Версія для друку Версія для друку

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ: ДЛЯ ІСТОРІЇ РОДОВОДУ

Фіксація історії, як не дивно це звучить, розпочинається переважно із незначних, на перший погляд, подій, випадків, фактів. Інколи вони виковуються у цілий ланцюг. Справжня історія – для кожного із нас, для мільйона земляків-закарпатців і десятків мільйонів співвітчизників, та й мільярдів землян – це будні і свята, їх особисті, та їх сім’ї і роду у днях і роках, у життєвому шляху – від народження до смерті. Так ми сприймаємо світ, що здебільшого свої власні проблеми подеколи нас турбують набагато менше, і вони далеко не на першому плані, аніж проблеми по-справжньому планетарного масштабу. До прикладу, вибори президента США, які обговорювали всі, кому не ліньки. Можливо, через цю причину і життя своє ми дуже рідко фіксуємо. Таке твердження не випадає за рамки повсякденності навіть при поголовному захопленні цифровою фото- та телетехнікою.
Чимало із нас заповнює Інтеренет-простір своїми та друзів фотоілюстраціями до пережитого. І таких – абсолютна більшість. Менше тих, хто не покидає робити фото на паперових носіях. Занадто «просунуті» пробують споглядати їх як ретроградів, але не забуваймо, що прогрес у фотографії вже півтора століття по суті не може витіснити цей атрибут із нашого побуту. Припустимо, одна із причин цього дива: тримаєш світлину і ніби наяву доторкаєшся до живого родича, друга, однокласника, будь-кого.
Свого часу зроблена фотокартка реально засвідчувала соціальний статус суб’єкта, який потрапляв у фокус об’єктива. А до нас, далеких нащадків, вже тепер доніс дух того часу, передає атмосферу, дає нам можливість задивитися у знайомі і забуті обличчя та віднаходити в них впізнавані як у дзеркалі власні риси і контури, нотки успадкованого характеру.
Такий вступ – просторікування спричинився випадковим проханням добрих знайомих зробити їм сімейну фотографію. Недавно їх синові – другокласнику вчителька дала домашнє завдання – принести до школи сімейну фотографію. Як не дивно, але такої не виявилося: всі окремо і в різних поєднаннях є, а от утрьох – немає.
Через різні перепони ми на імпровізовану домашню фотосесію збиралися доволі довго. Ця вимушена часова фора «спровокувала» ряд думок. У малого Ростислава Гринюка батько, Богдан Михайлович – один із найбільш досвідчених і доволі-таки затребуваних у їх професійному середовищі зубний технік. Мама, Інна Василівна – фаховий юрист, довгий час працює на різних посадах в управлінні соціального захисту райдержадміністрації. Виходячи із загальноприйнятих критеріїв, цю сім’ю, по ідеї, слід віднести до середнього класу.
Розговорюючи наймолодшого Гринюка, мимоволі почав пригадувати його родове дерево. Так уже склалося, що більше ознайомлений із гілками по батьковій лінії. Михайло Дмитрович – дідусь Ростика – все життя трудиться водієм, у минулі роки за кермом автобуса об’їздив ближні країни Західної Європи. Бабуся, Надія Іванівна, до виходу на заслужений відпочинок – завідувач Приборжавського дитсадка.
Предки по материній лінії – підприємці із Довгого Василь Іванович та Ганна Михайлівна Боднарі.
Ростику поталанило із родоводом. У ньому шановані і порядні люди, які користуються заслуженим авторитетом серед сусідів, близьких, у широкої громадськості обох сіл. Та й не тільки в цьому. Обидві родини оцерковлені. Його прадід Іван Іванович Андрішко був дияконом, до того ж і широко відомим на теренах Закарпаття іконописцем, який розписав майже півсотні нових храмів та відновлював старі. Про нього неодноразово писала наша районна газета та й сам Іван Іванович майже до останнього свого подиху не поривав творчих зв’язків із редакційним колективом, надсилаючи свої спогади і оригінальні розвідки про минувшину. А ще Іван Іванович як професійний фотограф за життя зробив цілий літопис своїх художніх робіт та історії села на слайдах.
Із цим своїм прадідом у Ростика є у його власному альбомі дві світлини.
У другокласника Ростислава Гринюка із Приборжавської ЗОШ І-ІІІ ступенів живий також один із прадідів по материній лінії із Довгого – 76-річний Михайло Іванович Головко. Це – один із фундаторів сучасного футболу у селі.
Різні люди, інколи із різними життєвими позиціями, кожен зі своїм – оригінальним і неповторним багажем долі за плечима і, навіть, із різним генним компонентом, який невідомо у якій пропорції скомпонований у цьому малюкові. Восьмирічний хлопчик має свій характер, через який вибудовує лінію власної поведінки із батьками, однолітками, сусідськими друзями по щоденних іграх. Здається, є у нього і музичні здібності – займається по класу гітари у Приборжавській дитячій школі мистецтв.
Невідомо ким стане у дорослому житті Ростислав Гринюк. Важливо тільки, яким, якою людиною виросте. І для того, аби все у нього склалося, як і належить, не останню скрипку зіграють ті, на той час стануть уже старі фотографії, на яких він усміхнений і щасливий із молодими батьками, на руках у прадіда Івана, який тими руками тисячі раз хрестився перед кожною роботою над іконами. Візьме своїми пальцями глянцеві фото і відчує тепло: батьківської уваги, материнської повсякденної любові, дідової сивої мудрості.
… Наше ставлення до фотографій міняється час від часу. Ще багато хто пам’ятає період повсюдного тріумфу відео, особливо, на весіллях. Здавалося, ще трохи і весільне фото поглинуть води Лети. Але, не сталося. Ймовірно, все ж зіграло те, що для того, аби подивитися відеофільм, треба скористатися технічними засобами. А от фотографій торкаєшся руками, – це майже все одно, що живої істоти, когось рідного, найближчого, задушевного.
От у чому виявляється вся суть педагогічного домашнього завдання. Зафіксувати і перенести у майбутнє тепло рідних сердець.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар