Версія для друку Версія для друку

Село славетних родин

Назва книги Петра Пітри «Білки. Славетне село славетних родин» народилася спонтанно. Її залюбки підтримав редактор ужгородського видавництва «Карпати» Борис Кушнір, який взявся за рукопис. Йому припали до душі історико-краєзнавчі нариси П. Пітри про долю його рідного села і білківських родин. «Історія Білок – складна і в усі сторіччя драматична, як і всього Закарпаття, — пише у передньому слові «Село моє, гордість моя» автор. – Тут жили і продовжують жити, мріяти і трудитися прості, красиві душею, у всіх поколіннях віддані рідній землі люди, що завжди пам’ятають про своє родове, національне коріння. Знатні люди. Та вони у нас всі знатні. І усі при цьому з такими унікальними долями, що кожен заслуговує принаймні на окрему главу в літописі про село над Боржавою. Що не вулиця – історія. Я вдячний небесам і рідним батькам, що народився на цій землі. Вдячний долі, що дозволяє мені додати до загальної Книги Пам’яті мого покоління і моєї родини.»
Власне, про Білки і його людей написано уже немало книг. Це, передусім, книги голів колгоспу В. Коровського «Росте й міцніє наш колгосп», П. Білинця «Орден Трудового Червоного Прапора колгосп «За нове життя», Я. Лавренка «Закарпатське село Білки», М. Василинця «Білки, село над Боржавою». Про Білки знято також фільми. Зокрема, «Добробут села Білки», «Людина і її совість», «Велика сім’я Юрія Пітри, «Іван Сила» (про Кротона).
Білківчани люблять своє село. Воно прекрасне, передусім, — добрими і щедрими трудівниками. За радянських часів був особливо на видноті Юрій Пітра. Звісно, теперішньому молодому поколінню це ім’я мало про що говорить. А свого часу це була людина, слава про яку линула не лише в рідному Закарпатті, а й далеко за його межами. Очолювана ним ланка збирала з кожного гектара понад 100 центнерів кукурудзи.
Кому тепер із простих трударів вручають нагороди? А він був лауреатом Державної премії СРСР, двічі удостоєний звання Героя соцпраці, кавалер багатьох орденів і медалей, неодноразово обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Був заслуженим працівником сільського господарства України. Про такі декларації, як у теперішніх народних депутатів України він і не мріяв. А долари і євро, напевне, не тримав у руках. Жив скромно, на хліб заробляв мозолями. Та життя у Юрія Юрійовича було насичене багатьма цікавими подіями.
– Я досить добре пам’ятаю, – згадує тепер син Ю. Пітри Петро Юрійович, – закарпатські зустрічі батька з Микитою Хрущовим. – Він повертався з Угорщини до Москви. У Великих Лучках керівник взяв участь у розширеному засіданні правління колгоспу. Батько розповів тоді Микиті Сергійовичу про так званий шестикутногніздовий спосіб посіву кукурудзи. Хрущов вислухав уважно, бо він був саме за такий посів, і спокійно мовив:
«Сійте, як хочете, головне, аби була кукурудза і високий урожай». Зустрічався Ю.Пітра також з іншими керівниками держави: Миколою Підгорним, Володимиром Щербицьким, Леонідом Брежнєвим. І всі вони були високої думки про нашого земляка.
У травні 1964 року Радянський Союз відвідав американський художник Рокуел Кент. Зустрічався у Кремлі з Микитою Хрущовим. Потім з дружиною приїхав відпочивати у санаторій «Карпати», що неподалік Мукачева. Там зустрівся з головою закарпатського осередку Спілки художників України Антоном Кашаєм. Той запропонував американським гостям відвідати Білки.
Поїздка таки відбулася. У книзі записів художник залишив такі слова: «Мені сподобалося ваше село. Тут я побачив достаток і щастя людей. Дорогі друзі! Ми любимо Вас! Віддані вам Селлі та Рокуел Кент». І Ю. Пітра, і Р. Кент залишилися дуже задоволеними від зустрічі.
У розділі другому книги «Батькові будні і будні колег, друзів, односельців» йдеться про родину Пітрів. Тут вміщено розповіді про відомих білківчан: Героя соцпраці, доярку Марію Симканинець, колишнього голову колгоспу «За нове життя» Петра Білинця, орденоносця-трактористку Марію Чорбу, агронома колгоспу Василя Потушняка, сільського голову Юрія Сенину, бригадира Олександра Симканича, інженера Петра Воскобійника, журналіста Олександра Сенинця, псьменницю Юлію Зкейкан та багатьох інших славних білківчан.
Багато цікавого про Білки дізнається читач у розділі 3 – «Золота формула». Починається він матеріалом «Правду не замовчати». Йдеться в ньому про те, що після 45-річних переслідувань та існування у підпіллі греко-католицьку церкву було легалізовано. Греко-католицький Свято-Успенський храм у Білках було закрито у лютому 1949 року. З того часу громада перейшла у глибоке підпілля. Були такі вірники, що перейшли до РПЦ. Зокрема, це так званий Горішній Кут. Інші розділилися на малі групи.
Щоб врятувати храм, у червні 1973 року колгоспники Білок на загальних зборах вирішили організувати там музей історії релігії та атеїзму. Непогана ідея, чи не так? Завдячуючи тодішньому працівникові ЦК Компартії України Володимиру Зоцу, який застеріг білківчан – не зробити помилок івано-франківців – приміщення було залишено таким, яким воно було. Водночас Ю. Пітра надсилав листи в різні інстанції, щоб відкрити у селі протизаконно закритий храм і повернути все, що було несправедливо відібрано від віруючих. І мрія сільчан здійснилася: 10 грудня 1989 р. вперше за довгі роки у Білках дзвони Свято-Успенського храму сповістили усіх жителів села, що тут буде служитися свята Літургія. За кількістю вірників, котрі йшли на тодішнє Богослужіння, його можна зрівняти хіба з Великоднем. То була велика радість. Народ плакав, люди цілували одні одних. Зразу ж, як були повернуті ключі, народ зібрався у храмі. За декілька годин було винесено щити і музейні експонати.
У цьому розділі також вміщено розповіді про благочинного районного благочиння, протоієрея Георгія Чулея, доктора теології, ректора Ужгородської греко-католицької академії імені Блаженного Теодора Ромжі о. Петра Береша, священика Івана Лупака.
Не міг оминути увагою автор книги Петро Пітра і білківських січовиків. На місці їх розстрілу встановлено Пам’ятну плиту і Хрест. Щороку тут проводиться мітинг-реквієм. Юнакам і дівчатам, яким виповнилося 16 років, вручають паспорти. Білківські січовики душу й тіло положили за нашу свободу. Слово про них ніколи не згасне за обрієм часу.
Розповіді про славетне село славетних родин була б не повною, якби не згадати про Івана Фірцака-Кротона. Про нього написано багато книг, знято кінофільми, а в рідному селі відкрито пам’ятник. До речі, на урочисту подію було запрошено найсильнішого чоловіка ХХІ століття Василя Вірастюка і народного артиста України Івана Поповича.
У книзі П. Пітри знайдете чимало цікавих матеріалів, які неодмінно знадобляться вам. До слова, чимало з них використано із районної газети «Нове життя».

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар