Версія для друку Версія для друку

ПЕТРО ДОБРА: скромна пам’ять вогненної молодості

Цей статечний чоловік середнього віку, навіть попри давнє знайомство, виявися напрочуд неговірким. З майже відвертим небажанням він погодився на те, щоб ми готували публікацію про його афганську молодість. Лише спільне рішення бойових побратимів, сприйняте ним майже як присуд, змусили подолати природну скромність та вести мову про буремні роки, проведені в горах Афганістану.
Їх четверо юнаків–Петро Добра, Петро Биба, Іван Савко, Андрій Ковач та Йолана Орос – після закінчення Імстичівської восьмирічки вчилися у сільськогосподарському радгоспі-технікумі в Ярославській області в Росії. Там їх і призвали в армійські ряди. П’ять діб везли в Туркменистан. Петро Добра, на відміну від своїх земляків, яких направили в піхоту, потрапив в Ашхабаді в артилерійську сержантську «учебку». Вчили їх на розвідників – коригувальників вогню. Через п’ять місяців Петро у травні 1987-ого вже служив у військовій частині 71176 в Кандагарі у взводі управління реактивних батарей БМ-21 «Град».
В пам’яті болісно зринають навіть не епізоди, а неперервна стрічка постійних боїв. Було за правило: вони висаджувалися із вертольотів, або пішки здійснювали сходження на одну із високогірних панівних точок, окопувалися в камінному ґрунті і зв’язувалися із командуванням батареї в долині та коригували вогонь сорокаствольних бойових машин. Стіна смертельного вогню та осколків змітала на своєму шляху все живе. «Зеленка» ставала рудою після такої роботи артилеристів. Та часто діставалося і розвідникам. Інколи по три доби в оточенні моджахедів без води, на одних галетах остюки, в яких до крові різали губи та ясна. Хто охочий таке згадувати?
Щастя і батьківські молитви оберігали його від ворожих куль та осколків. І це при тому, що він фактично не пропустив майже жодного бою. Довелося побачити чимало і крові, і смертей. Слід зазначити, що сержант Петро Добра мав ще одну військову спеціальність – був санінструктором. Має кілька нагород, в тому числі і медаль «Від вдячного афганського народу».
Петро Денисович відверто висловлює крамольні для радянської доби думки про те, що із сарбезів, так називали солдат афганської регулярної армії, вояки нікудишні. Воно й зрозуміло: доля там розводила інколи рідних братів по різні сторони військового конфлікту. Та й «шураві», хіба що в очі не називали окупантами. Бої, вогонь, постійна психологічна напруга – не всі витримували це пекло: хтось сам кінчав рахунки із життям, хтось долучався до наркотиків. Він пройшов те чистилище. Але навіть подумки йому важко повертатися у ті роки своєї молодості.

Уже при виведенні радянських військ із Афганістану, коли існувала домовленість із лідерами моджахедів, їх полк зуміли вивести тільки за тертім разом та й то під прикриттям артилерійського полку із Шинданта.
Перетнувши афгано-радянський кордон, сержант Петро Добра потрапляє, як говорять, із вогню та в полум’я. Його 9 вже піхотна рота продовжує служити в Степанакерті, де розгорівся міжетнічний вірмено-азербайджанський конфлікт. Тут Петро, правда, вже служить суто як санінструктор.
Слід чесно визнати, що їх, військових, поважали обидві сторони конфлікту. Та він добре пам’ятає, як при цьому як одні, так і другі огульно звинувачували супротивників і бачили в кожному представникові іншої національності тільки ворогів.
Яке то було щастя, коли він звільнився у запас, а що вже мовити про батьків, у яких водночас служив у війську ще один син.
… Так склалася подальша життєва доля Петра Добри, що його направляють на роботу ветеринаром у колгосп «Червоний партизан». Село Чорний Потік згодом стало для нього рідним. Та не тільки для нього. Він тут пройшов становлення як спеціаліст. А побратими-афганці обирають його своїм провідником – кущовим.
Петро Денисович, окрім щоденних громадських обов’язків, уже впродовж кількох десятків років виконує і надзвичайно почесну місію перед своїми друзями по війні в Афганістані: щороку після християнського свята Стрітення Господнього, коли було також виведено радянські війська із далекого Афганістану, проводить волейбольний турнір пам’яті Юрія Маргіти, який не повернувся живим із чужої війни.
Такий він, Петро Добра, один із, без перебільшення, найскромніших у районі серед сотень ветеранів-афганців.
Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар