- Нове життя - https://nz-ir.com -

ШЛЯХ – МІГРАЦІЯ?!

Інформаційні та аналітичні програми телеканалів практично жодного дня не обходяться без теми медичної реформи. Соціальні мережі не поступаються, а навпаки, розширюють і водночас розмивають коло учасників за рахунок найбільш зацікавленої аудиторії – пацієнтів: як потенційних, так і реальних. Напруга у дискусії зашкалює. Воно й не дивно: на кону – наше здоров’я і життя, безпосередньо кожного з нас і найдорожчих нам людей. Це той випадок, коли справді ставка дорожча за життя – у фінансовому вимірі.
Через місяць-два матимемо сімейних лікарів, не за горами часу і госпітальні округи. Все це принципово змінить наші взаємини із тими, хто нас лікуватиме. А хто ж нас лікуватиме?
Оце питання більш ніж сакраментальне.
Лікаря М. знаю особисто більше аніж три десятиліття. Він практикував моїх родичів, близьких, друзів, знайомих. Один із найбільш досвідчених фахівців у спеціалізації, заслужено користувався високим авторитетом у широкого кола хворих та колег. В останні роки швидкоплинний ритм життя та, більш імовірно, відсутність нещасних випадків звела наше спілкування до пристойного мінімуму. Тож цілком випадково у розмові зі знайомими дізнався – М. виїхав за кордон. Знайшов роботу за фахом, умовами задоволений, побутом – так само. Не минуло і тижня, як його тема знову винирнула на поверхню у розмові із подорожніми. Загальний позитивний малюнок вибору лікаря не змінився, хіба що додалося до фону кілька суттєвих деталей.
Неочікуване продовження історія мала при випадковій зустрічі із далекими родичами. Їх донька із далекого гірського села здобула вищу медичну освіту у престижному столичному ВУЗі. Знайшла роботу за фахом у не менш відомому профільному інституті. Отож, інколи при зустрічах ми час від часу побіжно торкалися і її справ у Києві. Так сталося і цього разу, та в контексті подій, пов’язаних із спільним знайомим М., батько розповів, що і його донька працює вже у Празі, повідомив, які у неї умови праці, зарплата та квартира.
Отак за тиждень або два, довелося перетнутися із такою нашою реінтеграцією в Європейський Союз. Сусідні угорськомовні райони – Берегівський та Виноградівський — із подібним явищем трудової міграції висококваліфікованого медичного та й освітнього персоналу зустрілися вже кілька років до цього. Розширення тенденції на передгірські та гірські райони Закарпаття рано чи пізно призведе до дефіциту підготовлених кадрів, в тому числі і молодшого покоління. Що аплікації подібних явищ із труднощами перехідного періоду реформування, скажімо, медичної сфери, неминуче викличе посилення кризових явищ, в цьому мало хто сумнівається. Хіба що вже заздалегідь готуватися до цього і розробляти окрім загальнодержавних програм, свої – регіональні – по підтримці спеціалістів, що володіють життєзабезпечуючими професіями.
Якщо починати судити із двох вище наведених фактів, а ще врахувати звуження розриву у зарплаті лікарів із молодшим медичним персоналом, у якого тепер мінімальна зарплата зросла до 3,2 тисячі гривень, то важко залишатися оптимістом.
І все-таки навіть при такому розкладі є окремі позиції молодих людей та представників середнього покоління, які по -справжньому дають можливість надіятися, коли говорять: не все ще втрачено. Правда, це вже арії з іншої опери.
***
Знову така собі паралель між загальнонаціональним явищем і фактами на місцевому рівні. Тему європейського безвізу із наших ЗМІ останнім часом різко відсунули невідь на яку позицію гарячі події біля Авдіївки у період міцних морозів. А так, цим безвізом більше переймалися представники київського істеблішменту, та «товчуть» його на різних телешоу, як баба в ступі воду, аніж наші прості українці, які вже давно пристосували свої робочі поїздки в Польщу, Словаччину, Чехію, Італію, Іспанію, Грецію та деякі інші країни Європейської Унії. Та розмова перемежовувалася то чимось значущим, то життєвими буденностями, які забуваються чи не відразу, як встанеш із-за столу. Молодий співрозмовник, однолітки якого встигли вже змінити по кілька закордонних паспортів через проштамповані сторінки при перетині кордону, обмовився, що робить і собі паспорт та шенґенську візу – просто так, аби не бути відмінним, щоб довести – як захочу, то можу зробити, нема проблем.
Вже далі, так би мовити, розвиваючи порушену тему, довелося почути, без високопарного лощеного антуражу, своєрідний монолог. Якщо в кількох словах, то його суть звелася до того, що молода людина не хоче нікуди виїжджати на заробітки, бо цінує свою сім’ю, свою родину, свою землю, по якій рано-вранці може пройтися босоніж, річку Боржаву, на берегах якої з друзями-рибалками може засидітися допізна. Він здатний і вміє заробляти і утримувати доволі пристойно свою сім’ю. Педагог за освітою, але давно вже трудиться за іншим покликанням. І трудиться багато. Має при цьому одну, але доволі суттєву перевагу: він майже до мінімуму звів свою залежність від державних інститутів, покладається тільки на набуті знання, практику, кон’юнктуру сфери ринку послуг, у якій трудиться, якість і оперативність у роботі та деякі інші чинники, що формують, а потім і підтримують добропорядне ім’я майстра.
Якщо подивитися на наведені факти із точки зору чистої математики, то, може, не варто би й город городити. Але ж хіба в нашому житті все так просто? Далебі, що ні!
Але признаймося самі собі чесно, що мало хто із тих, хто виїхав у Європу на заробітки, через рік-два повернеться на батьківщину, навіть при умові забезпечення рівних умов праці. Чому? Причин багато. Це вже інша тема, чого ми самі себе у своїй країні поважаємо так мало.

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ