Версія для друку Версія для друку

У БІБЛІЙНОМУ ВІЦІ – ІЗ МОЛОДИМИ ДРУЗЯМИ

Коли ми молодими думаємо про старших, – у нашому світосприйнятті люди віком за п’ятдесят здаються поза межею довголіття, а що вже говорити про дев’яносторічних. Такі тепер доволі рідко трапляються у нас серед людності. Юні та молоді у повсякденності з ними практично не пересікаються, хіба що вони є сім’ї чи близькій родині. Доля продовжує роки і водночас забирає одне із найбільших благ, дарованих нам Богом і природою – задоволення, приємні хвилини – щастя від спілкування.
У свої дев’яносто п’ять років Олександр В. Завадяк у Лукові на загал мало чим відрізняється від тих своїх верстників, які дожили порівну з ним. Так само діти, внуки і правнуки вимушено більше зайняті своїми справами. Олександр Васильович, незважаючи на набуті болячки та самотність, аж ніяк не виглядає на нещасну особистість. Пересувається нехай і з ціпками, але самостійно, має ясну пам’ять, вміє підтримати розмову, навіть інколи задає цікаву тему. Отакий його стан робить цього чоловіка на схилі літ цікавим для інших.
– Із ним день ніколи не проходить нецікаво, – говорить соціальний працівник Марія П. Удуд, – я доглядаю Олександра Васильовича вже кілька років, до того ж ми – і близькі сусіди, але від нього майже ніколи не почуєш, щоб жалівся на долю чи на старечі болячки, якщо вже й заведе мову на цю тему, то просто скаже про життєві напасті, та й по всьому.
Якби луковецький Зававдяк мав вередливий характер, то вже точно з ним би не підтримували добрих дружніх відносин односельці, набагато молодші за нього. До прикладу, до діда щовечора навідує його внук Іван, син доньки Марії, також інколи і його сусід Ярослав Лях – депутат сільської ради. Їм є про що вести мову із старожилом: послухати історії життя самого Олександра Васильовича. Він, не скуплячись, поділиться переказами старожитностей, розповість про традиції, звичаї, якісь повчальні, а, може, й курйозні випадки, що сталися як із ним особисто майже за століття, та почуте від його дідів-прадідів. Отак і в’ється ниточка, що з часом переходить у сув’язь народних традицій і звичаїв.
Свій 95-ий день народження Олександр Васильович святкував, як і живе, – скромно. Звичайно, дозволив собі слабинку – тричі пригубив із погарчика, свого ж виробництва сливівочки, а так – вважає, що вже довго живе на цьому білому світі: он, ноги не служать – це дається взнаки переправа через гірську річку в Карпатах, коли відступав разом із угорською армією на Східному фронті глибокої осені 1944-го року. Історія дезертирства Завадяка із мадярського війська – це своєрідна картина того, як ми рвали пута віковічного панування над Закарпаттям спочатку імператорської Австро-Угорщини, а під кінець – диктаторської хортистської Мадярщини. Відступав Олександр В. Завадяк у піхотному полку разом із фронтом, а при першій же нагоді покинув ненависне військо та й сховався у покинутій жидівській хижі, де й дочекався вже радянської армії.
Женився. Сім’я. Діти.
Колгосп. Заробітки по світах. Справив хату, обійстя.
Жив, як і сотні його односельців. Не гнівив Бога, ладив із людьми. Довгі роки був касиром у греко-католицькому храмі.
Отак і дожив до такого біблійного віку Олександр Васильович Завадяк із гірського села Лукова.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар