Версія для друку Версія для друку

КЛЮЧИК ДО ДОЛІ: ЗАКАРПАТТЯ – СЄВЄРОДОНЕЦЬК

«Попик Іван Васильович народився 26 березня 1940 року в с. Довге, Іршавського району, Закарпатської області. В 1957 році закінчив Довжанську середню школу. Після закінчення школи вступив до професійно-технічного училища №53 міста Хуст, яке закінчив у 1959 році. З жовтня 1959 року по серпень 1962 року служив у рядах Радянської Армії. В 1962 році поступив в Ужгородський державний університет, на фізико-математичний факультет, який закінчив у липні 1967 року і був направлений на роботу на Сєвєродонецький хімкомбінат».

…Старий колгоспний сад на околиці Довгого. Ми удвох неквапом розмовляємо за пляшкою мінералки в альтанці біля ресторану, про який подейкують, ніби в недалекій перспективі перестане функціонувати. Це навіть більше, аніж те, що найменше турбує нас обох. Неочікуване абсолютно знайомство, стало несподівано цікавим для обох. Феномен подібних зустрічей, – коли із перших слів діалогу почуваєте приємний душевний комфорт, мабуть, у перспективі, ще глибоке вивчення природи подібного явища спеціалістами – знаходиться у сфері психофізіології та інших наук або на грані їх перетинів. Але тепер мовитимемо про інше.
Чи не з перших фраз Івана Васильовича з’ясувалося, що за інших обставин життя Попика я цілковито міг стати його учнем. Студента Івана Попика після одного із курсів направили на педагогічну практику в Приборжавську середню школу.
– Я завдячую долі, що звела мене тоді із директором Михайлом Васильовичем Павлишинцем, – згадує тепер Іван Васильович.
У довірливих бесідах із досвідченим педагогічним керівником молодий чоловік якимось чином зрозумів, що вчительська стежина – то не його життєвий шлях, не те поле діяльності, де він якнайповніше зможе розкрити свої здібності, врешті-решт, зробити успішну кар’єру.
На той час Іван Попик цілком здатний був будувати своє життя так і таким, яким бачив його в перспективі і вважав за потрібне. Це сталося із ним, вже старшокурсником. А шлях до вищої освіти у нього був не з легких…
Батько Івана Васильовича виріс сиротою, у мами така ж доля – росла із братом Іваном, сиротами.
Василь і Поліна Попики виховували в сім’ї п’ятеро дітей – Юрія, Василя, Івана, Михайла і Марію. Через життєві обставини старший Василь Попик спромігся закінчити тільки чотири класи церковно-приходської школи, працював завгоспом місцевої лікарні, але не втомлювався, наставляючи власних дітей, повторювати: «Якщо хочете жити так, як я, – не вчіться…»
Наочний приклад, постійні настанови робили свою справу. Але якщо хто-небудь бодай на мить припустить, що діти Попиків тільки тим і займалися, що вчилися, то та людина дуже глибоко помилиться. Діти, по мірі того як підростали, мали щоденно на кожну годину певні завдання і обов’язки по господарству. Вчитися слід було в школі, а домашні завдання – виконувати поміж господарськими справами та ввечері. Окрім того, Івана заполонила одна пристрасть – футбол.
Тоді всі, хто ріс на Лемацькім та на Боднарівській вулиці «перехворіли» цим видом спорту. Згодом, у молодості та в дорослому житті, Івану Попику футбол серйозно допоміг.
Відмінно закінчивши Довжанську середню школу та маючи хорошу спортивну підготовку, юнак, піддавшись широкій масовій пропаганді престижності військової служби, поступає на навчання до вищого військового училища. Та провчившись усього тільки три місяці, зрозумів, що муштра і казарма – не його покликання. В рідному селі, після повернення, поступає робітником на Довжанський лісозавод. Після – навчається в Хустському ПТУ– 53 за професією слюсаря по ремонту автомобілів. Це, звичайно, не те, про що мріяв, але…
Тоді директором підприємства був знаменитий Михайло Михайлович Масинець. Це була людина, яка внесла свій надзвичайно значущий вклад у соціально-економічний розвиток селища, а якщо уважніше вчитатися в сторінки нашої крайової історії та гідно оцінити в ній місце Михайла Машкіна і керованого ним хору, футбольної команди «Боржава» і забезпеченість робочими місцями корінного населення на певному історичному етапі, то, як не прикро це стверджувати, говорити про гідне вшанування цієї постаті місцевою громадою, а, найперше, інтелігенцією, аж ніяк не доводиться. Мовлено принагідно до історії життя Івана Попика, якому із волі заводського директора доля першому відкрила можливість грати за основний склад довжанської футбольної торсиди. До цього такої честі були гідні тільки чинадіївські «варяги», які абсолютно домінували на той час у довжанській футбольній команді із волі того ж Масинця. Принагідно додамо до теми, що Іван Васильович мріє про видання книги, у якій би було описано історію її становлення.
Вже тоді Іван Васильович відзначався глибоким аналітичним складом розуму. Він цілком усвідомлював, що навіть володіючи бездоганною технікою, але маючи такий невеликий зріст, значної перспективи у великому спорті йому не бачити. При цьому заняття масовою видовищною грою дозволяло мати доволі непогані матеріальні, говорячи по-сучасному, дивіденди.

Навіть рутину нелегких армійських буднів, особливо на перших порах служби у Виноградівській військовій частині він мав змогу мережити недільними одноденними звільненнями для гри за рідну команду. За умови, коли футбольна команда військовиків вигравала у своїх суперників, – нагородою для Попика ставала короткострокова на тиждень відпустка додому. Все це завдячуючи авторитету і, відповідно, домовленостям із командуванням військової частини – все того ж Масинця. Через рік Івана Попика перевели на службу у ВЧ в Чернівці, але й тут він не покидав заняття спортом.
Він – старшина, заступник командира взвода.
– На все життя засвоїв школу роботи з людьми та технікою,– згадує нині той період свого життя Іван Васильович.
Служба наближалася до завершення і він дедалі частіше подумки розглядав перспективу власного життя. Тогочасні умови дозволяли із армійської служби «піти» на тримісячні підготовчі курси при університетах і інститутах. У випадку, якщо ж абітурієнт не поступав до вишу, тоді ішов дослужувати.
Позаяк у Івана Попика улюбленими предметами були математика і рідна література, то він обрав для навчання фізико-математичний факультет Ужгородського державного університету. Зовсім не зайвим буде згадати, що тоді звільнені в запас і ті, хто мав не менше двох років трудового стажу, мали перевагу при вступі на навчання у виші. Івану Васильовичу така фора не знадобилася – вступні іспити він здав на «добре» та «відмінно».
І в студентські роки не поривав із улюбленим футболом – виступав за університетську збірну.
Такий далекий і доволі детальний екскурс у ті роки не випадковий. У них – формування його характеру, гартування певних рис, волі до перемоги у спорті і в житті.
Хтозна, яким чином людина стає успішною?! Які чинники дають старт, який ключик доля підбирає, щоб запустити той вічний двигун, котрий одного виводить першим на фінішну пряму,залишаючи іншим тільки статус учасників. Під час кількагодинної розмови та двох зустрічей, мені чогось здалося, що і в нашій історії, як би нетривіально воно не звучало, не обійшлося без стріл Амура. Молодий, успішний, симпатичний, з вищою освітою, – серед місцевих легінів – таких треба було постаратися, щоб знайти, а ще й на селі –мав перевагу у виборі пасії. Але не склалося. Тож, всі подальші успіхи – це, можливо, глибоко заховане у підсвідомості бажання довести щонайперше їй, собі, всім тим, хто так або інакше «підтверджував» його тодішній статус.
Іван Васильович спокійно зізнається у своїй давній закоханості до дівчини із сусіднього села, розпитує про долю жінки. І так само без емоцій зізнається, – добровільно відступився від дівчини, бо вважав, – вони не рівня: він – син батьків-сиріт, а у неї батьки – директор заводу та мати-вчителька.
***
Захистивши дипломну роботу, Іван Васильович, як молодий спеціаліст, отримує направлення на роботу в Сєвєродонецьк на один із найбільших хімічних комбінатів тодішнього Радянського Союзу. Розпочинав із посади інженера у центральній лабораторії підприємства. Таким чином склався певний феномен – він, як фізик за освітою, доволі швидко освоївся. За час роботи в Сєвєродонецькому «Об’єднанні «Азот» пройшов шлях від інженера центральної лабораторії до начальника лабораторії виробництва поліетилену. З 1998 року працював заступником начальника науково-технічного центру по науці – старшим науковим співробітником по технології «Об’єднання «Азот». Без відриву від виробництва в 1976 році успішно захистив кандидатську дисертацію на вчене звання кандидата технічних наук на тему «Дослідження процесів формування та фізико-технічних перетворень залізохромового каталізатора окислення аміака». Іван Попик удостоївся честі мати керівником своєї наукової роботи всесвітньовідомого академіка Атрощенка, розробника азотної кислоти.
У період найбільшого розвитку цього підприємства на ньому трудилося до 16 тисяч працівників, випускали 45 видів продукції.
На диво рідко зустрічаєш людей, доля яких звершилася, і які б так, нехай і не пишномовно, але переконливо стверджували б, що життя вдалося. Зовсім не маючи на меті принизити фах учителя, але він системно і логічно викладає свої аргументи: «Стань я вчителем, максимум до чого доріс би у своїй кар’єрі – начальник районного відділу освіти та збудував би власну хату».
– Я ж був безпосереднім учасником будівництва високотехнологічного сучасного підприємства, – продовжує розвивати тему Іван Васильович. – Партнерами були фірми та компанії із Німеччини, США, Японії, Нідерландів і Чехії із світовими брендами. Особисто побував у багатьох країнах світу. А це безцінний досвід наукових, виробничих контактів, безпосереднього людського спілкування із носіями західного способу мислення і життя.
Іван Васильович Попик – автор 20 патентів на винаходи і більше п’ятдесяти наукових публікацій у різних наукових та спеціалізованих журналах в Україні та за кордоном. З 1980-ого по 2001-ий рік читав лекції студентам по технології неорганічних речовин, полімерах, процесах та апаратах в Сєвєродонецькому технологічному інституті. Під його керівництвом розроблені і впроваджені нові технології: отримання бензину з етиленвідходящих газів, які раніше спалювалися в котельні;виготовлення листового гідроізоляційного матеріалу з полімерної композиції на основі поліетилену для градирень; виготовлення консерваційної мастильної композиції на основі відходів поліетилену; виготовлення мастила для металічних форм на основі відходів поліетилену; регенерації відпрацьованих каталізаторів в ультразвуковому полі для різних каталічних процесів; приготування інгібітора корозії для захисту систем від корозії і солевідкладання. Ці та ряд інших впроваджені на «Об’єднанні «Азот». Важко передати неспеціалісту сутність подібних вузько направлених і специфічних розробок, але будь-яка освічена людина здатна в загальному сприйняти для розуміння той економічний ефект, який приносять аналогічні розробки науковців, безпосередньо задіяних на виробництві. Це вже більше форма існування науки, безпосередньо запрограмована на вирішення насущних потреб того або іншого виробництва, наближена до західного типу.
З 2002-ого року Іван В.Попик працює директором дочірнього підприємства науково-виробничого і впроваджувального центру «МЕССО-1».
… Життя розкидало Попиків по різних регіонах і навіть країнах. Але вони періодично і настійливо приїжджають у рідні краї. І це не одноденні візити. Наскільки міцна і щира їх прив’язаність до Довгого, до Закарпаття, може охарактеризувати хоча б такий факт: вони із братом купили квартиру в Ужгороді, щоб мати такий собі постійно діючий плацдарм, який завжди прийме, дасть можливість набратися сил, енергії і стане відправною точкою для подальших подорожей у незвідані світи рідного краю, науки, виробництва, нехай уже з роками і не так інтенсивно, зате не менш пристрасно.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар