайомих облич, він впізнав одне – Її. Вона стояла осторонь і, напевно, щось чекала, правда, на протилежному боці вулиці. Він, звісно ж, схотів перейти вулицю і помчатись до неї, але поблизу ніде не було світлофора, і гасаючі автівки не давали йому це зробити. Поки Він, безпорадний, залишався на своєму боці, Хтось підійшов до Неї, взяв її руку, й разом Вони зникли з його поля зору. В Неї були довгі пальці, часто чимось прикрашені, і короткі нігті. Такі пальці мали б обплітати пензель, олівець, смичок і Його руку. А якщо Він знову не встигне перейти вулицю? Йому було страшно.
Говорять, тільки-но він подумки обрав Її, вона зуміла крізь плетиво подібних нерідних думок віднайти Його і відразу ж обрати Його у відповідь.
Вони зустрілися на коридорі.

Анна Фельцан

Ваш отзыв

Ваш коментар