Версія для друку Версія для друку

Поезія не вмирає

Життя не стоїть на місці… Одні приходять в цей світ, а інші його залишають. Ось вже майже рік, як із нами немає талановитого поета, художника, пісняра – митця Івана Йосиповича Шмулиги. Він був людиною з великої літери, мав добре серце та володів нескінченним багажем знань, якими завжди радо ділився з усіма охочими.
Як життєвий, так і творчий шлях поета не пройшов без труднощів, але в результаті ми отримали велику культурну спадщину в його збірках та картинах.
Вся поезія Івана Йосиповича пройнята любов’ю до рідної землі, до людей, що на ній живуть, до природи та й взагалі – до всього живого.
Він бачив цінність у найдрібніших і, на перший погляд, непримітних речах. Це і могутня літня злива, після якої обов’язково з’явиться веселка, і жоржини, омиті в ранковім серпанку роси… Навіть пожовклий лист митець вміло порівнював із птахом, бачачи в ньому щось особливе, незвичайне:
Пожовклий лист на павутинні,
Мов птах з пораненим крилом,
У небо рветься темно-синє,
Тріпоче, стогне під вікном…
Іван Йосипович пишався своїм родом, справжнім, міцним корінням горянина, що мав хист і до плуга, і до пензля, і до слова. Він був чудовим сім’янином, вірним чоловіком і батьком, наставником для своїх онуків, яким присвятив одну зі своїх збірок «У Марічки білі щічки».
Пам’ятаю, як гуляючи десь у лісі, дідусь розповідав мені цікаві історії зі свого життя, чогось навчав. Разом ми милувалися природою, багато фотографували й малювали.
І час від часу він просто виймав якийсь клаптик паперу і робив, на той час незрозумілі для мене, записи. Так і народжувалася поезія. У неї дідусь вкладав свою душу і серце, через неї спілкувався із самим собою, з читачами. Сумую за тими миттєвостями, але їх не повернути…
Кожна людина не просто так приходить у цей світ. Спадок, який по собі залишив Іван Шмулига – неоціненний. Нехай земля йому буде пухом!
Богдана Шмулига,
студентка І курсу відділення журналістики УжНУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар