Ведмедик прокинувся рівно опівночі. Стрілки годинника зійшлися на цифрі 12. Волохатий боязко глипнув у віконце, і від побаченого йому перехопило дух: навкруги біліли кучугури, не на жарт розгулялася хуртовина, а в темно-синіх небесах миготіли гірлянди зірок. А десь над засніженою вершиною Бужори плив холодний місяць, який сипав на землю срібло. Куди й подівся сон, у який клишоногий впав ще на початку жовтня.
Тепер надворі вже кінець грудня. Ведмедик добряче зголоднів за час зимової сплячки. Тому страх як захотілося їсти, він неквапом підвівся з ліжка, побрів на кухню. Його погляд зупинився на глечику, в якому було трохи меду. Поласувавши, задоволено погладив живіт.
– Смакота!
Потім захотілося малинового варення. Взяв банку, відкрив і почав шукати дерев’яну ложку, яка перейшла йому у спадок ще від дідуся. Попробував. Це не просто ласощі, а корисний лікувальний засіб! Він підвищує життєвий тонус. Про це вже потурбувалася бабуся. Для приготування варення, джему чи сиропу вона вибирає тільки стиглі ягоди. Взимку варення не тільки допомагає при простудних захворюваннях, але і вважається чудовим профілактичним засобом.
Але чим більше ведмедик захоплювався смачними наїдками (відкривав банку за банкою), тим дужче хотілося їсти – апетит приходить під час їжі.
Відчуття голоду не давало спокою. Захотілося посмакувати ще й рибою. Але для цього потрібно піти до річки, пробити лід і ловити рибку в ополонці. Спочатку Михайлик вагався, бо за вікном холоднеча, мороз малював на склі сніжинки. Але голод – не тітка, пиріжка не дасть. Машинально схопив вудлище і подався на Іршавку. «Ловити рибку слід вночі, думав ведмедик, адже вона не зможе побачити його». Видавав його хіба що місяць, який, здавалося, гойдався на гілках старої смереки.
Закинув в ополонку гачок і почав стежити за поплавком. Коли побачив, що риба клюнула, машинально смикнув вудлище. На гачку була рибка, яка людським голосом мовила:
– Не їж мене, Ведмедику, я тобі в нагоді стану.
– Ти мені? – з-погорда глипнув на неї Ведмедик. – Із тебе буде хосен, коли опинишся в моєму шлунку… А мені ой як їсти хочеться!
– Випий води, і голод пройде, — благала рибка.
– Хитра яка! Думає, лоха знайшла! Водою ситий не будеш!
– Вода понад усе – намагалася переконати рибка. – Я у ній живу і черпаю від неї сили. Вода – то вічний живий рух…
– Гаразд, — подобрішав волохатий. – Кажи, що хочеш?
– Це вже краще, — усміхнулася рибка. – голодний звір хитріший і спритніший за ситого. А перед тобою стоїть нелегке завдання – пізнати життя. На тебе чекає далека дорога…
– Пізнати життя? А що це таке? – поцікавився Ведмедик.
– Дуже просто, — махнула хвостиком риба і шубовснула у воду. Тільки хвилі розійшлися довкола…
Ведмедик сердито почухав за вухом. «Маленька, а хитра! Тепер усіх повідомить, що я полюю на них, і ніхто не клюне на гачок». Подумав це і кинув вудлище на спину.
Не встиг і на крок відійти, як звідки не взявся Зайчик.
– Клишоногий? Ти що тут робиш? – Мовив це, а сам подумав: надворі зима. Йому б сни солодкі бачити, а не біля Ставліша вештатися. Він просто незвичний!
– І не питай! – махнув лапкою Ведмедик. – Прокинувся, і їсти захотілося. Поласував меду, варення, випив сиропу і ще більше зголоднів. Тому й вирішив пройтися. Голодне око не засне…
– Що правда, то правда, — погодився куций. – Я теж вирішив пройтися… Тільки-но із поля, де росла пізня капуста. Господарі зібрали врожай, але залишили листки. Ними й поживився. А ще знаю городи, де залишилася морква. Завтра навідаюся туди.
– Тобі краще, — якось неквапом мовив Михайлик. – У тебе і капуста, і морква.
– А я знаю, де залишилась в полі кукурудза. Хочеш – покажу. Ходи за мною.
Зайчик поскакав першим.
– Добре, коли господарі ліниві – урожай залишать в полі. Особливо добре жилося при колгоспній системі. І столовий буряк можна було знайти під снігом, і картоплю, і… все-все, що росло на городі, в полі…
Довго брести снігом не довелося. Одразу за річкою Іршавкою – земельні ділянки жителів міста.
– Двадцять років тому, — показав на річку ведмедик, — тут стояв міст. Осіння повінь просто знесла його…
– А звідки ти знаєш? – поцікавився куций.
– Дідусь розповідав, що це мальовничий куточок Іршавщини. Після повені його мали відновити, а на протилежному боці повинна бути зона відпочинку. Обіцяли, що прийде інвестор, зведе дерев’яні будиночки, альтанки, пісочниці і гойдалки для дітей, поставить мангали-барбекю, побудує басейни… Тут є можливість на ревний час залишити галасливі вулиці, офісні приміщення і поринути в атмосферу спокою. Ставліш знаходиться далеко від суєти, шуму і людей. Влітку тут можна оздоровитися – скупатися в річці, загорати на сонці, дихати свіжим ароматним повітрям… Тут просто неповторна природа.
– Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість, — пискнув від задоволення Зайчик. – Тепер це наша зона відпочинку. Що хочемо, те й робимо!
– Не дуже, — не погодився Ведмедик. – Подивися он туди: одразу за річкою хтось котедж звів. Огорожа – мов на Мукачівському замку. Туди й муха не залетить – усе під контролем. Пройде небагато часу, і до річки й доступитися не можна буде.
– І то правда! – погодився Зайчик. – У нас усе може бути. Для багатих закони неписані.
Неподалік ріки – дерев’яний будиночок. Туди й вирішили навідатися і Зайчик, і Ведмедик. На веранді, під лавицею, знаходилися мішки, а в них капуста, морква і качани кукурудзи. Зайчик і ведмедик лише задоволено глипнули один на одного і почали хрумкати смачні наїдки. А коли досхочу наїлися, вирішили попрямувати в місто.
Василь ШКІРЯ
