Версія для друку Версія для друку

«ПЕРШУ СКРИПКУ МЕНІ ПОДАРУВАЛА ТІТКА»

Кожен з нас має хобі, справу, до якої тягнеться його душа. Вона, можливо, навіть у період розчарувань живить новими силами, наштовхує вірити у безхмарне і щасливе майбутнє. Хтось колекціонує монети минувшини. Дехто полюбляє збирати побутові речі, які характеризують ту чи іншу епоху. Є охочі витрачати власні кошти на придбання раритетних авто. Комусь до вподоби цінні набутки мистецтва. Якраз до останніх можна віднести Івана Михайловича Зейкана із Білок. У нього вдома знаходиться невеличкий музей скрипок. Береже їх, як рідних дітей. Так розпорядилася сама доля. А все почалося ще зі шкільної парти.
У школі в Білках вчив біологію Петро Васильович Семак. Хоч цей предмет немає нічого спільного з музикою, та вчитель дуже добре вмів грати на скрипці. Виявляв серед учнів музично обдарованих. Він знав, як привити любов до мистецтва талановитим. Сформував у школі невеличкий колектив, який виступав на різні свята, їздив на різноманітні огляди творчості. Згодом цей колектив став популярним на весіллях. Багато хто із закоханих вже не міг уявити, що поєднає свої долі без участі цього музичного ансамблю на їх весіллі. До складу цього шкільного музичного колективу входив й Іван Михайлович.
– Першу скрипку мені подарувала тітка. Цей музичний інструмент припав до душі. Я його з особливим трепетом тримав у руках. З цікавістю шукав дату виготовлення. З цією скрипкою, так би мовити, і пішов у музичний світ разом із колективом, який створив наш вчитель-біолог, – з нотками ностальгії, пригадує скрипаль.
Після закінчення школи він зі скрипкою не розлучався. Вже не тільки грав… Згодом завоював собі добру славу майстра з ремонту цього інструменту. Полагодити скрипку до нього приходили не лише з рідного села. Й не одній подивився «серце» і дав друге повноцінне життя. За такою роботою поступово й виношувалася ідея виготовити власну скрипку. Іван Михайлович довго на це не наважувався. Боявся: якщо щось не вийде, то виникне бажання поставити велику жирну крапку на захопленні музикою на все життя. Озброївшись відповідною літературою, таки пішов на цей важливий у житті для нього крок. На виготовлення першого інструменту потратив два роки. Все робилося акуратно, із відчуттям великої відповідальності.
Тут важливо багато чого: підбір дерева, процес лакування… Для нижньої частини потрібен явір, для верхньої ж підійде щось із хвойних порід.

Дерево має бути сухим і вистояним. Необхідно дотримуватися певних розмірів, щоб була нормальна акустика. Коли вже вивчив технологію на практиці, то міг за один рік і чотири скрипки виготовити. Зараз на його власному рахунку вже шістдесят чотири.
Якось кияни відпочивали у Трускавці, що на Львівщині. Звідти приїхали й на Закарпаття, зокрема, Іршавщину. Вони й стали покупцями першої скрипки від Зейкана. Свого часу чоловік їздив торгувати інструментами в Угорщину, Польщу. Каже, що нині ринок український заполонила китайська продукція. Вона значно дешевша в ціні. А при теперішній економічній ситуації в державі це дуже важливий фактор. За таких умов кустарним майстрам конкурувати досить важко.
Раніше підтримував зв’язки з колегами з Вінничини, Львівщини. Вони приїжджали сюди, аби придбати дерево для виготовлення скрипок. Не пориває зв’язків з відомим скрипалем і майстром, викладачем Іршавської дитячої школи мистецтв Сергієм Голубоким із Заріччя, а також Іваном Петровцієм з Мукачова.
Благодійність – це свята річ. Вдається до неї й майстер. Якось до нього підійшли представники Червоного Хреста України. Пояснили, що їм потрібна скрипка для сліпої дівчини з Ужгорода. Вона має неабиякий хист до музики. Зейкан не вагався, а віддав задарма. За «дякую» відремонтував далеко не один музичний інструмент.
Іван Михайлович має двох донечок: Оленку та Марійку. Обоє вчились у музичній школі. Відтак продовжували навчання за музичним напрямком в університеті в Мукачеві. Для них батько теж виготовив скрипки, які нині, окрім раритетних, також зберігаються в домашньому музеї.
До речі, музикант ще й присвячує себе бджільництву. Незабаром буде 50 років, як займається цією улюбленою справою. Тепер має тридцять сімей, хоча свого часу налічувалося більше півтори сотні.
Отакий він – простий і доступний у спілкуванні, має велике і добре серце, залюбки віддає себе улюбленим заняттям…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ.

Ваш отзыв

Ваш коментар