Версія для друку Версія для друку

Життя арбітра: виграшний результат

На початку наступного тижня іршавчанину Василю Миколайовичу Поповичу виповниться 70 років. Ні по статурі, ні по обличчю, ті хто цього не знає, ніколи б не дали йому цього віку. Для читачів «Нового життя» він відомий, як багаторічний дописувач нашої газети та визнаний експерт у сфері найбільш масового виду спорту – футболу. Редакція наперед долучається до чисельних вітань та поздоровлень іменитої людини та, користуючись приємною нагодою, взяла у нього інтерв’ю.

– Василю Миколайовичу, земля Іршавщини доволі щедро поврожаїла український та й навіть європейський футбол. Імена Гецка, Пасулька, Леднея та багатьох інших золотими літерами вписані у нашу історію цього найбільш масового і улюбленого народом виду спорту. В загальному прийнято вважати за меншу частку, яку вносять у видовищність футболу тренери, або, скажімо, арбітри. Ви належите до когорти тих, на адресу кого, як правило випадає більше негативних емоцій, інколи навіть нецензурної лексики, аніж слів подяки. А взагалі, як Ви вперше ударили по м’ячу на зеленому газоні?
– Вперше – не пам’ятаю. Народився навпроти стадіону, тож практично весь вільний час від уроків пропадав на футбольному полі. Встиг поїсти щось, і на стадіон. Тренувався у вчителя Омеляна Івановича Сідора. В 15 років вже виступав за юнацький склад іршавського «Меблевика» і перед армією встиг декілька ігор зіграти за основний склад цієї команди.
Армія: служба у Москві. Сержантська школа м. Дубна. Основна частина служби проходила у Сосновому борі під Ленінградом. Весь час практично був інструктор по фізпідготовці у полку. Організація змагань, зокрема по футболу, – входила в мої обов’язки.
Після, повернувся додому у свою команду «Меблевик». Іршава мала дві команди – «Механізатор» і «Меблевик». Погравши два роки, і через отримані в попередні роки переломи ключиці і ноги появився страх вступати в жорстку боротьбу за м’яч, а також іще отримав декілька незначних травм. Зрозумів, що великих досягнень у футболі, як гравець, я, напевне, не зможу набути. І тут мій вчитель Юлій Карлович Керечанин запросив мене продовжити футбольну справу у ролі арбітра. У1971 році попробував себе у ролі асистента на одній із ігор, після чого Юлій Карлович із задоволенням відзначив , що маю хороші задатки, аби продовжити суддівську кар’єру. В 1972-ому році вперше потрапив на збори суддів області, які проходили в Тячеві.
Тоді багато команд на Закарпатті проводили навчально-тренувальні збори, і мені було доручено провести гру між Металургом із Дніпродзержинська та однією із білоруських команд. Голова суддівського комітету Бала, розглядаючи суддівство ввечері при підбитті підсумків занять із теорії і практики, це суддівство відзначив перед всією аудиторіює: Попович, що провів дану гру на хорошому рівні, і в подальшому, при плідній роботі над собою зможе досягти хороших успіхів у цій нелегкій справі.
Також того року я вперше вийшов на суддівство обласного рівня – попробував себе у Вишкові у ролі арбітра, де місцева команда приймала «Пластмасовик» Виноградів. Той матч запам’ятався тим, що перший, а по-друге , що в досить напруженій грі при рахунку 1:0 на користь вишківчан на 75-ій хвилині я призначив за грубу гру гравцем Гробчаком у штрафному майданчику господарів 11-метровий. На що той повівся стосовно мене доволі агресивно. За це, крім 11 метрів команді, я виніс гравцеві ще й попередження. Та приємним було у цій грі інше. Цей таки Гробчак по завершенні гри підійшов і, вибачаючись, сказав: «Ти сміливий, хлопче, що при такому рахунку у Вишкові наважився призначити 11-метровий у ворота господарів». А тоді ще й підсумував – якщо будеш так судити і інші ігри, то з тебе вийде хороший арбітр.
Уже в цьому дебютному футбольному сезоні я вперше ввійшов до десятки кращих арбітрів області. В подальшому в цей список за всю свою суддівську кар’єру на обласному рівні я ще входив всього 22 рази.
Обслуговуючи ігри першості Радянського Союзу і в подальшому чемпіонату СРСР і Чемпіонату України, я три рази 1986 – 1988 роки входив у десятку кращих арбітрів України. Моє прізвище було серед відомих у Радянському Союзі та України арбітрів – Мирослава Ступара із Івано-Франківська, Петра Кобичека із Чернівців, Олександра Тєметєва і Томаша Пфайфера із Ужгорода, Віктора Зв’ягинцева та Володимира П’яних із Донецька, Олександра Балакіна і Анатолія Попова із Києва, Валерія Авдиша із Сімферополя, Михайла Кусеня та Ярослава Грися зі Львова.
– На які етапи Ви для себе розділяєте весь шлях в українському футболі ?
– Перший. Крім арбітражу, я займався тренерською роботою. З 1976-го року був рекомендований для проведення ігор серед команд колективів фізкультури України. В 1979 році мені було присвоєно звання судді республіканської категорії, а вже 1992-го – арбітр національної категорії.
– Ви народилися в Іршаві, коли вона була селом. Ваше становлення припало на її статус селища міського типу, а злет професійної кар’єри припав на її вже міську іменитість. При цьому, Ви навіть тоді, коли десятки разів входили до числа першої десятки кращих футбольних арбітрів України, щоразу не «втомлювались» говорити про те, що Ви родом із Іршави. Багато хто у той час, коли Іршава менше була відома на спортивній чи політичній мапі України, віддавали перевагу такій завуальованій своїй адресі – як Закарпаття. Маєте тепер своєрідне відчуття сатисфакції, коли нинішні молоді спортсмени без будь-якої частки, так би мовити, ущербності заявляють про себе, як про іршавчан?
– Відколи розпочав свою суддівську кар’єру, я з гордо піднятою головою представляв своє село, СМТ, місто на футбольних полях області та країни. Ніколи не соромився, що є вихідцем із такого невеличкого провінційного міста як Іршава. Де б я не проводив ігри.
На перших порах – де та Іршава. На Донбас – арені, вже коли інспектував матчі, диктор по стадіону прийшла в суддівську кімнату, уточнюючи всі формальності по грі про суддів, запитала мене: – Василю Миколайовичу, а ви з Іршави, із Закарпаття, а мій чоловік із Кушниці. Практично вже ніхто мене не питав, звідки я .
Із 1995 року – після закінчення суддівської кар’єри в 1993 році був рекомендований Федерацією футболу Закарпаття до ФФУ для включення у списки інспекторів, а в подальшому спостерігачем арбітражу на професійному рівні. Так, того ж року, вже склавши іспити ФФУ, розпочав свою діяльність. Як інспектор КФК 1996 р. – уже інспектор ІІ-ої Ліги. 1997 р. – інспектор І-ої Ліги. Із 1998 по 2014-й – інспектував ігри Вищої (Прем’єр-ліги).
Офіційна гра на першість України 1995 року між командами «Нива» Тернопіль – «Прикарпаття» Івано-Франківськ. Остання моя гра в чемпіонаті України в ролі асистента арбітра в моїй суддівській кар’єрі відбулася в Києві, де зустрічалися Динамо (Київ ) – Кривбас (Кривий Ріг). Проводив гру Валерій Онуфер а допомагали йому я і Степан Селменський. Гра завершилася 1:1. Програючи гру 1:0 динамівці змогли зрівняти рахунок, і зробив це Сергій Ребров.
– Василю Миколайовичу, спорт та все його оточуюче – це завжди протистояння, боротьба за першість, зіткнення амбіцій, перехрестя індивідуальних емоцій та колективних інтересів. Все це досягає свого апогею, як правило, у 90 хвилинах, за які двадцять двоє спортсменів перед своїми вболівальниками повинні довести, чия команда найкраща, чия підготовка є більш класною, врешті-решт, на чиїй стороні пані Удача. І Ви при цьому єдиний арбітр. А ще десятки літ інспектор цих арбітрів. Коли було найважче? Хоча б кілька прикладів.
– Найважче, коли ти вже у ролі інспектора. І це не тільки мої висновки. Це колективна думка багатьох моїх товаришів по інспекторській діяльності. Легше судити, аніж спостерігати за роботою арбітра і виносити вердикт арбітрові. Колись – мені, а тепер –я . Хоча переживаєш за них більше, аніж за себе.
До прикладу. Проводячи гру у Львові, арбітр із Хмельницького Ігор Хіблін між командами «Карпати» (Львів) – «Динамо» (Київ) у доволі складній ігровій ситуації в штрафному майданчику господарів не зреагував на незначне порушення гравцем «Карпат» проти динамівця А. Гусєва. Я, як інспектор зустрічі, теж був на стороні арбітра, підтримав його рішення. Переглядаючи після матчу декілька разів відеозапис гри, були переконані, що як такого порушення, за яке слід було призначати 11 метрів – не було. І я виставив йому за проведену ним ту гру позитивну оцінку. Та до іншої думки прийшов комітет арбітрів: як наслідок – дискваліфікували як його, так і мене, та відлучено його від арбітражу на 1 місяць, а мене – від інспектування. Було ще декілька випадків, але про них не хочеться згадувати. Набагато більше в пам’яті залишилося приємних моментів.
– Василю Миколайовичу, читачі нашої районки впродовж десятиліть знають Вас і як витонченого майстра слова у спортивній, зокрема, футбольній аналітиці. Невже ніколи до душі не закрадалася спокуса видати свої записи окремою книжкою?
– Сама доля змусила мене писати до нашої районної газети «Нове життя». Читачі потребують фахової оцінки, коментаря експерта до тих або інших футбольних матчів, ситуацій, перебігу районних і обласних чемпіонатів, ситуації із командами-учасниками у турнірній таблиці.
Впродовж десятиліть мав честь співпрацювати із кількома поколіннями журналістів «Нового життя». Сподіваюся, що наша співпраця носить взаємний характер.
Думаю, що із пережитого мною в українському футболі та Іршавському і закарпатському зокрема, вистачило б не на одну збірку, але для цього потребував би хорошого літературного співавтора.
– Василю Миколайовичу, ми навіть не сподіваємося на те, що Ви подасте нашим читачам на тарілочці хоча незначну частку закулісного життя великого футболу України. Але скажіть тоді, якими рисами характеру, певними властивостями треба володіти, щоб «провінціалові» утримуватися такий довгий період часу у елітному дивізіоні українського футболу?
–Чесність. Порядність. Добре знати свою справу. Бути відкритим. Люди не дивляться тобі в паспорт, а судять по результатах твоєї роботи. Любив прислуховуватися до порад старших. Поважав думку і поради чудових наставників української арбітражної школи. Таких як Констянтин Львович Віхров – суддя всесвітньої категорії, арбітра міжнародної категорії Мирослава Івановича Ступала – голови Комітету арбітрів ФІФА Сергія Аршаковича Татуляна та нашого земляка, покійного вже Олександра Олексадровича Малиця та Федора Михайловича Куруца, і, звичайно, Тєметєва Олександра Олнксандровича і Пфайфера Томаша Йосиповича.
Стосовно деяких сторін закулісся –залишу без коментарів. Є багато всякого у футболі, але не маючи доказів, не хотів би виносити на шпальти газети.
– У Вашому віці не гріх запитати про учнів. Кого із них можете назвати найбільш успішними?
– За період роботи в ДЮСШ виховав багато відомих спортсменів. Так, Сергій Глеба виступав за збірну юнацьку СРСР та збірну України, захищав честь сімферопольської «Таврії» та київського «Динамо», Юрій Соломка приміряв футболки команди Йошкар-Ола та вінницької «Ниви». Іван Мотря мав честь виступати за вінницьку «Ниву», Ярослав Сухан грав за юнацьку збірну України та ужгородське «Закарпаття», а Олександр Дякулич за олександрівську «Політехніку». Сергій Химинець теж брав участь в складі збірної України. Мої вихованці навчалися в Київському республіканському спортивному інтернаті. Серед них Володимир Лящук, Сергій Глеба, Сергій Майданик, Ярослав та Сергій Федорці, Василь Попович, Віктор Лях. Я радий з того, що маю багатьох послідовників. Мій досвід охоче переймають Іван Староста, Йосип Поп’юрканич з Білок, Василь Парада, ІВан Меренич, Василь Туряниця, Володимир Мимріков, Микола Мандик, Іван Попович з Іршави.
У суддівстві – Іван Староста, багато років входив у десятку кращих арбітрів області Успішно проводив ігри І-ої, ІІ-ої ліги України. На даний час найбільш перспективний, можна сказати, Михайло Райда, Михайло Лялюк.

– Які найбільш яскраві епізоди Вашої кар’єри можете з гордістю продемонструвати не тільки громадськості, але й дітям, онукам?
– Знайомство із такими видатними людьми не тільки в Україні, але і в цілому світі, як тренер Донецького «Шахтаря» Мірче Луческу, тренер Харківського та багатьох українських команд, а тепер і очільника, куратора збірних команд України, мого давнього друга Мирона Маркевича, старий друг Віталій Кварцяний і, тепер уже куратор комітету арбітрів, у минулому один із кращих арбітрів світового футболу П’єра-Луіджі Коліна. Із гравців українського футболу – легіонерів Марко Дєвіч, Даріо Срна. Кращий арбітр Європи словак Любаш Міхал.
– Василю Миколайовичу, багаторічна футбольна кар’єра – це не тільки всенародне визнання, але й відірвані частими відрядженнями від сім’ї дні і навіть тижні, що в цілому і не знати у який період часу вилилося. Любов і терпіння дружини, мабуть не останню роль зіграли в успішності Вашої кар’єри?
– Все, починаючи із того часу, коли одружився у 1969 році, найбільш активні мої роки припали на футбол із 1972-го року. Переважна частина ігор проходила у вихідні. Відрядження за межі області. Виїжджаючи на збори суддів в Україні та за її межами, дуже мало вихідних провів із сім’єю – дружиною та двома дітьми.
Велику долю успіху у моїй кар’єрі відіграла моя дружина, яка піклувалася не тільки про добробут, сімейний затишок, але й морально-психологічно підтримувала мене. Задоволений і долею дітей. Донька Ельвіра працює вчителькою географії в Іршавській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1, син Василь – в Ужгороді. Маю трьох внуків: Юлія вже працює, а Євген – учень 11-го класу Ужгородської ЗОШ і третьокласниця Каріна.
– У колі друзів, колег, які найбільш яскраві епізоди, курйозні випадки зі свого суддівського минулого згадуєте?
– В 1993 році наша суддівська бригада, до якої входили Валерій Онуфер, Степан Селменський і я, повинні були проводити гру у Сімферополі, де місцева «Таврія» приймала «Чорноморець» (Одеса). Летимо маршрутом Ужгород–Київ, Київ – Сімферополь. Приїхавши у аеропорт Ужгорода із Онуфером, Селменський, як завжди, запізнювався. У авіадовідці нам сказали, що всі польоти відміняються у зв’язку із страйком чи відсутністю палива. Є тільки один вихід, за якого ми зможемо вчасно прибути в Сімферополь : це через годину до Ужгорода прилетить із Словаччини літак чартерним рейсом, який полетить прямо на Москву. Якщо домовимось, то з Москви ввечері нам вдасться полетіти у Сімферополь. Та найбільша проблема полягала в тому, що то вже була інша країна, там митниця, кордон і інші гроші на квитки. І Степану Селменському терміново довелося шукати валюту, щоб взяти квитки на Сімферополь. Був кінець жовтня, і ми всі троє у тоненьких вітровках полетіли цим чартером до Москви. Приземлившись у аеропорті Внуково, а там – температура -5 С і сніг. На рейс, на який ми планували зробити пересадку Москва – Сімферополь, квитків не виявилося. Тільки на вранішній рейс. Степан Селменський знайшов якісь « 20 переконливих аргументів» зеленими купонами», міліціонер якимось дивом без догляду, без реєстрації, провів нас на злітну смугу, там показав літак, який мав злітати через годину, а сам зник у невідомому напрямку. Підійшовши до літака та до стюардеси, дали їй квитки у руки, вона взялася за голову: «Ребята Вы как сюда попали, у вас же билеты на утренний рейс, вы диверсанты, милиция сейчас придет и заберёт вас». Дивом її вмовили, щоб дозволили почекати комнадира корабля. Виявляється, це був літак Українських авіаліній. Командир корабля спочатку хотів викликати міліцію, але потім махнув рукою, почувши нашу історію з пригодами, і сказав: «Давайте квитки і давайте паспорти, і так ми полетіли, і встигли на гру.
Розмову вів
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар